Українська родина з Барселони - про власний досвід чужини, стосунки між

земляками в Іспанії та ставлення українських дипломатів до наших заробітчан

Дев’ять років тому у Володимира Стефаніва з Підгайців на Тернопільщині був вибір: нарікати на економічний занепад в Україні, змирившись із ситуацією абсурду, або спробувати щось кардинально змінити у своєму житті. Він зупинився на другому варіанті й подався на заробітки за кордон. У ті часи українців в Іспанії було мало, і країна приймала трудових мігрантів на законних підставах. Володимир швидко отримав документи на право праці і проживання, знайшов роботу, а за деякий час у Барселону приїхали по черзі його обидва сини і дружина. Вони не мали ілюзій щодо солодкого життя на чужині, але часу зважувати на терезах співмірність втрат і здобутків не було. Під час нашої розмови у затишній кав’ярні на барселонській набережній мої земляки щиро зізналися: щоденна виснажлива боротьба за хліб насущний залишає мало місця для ностальгії. Хоча Україна їх «не відпускає»...

«Цукор у магазині тільки на дотик розрізняв...»

У Підгайцях Володимир Стефанів мав власне підприємство, але все зароблене йшло невідомо куди. В Україні 1990-х панувала нестерпна обстановка - з підприємців знущалися як хотіли і влада, і бандити. «Хоча не сподівався, що влаштуюся тут, в Іспанії, - зізнається чоловік. - Я ж уже немолодий, тому важко давалася мова. Прийдеш у магазин - то цукор тільки на дотик перевіряєш. Важко звикав до інших грошей. Але оскільки українці переживали ще й не такі потрясіння, то помаленьку освоївся. Разом з іншими нашими заробітчанами винаймав житло, нас мешкало по 12 чоловік у кімнаті».

Володимир, який звик працювати на совість, невдовзі зрозумів, що своєю роботою став конкурентом іспанцям. «Вони боялися, що їх виженуть, а мене залишать, - пояснює. - В іспанців як - якщо він електрик, то нічого іншого робити не вміє, а я і кахель кладу, і каналізацію проводжу, і світло. Коли мене звільнили через погане знання мови, вирішив відкрити свою справу. Тут із цим трохи легше, ніж в Україні - заплатив податок і все. До тебе не прийдуть ні санепідемстанція, ні пожежники, ні бандити, ні рекет...»

Квартал Барселонета виходить до самого моря. Докерський район зі старовинними будинками, більшості з яких - по 300 років і які ще пам’ятають колишніх власників - морських піратів. Фарба на стінах така «капітальна», що запросто не знімеш: Володимир Стефанів знає це з власного досвіду. У Барселонеті на кожній вулиці є квартира, «зроблена» його бригадою. Він вирішив почати з ремонтів, хоча вдома, каже, ніколи цим не займався і навіть не знав, що таке будівництво.

Траплялися квартири, де 40 років нічого не ремонтували. «Та в нас в Україні навіть літня жіночка щороку хату білить, - дивується Володимир. - Але ми справлялися. За рік доводили до ладу 12 квартир, кожна площею 30 квадратних метрів. Іспанці такий обсяг робили за 3-4 роки».

«Мені іспанці часто казали: ти, Григоріо, артісто, - підхоплює син Володимира Григорій, він у батьковій бригаді за виконроба. - Тобто майстер своєї справи. Це, у їхньому розумінні, - найвища похвала. Для багатьох іспанців дивно, як ми, чужоземці, почавши з нуля, змогли організувати власне підприємство. Певний час тримали магазин, але не змогли конкурувати з пакистанцями. Тепер займаємось тільки ремонтами».

«Деякі наші земляки продають допомогу за гроші»

Наталя, дружина Григорія, також працює в родинній бригаді. Її червоний магістерський диплом економіста лежить на полиці - підтвердити український документ про освіту в Іспанії дуже складно. «Фарбування, догляд за старими людьми, дітьми, прибирання квартир, готелів - ось що чекає тут наших людей, - каже молода вродлива жінка. - Українці залишають батьківщину, маючи багато ілюзій. Якщо хтось думає, що за кордоном можна заробити великі гроші, то він помиляється. Людина, яка щойно приїхала, отримує 2,5-3 євро за годину. Це дуже скромні гроші. Можливо, той, хто добре знає мову, знайде роботу гіда чи продавця в магазині. Щоб заробити, треба бути гарним фахівцем. Але гарний фахівець нині потрібен і в Україні. Хай не така висока зарплата, як тут, але менше заплатиш за житло, їжу і живеш із родиною. І невідомо, що краще: бути начальником на тисячу гривень в Україні чи тут - робітником на 1000 євро. Треба все зважити...»

Навіть якщо припустити, додає Володимир, що заробітчанин має до 1000 євро на місяць, то з них треба сплатити податок, за проживання, проїзд, телефон.  Залишається не так багато. Заощадити трохи можна, якщо жити у квартирі по 10-15 чоловік - робить висновок із власного досвіду.

Однак в Україні, кажу, багато хто досі переповідає «легенди» про легкий іспанський хліб і щасливі історії збагачення.

«Щасливих історій я не знаю, а от гірких - скільки завгодно, - сумно посміхається Володимир. - У багатьох заробітчан розпалися сім’ї. Ті надсилання грошей в Україну змучують, убивають людину. Дехто спивається.  Скажіть, як він може втриматися, коли у день заробляє на 80 літрів вина? А люди самі, без контролю сім’ї, отож щодня влаштовують гулянки під різними приводам. Часом мене просили - ходімо до «Вестерн Юніон», вишлемо гроші в Україну, бо я сам не донесу. І я багатьох водив, як малих дітей.

Ще є багато шахраїв, які обіцяють вигідно вкласти гроші або зробити легальні документи. І люди вірять, а потім залишаються без копійки.  Володимир каже, що з іншими українцями в Іспанії контактує переважно по роботі. До української церкви не ходить, бо тепер її перетворили на біржу праці. «Образливо, що наші земляки не підтримують один одного, - гірко констатує співрозмовник. - Піду на площу Каталонії, де наші зустрічаються, кажу: мені потрібен робітник. Приводять електрика, який насправді лампочку за чотири дні вкрутити не може. Виявляється, посередник узяв із нього гроші за працевлаштування і мені привів».

«Якби в Україні настала якась стабільність - ніхто б за кордоном не залишився. Майже всі, хто тут працює, живуть тим, щоб повернутися додому», - переконаний Володимир Стефанів.

«Українське консульство в Барселоні працює, як базар...»

Зрештою, дізнатися про всі нюанси щодо допомоги тим, хто повертається на батьківщину, нашим заробітчанам ніде. «Українське консульство у Барселоні працює, як базар, - купа людей, ніхто нічого не знає, не дають зразків документів. Відфутболили - і все, - обурюється Григорій Стефанів. - У консульство людей впустять, браму зачинять - сидиш, як у в’язниці. Прийом до 13.00, всі не встигають, бо приїжджають із різних регіонів, а потім людей просто виганяють. А от іспанців приймають без черги. Якось я телефонував у консульство, там почули українську мову - зразу трубку кинули. Передзвонив, заговорив іспанською - слухають».

Та, додає Наталя, в іспанському посольстві в Києві - ситуація не краща.  «Ставлення до українців просто жахливе. І українська влада нічого не робить, аби полегшити життя тим, хто змушений заробляти за кордоном. Ніколи не організовують зустрічей із такими простими людьми, як ми. З іспанцями нам простіше спілкуватися, ніж із нашими «дипломатами».

Ще одна велика проблема,  каже Володимир,  що іспанці не визнають українських водійських прав. А місцеве посвідчення водія отримати дуже складно. Можна знати мову, але технічні терміни запам’ятати важко. Якщо зупиняє поліцейський - тобі загрожує тюрма або штраф. «Я зустрічався з консулом, щоб обговорити проблему, - пригадує він. - Ви знаєте, розвів руками консул, у нас ще немає такого механізму. То я кажу, чи вам шестерні до того механізму купити? А насправді ніхто просто тим не займається. Іспанія згодна підписати такий договір, але українська сторона чомусь не поспішає.  В той час як українцям у Португалії права міняють - там посольство все владнало. Арсеній Яценюк, коли ще був міністром закордонних справ, приїжджав до Іспанії і обіцяв вирішити питання, але віз і нині там...»

«Закони тут дуже м’які. Навіть дивні»

Ми замовляємо по другій чашці кави. Цікавлюся їхньою думкою про іспанців.  Які вони? «Завжди усміхнені, все пояснюють. Не роблять культу з одягу», - каже Наталя. «Тут немає класового поділу: якщо хтось на високій посаді, то не гне кирпу, не зневажає інших, - додає Володимир. - Навіть банкіри і директори прості в поведінці. Я знаю власника фабрики, у якого працює 150 людей. Чоловік при грошах, але скромно вдягнений, має гарну машину, однак не супермодель. Жорді Пужоль, який 25 років керував Каталонією, ходив без охорони, спілкувався з простими жителями, а не так, як у нас - їде висока персона, усі мусять тікати з дороги».

З іншого боку, замислюється Володимир, не подобається, що влада сама породжує касту нероб. «Закони тут дуже м’які. Я б сказав, навіть дивні.  Якщо в магазині злодій краде продукти, а ти його хапаєш за руку, то ти ще й відповідатимеш. Поліція, відпустивши крадія, дорікатиме: він бідний, йому немає чого їсти... Бідні часто набирають продукти в супермаркетах і кажуть: не маю чим платити. Таких виганяють із магазину з продуктами. Мовляв, не помирати ж людині - хай собі йде. Тут люди дозволяють собі в супермаркеті наїстися, напитися, ніхто за ними не ходить назирці».

Григорій розповідає, як допоміг затримати злодія, який вирвав у жінки сумку. Каже, його самого ледве не зробили винним в інциденті. «Тепер не ризикую - хай поліція займається, - сміється. - Якщо, скажімо, хтось винайняв квартиру, але грошей не платить, то його ніхто не має права звідти вигнати - тільки суд. І люди живуть так роками.

У готелях виділяють кімнати, де безпритульні живуть узимку, а у березні їх

випускають. Можна укласти контракт на фірмі, трохи палець порізати - лікар

дасть довідку, і тобі три місяці платитимуть середній заробіток. І людина

каже - для чого мені працювати?»


Прощаючись, Володимир Стефанів раптом згадує, як хотів організувати у Підгайцях «парк чудес» - з атракціонами, дискотекою. Домовився вже і про «чортове колесо», і катамарани. «Не вигадував би ти нічого», - відрізало йому місцеве начальство. «Зараз до влади прийшли мої ровесники, втілити задумане було б легше. Але вже скільки тут вкладено...» - «Тату, так і в Барселоні можна організувати, що хочеш. Аби гроші». - «Та тут трохи, Грицю, не те. В Україні все ж таки веселіше. Вдома ти робив би усе це для своїх людей...»

Юлія КОСИНСЬКА