«Я — мама...»

Home | ЦІКАВО | Долі людські | «Я — мама...»
image

... Вона повільно йшла стежкою через парк. Вітер. Рвучкий, пронизливий. Сонце боляче сліпить очі. Сили тануть з кожним кроком. Швидше б, швидше б і далі від усіх...
Зокрема, від старенької санітарки пологового будинку. В неї, здавалося, такі добрі очі. «Не роби цього, дитино», — хитала сивою головою. Легко їй говорити! А що б вона робила на її місці? Коли коханий знизує плечима у відповідь на несміливе: «В нас буде дитина» і байдуже кидає: «Та ти що? Я думав, ти розумніша». Коли рідний батько цідить гострі, як бритва, слова: «Без чоловіка з дитям не з’являйся. Що хочеш — те й роби». І коли давно минули всі строки, за яких можна було «щось» робити...
Вона розуміла батька. Єдина донечка, красуня й розумниця. Одразу після школи вступила до інституту. Добре вчилася. Сусіди ставили її за приклад своїм дітям... Звісно, тато тепер гнівається: осоромила на все село. Але мама... Чомусь вона думала, що мама її по-жіночому зрозуміє. Та де там! Її мила добра мама теж затялася: треба все по-людськи робити. Спочатку весілля, а потім діти!
Бігла з рідного дому на зупинку, не розбираючи дороги, не помічаючи здивованих людських поглядів, не відчуваючи холодного сумного дощу.
Вже в місті наважилася поділитися своїм клопотом з сусідками по гуртожитській кімнаті. Хто її підтримає, як не найближчі подруги? Хто її вислухає і не осудить? Вислухали. Не осудили. Але вже за якийсь час гуртожиток смакував новину зі сто третьої кімнати. І ця новина була про неї. Всі з нетерпінням чекали, як будуть розгортатися події.
Справді, як? Довгими безсонними ночами вона вибирала. Між дитиною й інститутом. З дитиною вона довчитися не зможе. І що без освіти, без хорошої роботи, а найголовніше — без чоловіка вона зможе дати цій дитині?..
Пологи були тяжкими. «Господи, за що ти мене караєш? За що такі муки? Хоча б швидше все закінчилося! Не можу більше...» — думала, коли ставало їй на якусь мить трішечки легше. А потім знову довгий нестерпний біль. І знову одна-єдина думка: «Не можу більше!..»
Але змогла. З’явилося на світ дитя. Те, якого ніхто не чекав у цьому світі. Акушерка піднесла немовля до неї, але вона відвернулася:
— Не хочу його бачити!
— Та ти що, не дурій! Це ж твоя дитина!
— Не хочу!
Скосила лише краєчок ока на немічне червонясте створіннячко, котре було її сином. Серце стислося. До горла підступив клубок. Нічого, подумала, все страшне вже позаду. Наївна, вона не знала, що найстрашніше попереду: жодні фізичні муки не можуть зрівнятися з душевним болем.
Коли вперше принесли годувати немовля, вона відмовилася. Колись читала: якщо мати прикладе дитя до грудей, то не зможе його покинути. І як уже не просила її медична сестричка, як не плакало голодне безпорадне хлоп’я, не погодилася. Відвернулася до стіни, та й усе.
За кілька днів її рішення лише зміцніло. Стало, так би мовити, остаточним. Вона написала відмову.
... У гуртожитку її зустріли цікаві погляди. За спиною шепотілися, перезиралися. Сусідоньки атакували зливою запитань. Але вона відповідала скупо й неохоче. Ледь діждала ночі, щоб виплакати свою біду в подушку. Але виплакати не вдалося. Перед очима зринало червонясте личко з легеньким пушком на випуклому лобику. Яке дивне слово: «Син». Її син... Її?
Так у гірких думках минула ніч. На ранок вирішила в інститут не йти, мовляв, ще нездужається. Дівчата розбіглися, і їй на самоті було легше. Вона прилягла на ліжко. Досі боліли груди, марно наповнюючись молоком. Молоком для сина. З ким він зараз? Хто його годує? Краще не думати...
Опівдні підвелася. Скоро поприходять студенти, завирує життя. Нікого не хочеться бачити. Тож поволі зібралася і пішла прогулятися містом.
У місті буяла весна. Прийшла вона якось раптово, наче в один день. Вибухнули молодою зеленню дерева, вивищився купол неба з золотим сонячним колом в зеніті. Повисипали на вулиці й майданчики молоді мами з дітками. Галас, сміх. Якесь маля, що тільки-но навчилося ходити, не втрималося і впало. Розплакалось. Юна мама кинулася втішати:
— Ти мій малесенький, — голубила синочка...
Вона ніби прокинулась. Той дитячий плач ніби пробудив її, нагадав інший — безнадійний плач її маленького сина.
Йшла, а всі думки крутилися навколо дитини. На зупинці бездумно зайшла в перший-ліпший автобус. Вона любила їздити на таких великих міських автобусах. В дитинстві завжди просила тата взяти з собою до міста, щоб поласувати найсмачнішим морозивом і покататися на автобусі. Як давно це було — дитинство, татова сильна рука, мамині лагідні очі. А яке дитинство буде в її дитини?.. Ні, не думати, не думати...
Вийшла на кінцевій. Посеред нових дев’ятиповерхових будинків тулилася на клаптику землі стара сільська церква. Зайти?
Всередині храму холодно й порожньо. Дивилися просто в душу очі святих. Жіночка в темній хустині, яка торгувала церковним крамом, тихо запитала:
— Ти щось хотіла?
— Ні. Дякую.
— В тебе щось сталося?
Сталося... Вона не може бути матір’ю. Не може чи не хоче? Якщо чесно — не хоче.
Здавалося, жінка все зрозуміла без слів. Підвела її до ікони Божої Матері:
— Молися, дитино.
— Я не вмію.
— Молися як вмієш...
Богородиця дивилася на неї з невимовним співчуттям. Мати Божа... Мати...
Тільки-но вийшла з церкви, задзвонив мобільний. Похапцем дістала його з сумочки. Мама!
— Все добре, матусю. В мене — син. Чуєш? Не плач, мамо! Все ж добре! Що? Ти приїдеш? З татом? Де я? Зараз у пологовому будинку. Виписуємось уже...
Вона знала, що в неї найкраща мама. Найдобріша. Наймудріша. І вона теж такою буде своєму хлопчику. Буде матір’ю!
Ввірвалася в кабінет головного лікаря і не могла віддихатися. Не могла дочекатися, доки він розпорядиться переоформити всі папери. Не могла дочекатися, коли побачить своє дитя.
Її провели до дитячого відділення. Маленькі згорточки лежали рядочком. Леле, які ж вони однакові. Розгубилася.
— Прізвище? — запитала медсестра.
Вона назвала. А сестричка насторожилась:
— Від нього відмовились. Ви хто?
— Я — мама, — промовила вголос слова, які віднині стали сенсом її життя. Дівчина в сліпучо-білому халаті дивилася недовірливо, проте врешті підійшла до одного з ліжечок:
— Ось. Це ваш син.
Який же він гарний! Найгарніший!
— Можна?
Тулила до себе немовлятко, цілувала тугенькі щічки, кирпатий носик і не було в цю мить на світі матері, щасливішої за неї...
Юлія ВОВКОДАВ,
м. Черкаси

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: