Розплата за дідівський гріх

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Розплата за дідівський гріх
image

Ще сонце не піднялося з-за горизонту, ще треті півні не заспівали, як Ніна, не чуючи землі під ногами, летіла до церкви. Завжди приходила перша. Поставить свічки біля образів святим і стоїть біля них довго-довго. Стоїть мовчки, а по щоках сльози котяться горохом. Ніна щиро молилася. Просила Всевишнього пробачити гріхи її предкам.
 
Щоразу на службі Ніна згадувала своє життя. Ох і нелегке воно у неї! А скільки разів випробовувало на міцність? Здавалося, тендітна Нінка не переживе чергового удару. Проте вона трималася. Зі всіх сил трималась, аби не зламатися. Ночами виплаче свою біду в подушку, залиже свіжі рани – і намагається якось жити далі.
Ніна народилась у заможній сільській родині Буличів. Батьки обробляли кілька гектарів поля, тримали добротну господарку. Родина не знала скрути. Дівчина ж змалку була привчена до всякої роботи. Не цуралася ні корів пасти, ні на сінокосі батьку допомогти, ні з мотикою на городі стати.
– Ох і дочку тобі Бог послав, Параско: роботяща, слухняна, невимоглива. Можете бути спокійні, що коли вас не стане, дасть раду хазяйству, – не раз вихваляла Ніну сусідка.
Параска з чоловіком лише раділи з того, що про доньку ніхто в селі поганого слова ніколи не скаже. А балачки про те, що Ніна продовжить їхню справу, солодким бальзамом лягали на душу. Натомість у дівчини були інші плани – з дитинства мріяла бути медичкою, лікувати людей. Тож, закінчивши восьмирічку, ледве не на колінах благала тата відвезти її до міста складати вступні екзамени. І як Параска не переконувала її передумати, бо ж для жінки наука – не головне, вперлася, і все тут. Навколішки молила не ламати її мрію.  Зрештою Булич здався.
– Хоче – нехай вчиться, – заявив дружині. – Не вік же ж їй коровам хвости крутити.
Від цих слів у Ніни ніби виросли крила. Очі засвітилися, а тоненькі вуста розтягнулися в довжелезній усмішці. Глибоко вдихнувши, уявила, як вона в білому халаті та шапочці поважно йде по лікарняному коридору.
Через кілька місяців, наче грім серед ясного неба, ошелешила новина: помер батько. Хвороба раптово скосила кремезного, як дуб, чоловіка. Параска засумувала, геть подалася здоров’ям. Важко стало самій давати раду господарству, проте жодної худобини не збула, не давала облогувати й полям. Згорблена, змучена шкандибала вздовж села гребти сіно. Ніна приїздила з міста кожних вихідних, допомагала матері. Не раз умовляла її продати все, Буличиха ж ні в яку.
– Доки жива буду, доти й хазяйнуватиму! – стояла на своєму. – Подумай, що сказав би батько, якби почув твою балаканину!
Ніна саме закінчувала навчання, як злягла Параска. Згасала, мов свічка, а діагнозу медики поставити не могли. Дивлячись на матір, яка вмирала, дівчина опускала руки. Як же вона тепер буде? Сама зостанеться на цьому світі й голови не матиме біля кого схилити. Тоді чи не вперше звернулася до Бога. Запалила свічечку під іконами, що висіли на кухні в куточку, впала на коліна, схрестила руки на грудях і заголосила, молячись, щоб Параска залишилася жити. Чи то зверху не почули її молитов, а чи прийшла пора, але на світанку Буличихи не стало. Померла тихо, Ніна навіть не почула її стогону, хоча й просиділа біля ліжка цілу ніч. Здавалося, що мати просто заснула й сниться їй щось приємне. В останню мить навіть посміхнулася.
Отримавши диплом, Ніна повернулася в село. Влаштувалася медсестрою у сільський медпункт. Продала половину худоби, землю також перестала засівати.
– Ніно, важко тобі самій. Видно ж, що не даєш усьому ради, – перестрів якось на вулиці сусідський хлопець Роман. – Ти кажи, якщо допомога треба буде. Мені не важко, а тобі чоловіча рука в господарстві не завадить.
– Та добре, – зніяковіла від несподіванки дівчина. І з чого б це Ромчик став такий люб’язний? Ніколи ж наче їхні родини не товаришували.
Відтоді парубок дедалі частіше навідувався до Ніни: то підсобити, то забрати інструменти, які нібито випадково забув, а то й просто запитати, чи не треба чогось підлагодити. Стали зустрічатися, а незадовго й долі поєднали. На Романову пропозицію побратися носом не крутила. Нехай і не любила його, проте кращої партії у селі годі було шукати: роботящий, непитущий, та й коло неї ходить, як біля пані. А чого ще треба?
В селі не могли нарадуватися тому, які Ніна з Романом ладні господарі. «Старим Буличам далеко до них, нехай і вони були не останніми людьми в селі», – не раз гомоніли між собою заздрісно. Через рік-другий у молодої пари народився син. Назвали хлопчика Дмитром. Що вже тішився його появі новоспечений батько, годі й говорити. Роман аж розцвів, узявся хазяйнувати з подвійним завзяттям. Хотів, аби його дитина ні в чому не знала потреби. Душі не чув у своїй кровинці. Тоді Ніна почувалася по-справжньому щасливою. Люблячий чоловік, довгожданий синочок, у домі – мир та достаток. Хіба можна хотіти більшого?
– Ніно, Ніно, ти що розсілася? Ходімо швидше! Біда! – влетіла до хати захекана сусідка.
– Чого розкричалася? Можеш спокійно пояснити, що сталося? – жінка кліпала широко розкритими очима.
– Роман твій з Дмитриком під лід провалилися! Не стій як укопана! Уже всеньке село на річку збіглося! – лементувала.
У Ніни всередині все наче обірвалося. Закам’яніла. В чому стояла кинулася на вулицю. Голими ногами бігла по снігу, на ходу стягуючи із себе светра, піт стікав по холодних скронях.
– Ніночко, ти чого гола? Люди, принесіть хтось валянки та фуфайку! Вдягнути її треба, застудиться ж, – гукнув хтось біля місця, де шукали потопельників. – Ой, тримайся, дитинко. Горе ж яке! Й самому з розуму зійти можна. І чого ж Романа понесло навпростець, поза мостом?
Люди шепталися між собою співчутливо. Кілька чоловіків, обмотаних мотузками, повзали по кризі, тичками нащупуючи у воді тіла. І лише Ніна стояла незворушно. Холодними скляними очима дивилася кудись вдалину, ніби заклинання повторювала посинілими вустами: «Вони живі! Втопилися другі!»
Як діставали з річки Романа та Дімку, Ніна не пам’ятала. Невиразно згадувала й день похорону. Вибилися зі свідомості й кілька наступних днів після поховання. Чорніша від хмари, вона щодня ходила на могили до своїх чоловіків. Лише згодом з’явилися сльози, змогла плакати. Голосила так, що знати було на всеньку округу. Хто чув, як приговорювала, обнімаючи хрести, й сам не міг стримати емоцій.
– Доню, всі твої біди від того, що рід ваш проклятий, – торкнула Ніну за плече незнайома жінка, коли та поправляла квіти на могилах. – Колись твій прадід убив двох чоловіків, бо вони, не маючи чим годувати родину, крали на його полі картоплю. От їхні жінки й прокляли весь ваш рід. Вбивство – то смертний гріх. Іди, дитино, до церкви й вимолюй прощення. Вимолюй хоча б для себе щасливої долі.
Отак, неділя за неділею, свято за святом, Ніна вже кілька років першою приходить до храму. Щодня благає Господа, аби Він зняв з її плечей важкого хреста гріхів предків і помилував. Вона свято вірить, що Бог неодмінно почує її молитви.
Марія МАРТИНЮК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

Zapatillas Yeezy Adidas on 13/06/2017 03:44:09
avatar
A classic white and black colorway of the adidas NMD R2 Primeknit will be dropping this weekend and it’s also a must have pair for summer. The sneaker’s striped patterned primeknit upper is dipped in white that continues throughout the Boost midsole.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: