Повією виявилася … рідна донька

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Повією виявилася … рідна донька
image

Випита горілка давалася в знаки. Анатолій не відчував образи, злості, не мучився постійним питанням: чому? Він віддався хмільному задоволенню й вперше за все своє життя попросив колег-таксистів привезти йому повію. Молоду, гарну й умілу, щоб змусила забути про все…
По неголеній щоці стікала скупа чоловіча сльоза. Що йому тепер робити? Він щойно поховав дружину, з якою прожив двадцять років, народив двоє донечок, навчав добру та щирості, правді та справедливості. Та де ж та справедливість? Як йому тепер жити? Як довести до пуття доньок? Хто ж його тепер підтримає, хто порадить, хто навчить? Відповідей не було. Лише на дивані старша Марійка обіймала малу Іванку, витирала сестрині сльози, хоч і сама ледь стримувалась…
Перший час весь дім майже мовчав, здавалося, рідні люди не мали чого сказати одне одному.
ВОНА СТАНЕ ТАКОЮ, ЯК БУЛА РАНІШЕ
Анатолій хапався за всю роботу, що пропонували — дівчат треба годувати, одягати, вчити. То нічого, що Марійка зараз в університеті сама раду дає, відмінниця, активістка. Але ж рано чи пізно треба буде десь і “підмазати”, щоб дитині життя не зіпсували. Іванка ще мала, їй лишень тринадцять. У школі все не так погано, але ще трохи — й хлопці почнуться, а там треба буде вищу освіту здобувати. Що ж то почнеться, як заміж захочуть?… Анатолій вирішив на все заробляти одразу, хтозна що далі буде.
Чимало турбот взяла на себе вісімнадцятирічна Марійка. Вона готувала, прала, робила все, чим раніше займалась мама. Її серце першим відтануло, першим почало битися швидше. Вона встигала і з малою потеревенити, й уроки у неї перевірити, й обід зготувати, і тата про день розпитати. Анатолій не міг нарадуватися. Дивився на Марійку й наче бачив свою покійну дружину — милу, лагідну й добру. Поряд з донькою він сам ставав не таким черствим, діти наче напоювали його чарівним нектаром, який забирав усі біди й дарував неземне щастя.
Іванка ж усе робила навпаки. Від часу маминої смерті вона й словом добрим не обмінялася з батьком. Ще трохи ніжності з’являлося в очах, коли говорила з Марійкою, а у всьому іншому — перетворювалась на чужу людину, яка мешкала в одній квартирі з Анатолієм. А він і не нав’язувався, думав:
— Вона ще дитина, їй важко, стрес мине, вона стане такою, як була раніше. А зараз… Зараз треба почекати, нема чого лізти у душу, якщо сама вона мене туди не пускає.
Так і жили. Марійка розквітала — радувала око й душу. Справжня відрада для батька. Підростала й Іванка. От їй вже й п’ятнадцять виповнилося, тільки щось холод з серця дівчини не йшов.
— Тату, Іванко, у мене до вас важлива розмова, — якось прийшла додому Марійка з втомленою посмішкою на очах.
Рідні лише скоса на неї поглянули: що ж таке може статися? Невже у Марійки проблеми? А чого всміхається так незрозуміло? Марійка ж опустила очі й тихенько промовила:
— Я, певно, заміж виходжу…
— Як заміж? За кого? — аж скрикнув з несподіванки Анатолій.
— Його звати Василь. Він на два роки старший. Навчається зі мною в одному університеті, а цього року закінчує. Ми вже півроку зустрічаємося. Так от тепер заміж кличе, — Марійка почервоніла й знову опустила очі.
Наступного дня Василя вже приймали вдома як гостя, а за місяць і батьки на сватання прийшли. Ще два місяці — і Марійка у білій сукні вже йде під руку з Василем до вівтаря. Сльози котилися по обличчю Анатолія. А ще за три місяці, коли Василь закінчив навчання, батько випроводжав доньку в інше місто. Марійка поїхала слідом за чоловіком, перевівшись в університет у тому місті.
НЕ БУДЕ ІНШОЇ ЖІНКИ В ЦЬОМУ ДОМІ
Після від’їзду Марійки в квартирі знову запанувала тиша, щоправда, цього разу ненадовго. Відтепер, окрім слів ввічливості, в повітрі з’являлися блискавки сварок, непорозумінь та конфліктів. Анатолій так хотів, щоб тепер Іванка стала йому тією підтримкою, якою в свій час була старша донька. Молодша ж навпаки все сприймала в штики.
— Засумував за Марійкою? То й їдь до своєї єдиної донечки! Мене не чіпай! — не раз кричала Іванка батькові.
— Та я ж вас обох однаково люблю, як ти не розумієш? І що в тому поганого, що прошу тебе бути господинею в хаті? Невже так складно?
— У нас у кожного власне життя, незалежне одне від одного!
— Так, тут ти права, але якщо така незалежна, то чого ж по гроші до мене приходиш?
— То ти мені, неповнолітній доньці, грошима докорятимеш?! Гарно все повернув, тату, молодець! — Іванка різко розвернулася й пішла з кімнати, а батько й слова сказати не встиг.
— Толику, вона ж підліток, — заспокоювала його Оксана. Вона колись вчилася з його дружиною, а потім і покумувалися. Оксана ростила сина сама, бо ж чоловік покинув її, так і не дійшовши до вінця. — Їй жіночої поради не вистачає. Спочатку мами не стало, коли вона тільки підростати почала, а тепер ще й Марійка поїхала. Важко їй, порадитися нема з ким.
— Так у неї ж подружки, певно, є, — апелював Анатолій.
— І що 16-річна дівчинка порадить своїй однолітці?
“А, може, хай Оксанка з нею поговорить? Я ж її хлопця трохи виховую й досі. Та й врешті жінка вона хороша, нічого погано Іванці не порадить. І звикла до неї донька вже, то, може, не цуратиметься, не відганятиме”. З такими думками повертався чоловік додому. Й ніби зрадів трохи, бо нарешті світлий промінь побачив.
— Доню, а куди це ти на ніч? — здивувався він, побачивши, що Іванка, вже одягнута і взута, підмальовує перед дзеркалом губи.
— Як куди? Гуляти, чи ти мені пропонуєш монахинею стати?
— Та я нічого не кажу, йди, тільки ж довго не будь.
— Повернуся, коли повернуся. На добраніч, татку, — нещиро всміхнулася Іванка й пішла.
За кілька днів Оксана прийшла до них у гості. Іванка ніби й зраділа, весело щебетала з нею про те про се, а потім задзвонив телефон. Перекинувшись з кимось кількома словами, Іванка забігла у свою кімнату, швидко переодягнулася й, помахавши Оксані “па-па”, кудись побігла. Анатолій з Оксаною лишилися самі. Поговорили, позгадували, пораділи за Марійчине щастя… Якось добре стало йому на душі, тихо й затишно.
“І чого Оксану чоловік покинув? Тож така жінка хороша. Добра, порядна, ласкава”.
Їх тихий роман тривав уже другий рік. Ні тобі сварок, ні скандалів. Усе мирно й тихо — так, як він собі колись мріяв. Та й сама Іванка до Оксани гарно ставилася, завжди привітна, мила. Рідко він такою свою доньку бачив. А їй уже 18. Уже студентка. Вже доросла.
— Доцю, уже за північ, куди це ти?
— Гуляти, — відрізала Іванка, роздивляючись себе у дзеркалі.
— Так пізно?
— Якісь проблеми? — огризнулася батьку дівчина. У світлі лампи став помітнішим її яскравий макіяж. — І я думаю, що немає. Я пішла.
Анатолій уже не раз помічав, що Іванка яскраво фарбується, приходить посеред ночі, а іноді й зовсім не ночує вдома. Бачив, як вона, стомлена чи трохи сп’яніла, виходить то з однієї, то з іншої іномарки. Намагався спитати, а у відповідь тільки крик чув. Просив Оксану дізнатися, то Іванка пояснила, мовляв, діло молоде, сьогодні один кавалер, завтра — інший.
— Іваночко, доню, у мене для тебе новина є, — почав Анатолій якось ввечері. Оксана, що саме ставила на стіл вечерю, зніяковіла. Іванка лише підвела одну брову. — Твоєї матері немає вже п’ять років…
— Ти вже їй заміну підшукав? — вибухнула донька.
— Сонечко, ти знаєш Оксану не один день…
— Тітка Оксана? То ось яка ти мамина подруга! Не встигла її поховати, як до батька в ліжко? А я тебе поважала! Думала, хоч одна порядна жінка в світі є, так ні ж! Що, не втримала свого чоловіка, то за чужого хапаєшся!
— Іванко, та ти що ж говориш? — в Оксани на очах з’явилися сльози. — Та хіба ж я…
— Доню, ми ж одружитися хочемо, щоб і тобі добре було…
— То ти мені іншу маму хочеш підшукати? — зло засміялася Іванка. — Не діждешся! Не буде іншої жінки в цьому домі! Тут одна господиня була — мама!
ВПЕРШЕ ЗА ЖИТТЯ ПОПРОСИВ ПОВІЮ…
Ще довго намагалися Анатолій з Оксаною переконати Іванку, та все марно. Нагрубила, обізвала, стільки бруду вилила, що Анатолій очей підвести не міг — соромно було на Оксану дивитися. А потім зібралася Іванка й пішла — макіяж яскравий, виріз глибокий, підбори високі… Повернулася лише наступного ранку. Щиро сподівалися, що з отим криком піде й вся злість, яку Іванка берегла в серці від материної смерті. Але все не так сталося. З дня на день Іванка влаштовувала скандали, обливала брудом Оксану й не лише вдома, а й перед людьми… Не витримала жінка — розійшлися вони з Анатолієм. А він не зміг далі працювати разом з нею. Покинув роботу й залишився таксувати. Знову душу переповнив біль, образа й ненависть. Не витримав якось і розповів про те все колегам за пляшкою. За цим на столі з’явилася друга, а за нею — ще одна…
Випита горілка давалася в знаки. Анатолій не відчував образи, злості, не мучився постійним питанням: чому? Він віддався хмільному задоволенню й вперше за все своє життя попросив колег-таксистів привезти йому повію. Молоду, гарну й вмілу, щоб змусила забути про все…
Один з хлопців згадав про хорошу дівчину, послугами якої й сам не раз користувався, але здебільшого привозив її до багатих замовників. На гроші Анатолій не скупився, тому поїхали саме по неї. Чекати довелося недовго. Машина таксі зупинилася неподалік таксобази. Анатолій, похитуючись, вийшов з кімнати відпочинку. Двері машини відчинилися, колега подав руку. На асфальт ступила струнка ніжка у туфлі на високому підборі, за нею з’явилися худорляві плечі та чорнява голівка. Великі, яскраво підведені очі, розглядалися по сторонах. Дівчина всміхнулася. Ця усмішка здавалася Анатолію такою знайомою. Він підійшов ближче, щоб роздивитися дівчину краще. Іванка теж зробила кілька кроків назустріч батькові…
Ярина ГОР,
Рівненська область

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: