Ми так не бачились давно

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Ми так не бачились давно
image

І знову осінь панує в природі. Ще зелене листя в абрикосів, а клени вже жовті, золотисті, вишні червонясто-коричневі... Марина любила цю пору року, з вікна лікарні спостерігала, як щодня змінюються барви. «Красива осінь вишиває клени червоним, жовтим, золотим, а листя просить: — Виший нас зеленим, ми ще побудем, ще не облетим...», — першого ж дня, як потрапила в нашу палату, процитувала вона вірш Ліни Костенко. Потім часто читала поезії відповідно до настрою. Ми любили її слухати...
Ми — це жінки різного віку, соціального стану, освіти. Нас у палаті обласної лікарні троє. Підтримуємо одна одну, розраюємо. І, звичайно, розмовляємо про все на світі. А найчастіше про прожите і пережите. Одного дня Марина розповіла і свою історію...
«Я Івана два роки з армії чекала. Ми з ним із 8-го класу за однією партою сиділи. Скрізь за мною ходив. Я спочатку уваги не звертала, а потім помітила, покохала. В 11-му класі він мені сказав: «Ти будеш моєю дружиною. Я хлопець настирний». Коли він демобілізувавсь, я навчалася в медінституті. Почали зустрічатися. Мої батьки чути не хотіли, щоб я виходила заміж. Іван їм подобався, але вважали, що спершу треба закінчити навчання, знайти хорошу роботу.
Але у нас було все серйозно. Ми вирішили жити разом, винайняли квартиру. Спочатку все йшло добре. Іван наполягав на одруженні, але я не погоджувалася. Можливо, нас «заїв» побут чи почуття стали менш гарячими, але у мене все частіше почала з’являтися думка: як, невже це все? Робота, квартира, кухня... І більше нічого іншого не буде? Щось розклеїлось у нас. Та коли завагітніла і сказала про це Івану, він дуже зрадів. Обнімав, цілував, квіти носив...
Пологи були складними, але син народився здоровим. Назвали Дмитриком. Здавалося, наші стосунки почали знову налагоджуватися. Минали будні. Такі, як і в більшості родин: коли сірі, коли радісні...
Біда нагрянула зненацька. На кілька днів я поїхала у село до хворої матері, допомагала їй реабілітуватись після операції. Іван залишився із сином. Дмитрик любив гратись із батьком на дитячому майданчику. І от чотирирічний хлопчик на очах у батька впав із гойдалки і вдарився голівкою. Дитина жалілася на біль у голівці, а Іван усе його заспокоював — мине. Коли я повернулась, одразу повезла сина в лікарню. Там Дмитрику зробили термінову операцію — видалили гематому. Але було вже пізно. Синочок згасав на очах. Через тиждень його не стало.
Я не могла простити Іванові! Такий сильний не втримав маленького хлопчика, не відвіз до лікаря... Багато хто мені каже: це трагічна випадковість. Не знаю... Після похорону він мені сказав: «Давай почнемо все спочатку. У нас ще будуть діти». Мене огорнула хвиля зневаги і гіркоти. Розумію, що він дуже любив сина. Можливо, у чоловіків горе проявляється не так, як у жінок. Але тоді я його ненавиділа.
Потім я сильно застудилася. Грип, пневмонія. Ледве виборсалась... Втрата сина і затим хвороба вилились в ускладнення — ревматоїдний поліартрит. Покрутило руки, ноги. Роботу довелося залишити. Не знаю, як би виживала на пенсію через інвалідність, якби не колишня однокурсниця. Вона запропонувала по кілька годин на тиждень вести прийом у її приватній клініці. Кажуть, я хороший педіатр. Просто я дуже люблю дітей і свою професію... Але тепер ось потрібна операція із заміни тазостегнового суглоба, інакше не зможу ходити...»
Марина замовкла, з її очей лилися сльози. Плакали і ми.
— А що ж Іван? Одружився? — наважилася я запитати.
Жінка глибоко зітхнула.
— Все так складно… Ми ж не розлучені. Живе з батьками. Кілька разів навідувався. Каже, що любить і хоче, щоб ми знову були разом. Але я не вірю, що буду щаслива. А головне, досі не можу забути, через що помер Дмитрик...
— А може б, пробачили його? — обережно промовила я. — Прощати треба. Повірте моєму досвіду довгої роботи в РАЦСі. Любов має здатність зберігатися роками, десятиліттями. За 25 років я зустріла чимало пар, які розлучилися з різних причин, а потім знову одружились і були щасливі. Адже життя таке різне і непередбачливе…
Ми довго мовчали, переживаючи почуте про чуже життя, і кожна згадувала своє.
Минуло кілька днів. Була неділя. За вікном накрапував холодний осінній дощ. Похмуро, сіро-сіро надворі. Височінь, як у пісні «Плаче захмарене небо». До Марини приїхала сестра Алла. Привезла з села гостинців. Обдарувала і нас із Юлею яблуками, грушами, пучечками червоної, як коралі, калини.
Розповіла про батьків, сільські новини. А головне, повідомила, що Іван воював на сході країни, був тяжко поранений, лікувався в Дніпрі, опісля кілька днів відходив душею у батьків, а тепер тут, у Миколаєві, в госпіталі, що неподалік обласної лікарні. Худющий, на милицях. Алла показала районну газету з нарисом про нього. Зачитала: «Солдат Нацгвардії Іван Терещенко за відданість присязі й українському народові, за особисті мужність та відвагу нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Марину почуте дуже схвилювало. Після обіду, взявши гостинці, які привезла їй сестра, одягнулась і пішла, не сказавши нам ні слова. Та ми й самі здогадались... А коли повернулась — ніби художник намалював їй зовсім інше обличчя. Воно було прекрасне! Розповіла: «Коли зайшла в палату, Іван побілів як сніг. Ми міцно обнялись і обоє гірко заплакали…».
Відтоді так і повелося: після процедур Марина ішла до Івана. Більше вона нічого не розказувала. Та й навіщо? Все і так було зрозуміло. А мені згадалися такі рядки:
Ми так не бачились давно,
Не розмовляли цілу вічність.
Нам більше віку не дано
На грішній цій землі трагічній.
Ото ж би стрітись,
все простить.
Постоять поруч, побалакать.
Бо час, як сон міцний,
злетить —
Кому й за ким не буде
плакать…
Любов МАТВІЄНКО,
м. Новий Буг
Миколаївської області

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: