Що згубило тебе, ясене?

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Що згубило тебе, ясене?
image

— Мамо, подивіться, червень ледь почався, а ясен починає всихати. І чого б це? А мало б ітися на добре: он бузьки гніздо вимостили на ньому. Кажуть люди, де ці птахи, там щастя поруч ходитиме…
Михайло, високий, статурний, поглядав то на верхівку ясена, похитуючи головою, то на матір. А ненька не зводила згорьованих очей із сорокарічного сина-одинака:
— Так і не скажеш, Михайлику, від чого дерево сохне. Шкода... А гадаєш, щастя само приходить?
Присіли перед хатою поруч: матір поважного віку, яка чи не все життя трималася біля дому через роботу та різні болячки, і син, якого водили дороги то Камчаткою, то Сахаліном, то Сибіром. Заробив трудовими мозолями немало грошей, але, на жаль, не приберіг. Компанійським був, не шкодував копійки для гурту приятелів.
Та потішався тим, що привіз було матері красуню-невістку. Баба Параска на це тільки й мовила: «Не мені — собі привіз жінку, для життя. Одумайся, адже вона вже четверта. Добре, що є краса, а до неї ще має бути і добра душа».
Не прижилась біля Параски жодна з невісток. Чому? Різне про це гомонять люди. Винна, буцімто, вона сама, бо круту вдачу має. Дорікали і Михайлові, мовляв, ніколи хати не тримався. Останні два роки працював у бригаді «шабашників».
Згуртувалось їх п’ятеро: хто вправним був у малярстві, інший добре штукатурив… Михайло опанував електрозварювальну справу. Трудились там, куди кликали, виїжджали й в інші міста. Як правило, запрошували на виконання різних робіт товстосуми. Зводили дачні будинки, підсобні, житлові об’єкти. Працювали з ранку й до смеркання. Не рахувались із часом, бо підганяв добрий стимул: гарна платня за роботу. Матвійчук втягнувсь у такий режим. Додому приїздив раз чи двічі на тиждень, траплялося й рідше. Дружина такого не стерпіла, повернулась у далеке село на півночі до батьків.
...Минув день після розмови матері та сина на обійсті, й сталося лихо. Михайло з бригадою штукатурив житловий будинок і впав із риштування. Майже з висоти другого поверху гепнувся на купу цегли на землі. У лівій нозі щось хруснуло, вона на очах почала синіти. Доправили Михайла в хірургію. Врешті-решт хірурги після консиліуму винесли страшний вирок: ампутація.
Мати наче остовпіла, коли її сина привезла машина. На подвір’я ступив на милицях, крок за кроком дибав на одній нозі… Далі для Матвійчука життя почалось наче в іншому вимірі: один день схожий на інший, і все вдома.
Подовгу сидів на обійсті: задивлявся на всохлу крону ясена з лелечим гніздом та покрикував на собаку, який дратував затяжним скавулінням. Думи його з’їдали, а материнське серце краялося. Згадувалося: «Дала мати бровенята, та не дала долі...» Не дала, чи сам її занапастив?
Тим часом Михайло приохотився до спиртного. Пив усе частіше. А одного серпневого дня на подвір’ї упав зі стільця. «Михасю, Михасю…», — підбігла до нього налякана мати. Приїхала «швидка», та зарадити не змогли нічим: серце перестало битися, згодом сказали: обірвався тромб.
А невдовзі майже на світанку хата Матвійчуків здригнулася від сильного удару. То сухий ясен з лелечим гніздом упав, зачепивши покрівлю. Таки всох у перший місяць осені...
Богдан ЛАДАНАЙ,
с. Містковичі
Самбірського району
Львівської області

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: