Звичайні дива

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Звичайні дива
image

На землі у кожного дива є ім'я.
Коли я була маленька, дива в моєму житті були штукою цілком буденною.
Я зростала твердо вірячи, що мій тато — чарівник, і, якщо сильно попросити, він може начарувати що завгодно — від гарної погоди до нової книжки. А якщо не виходить, значить, я просто погано поводилася, і диво мені сьогодні не дозволяється.
Звичайно, згодом віра в тата-чарівника, у Діда Мороза й інших дивотворців трохи похитнулася, але тверда впевненість у тому, що як буду хорошою дівчинкою, то диво зі мною обов'язково станеться, чомусь нікуди не поділася. При цьому про природу самих див я просто перестала замислюватися. Вони перестали бути персоніфікованими, але нікуди з мого життя не зникли. А вже хто там за них відповідає — не так і важливо.
Уперше свідомо я просила дива довгої страшної вночі, коли мою маму з переломом основи черепа привезли до лікарні. Ще в машині швидкої допомоги я вперше побачила, як у живої людини западають щоки, обличчя стає восковим і загострюється ніс. Не треба жодної фахової освіти, щоб зрозуміти, що відбувається... Вона йшла з життя в мене на очах, у заторі, з якого не могла вибратися машина, за 800 метрів від лікарні. Я не пам'ятаю, кого просила про допомогу. Справді, не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки якимись фрагментами, як повторювала вголос і подумки: "Допоможи їй. Будь ласка, я все зроблю. Усе. Тільки допоможи".
Мабуть, просила я щиро. Бо ніч минула. Операція закінчилася, а за кілька днів мама вже стала на ноги. Що само по собі було якимось неймовірним дивом. Тому що шансів вибратися в неї було, скажемо чесно, небагато...
Можливо, навіть там, угорі, хтось, від кого залежало мамине персональне диво, навіть трохи перестарався. Бо за кілька днів і мене зачепило залишками див. Дорогою до лікарні ми з другом влетіли в лобову з ідіотом, який не розібрався зі знаками. Змучена попередніми безсонними ночами, я дрімала на передньому сидінні. На колінах у мене лежав великий соляний світильник — шматок каменя, який впирався мені в живіт вістрям. За секунди до зіткнення я прокинулася, як від поштовху, поклала його на підлогу й тільки встигла закричати, побачивши прямо перед нами машину...
Не було ніякого життя, яке промайнуло перед очима. Була якась дуже довга думка про те, що маму в лікарні нікому буде провідати, і ліки в мене з собою, труп упізнають не відразу, а потрібні вони прямо сьогодні...
Даівці, які під'їхали, побачивши машину, найперше запитали: "А живі там є"? Живі нервово курили неподалік і намагалися зрозуміти, як вони залишилися живими і при цьому відносно цілими... Мабуть, усе-таки дуже треба було ліки вчасно привезти.
* * *
— Ну ви ж розумієте, якщо їх хтось і забере, то це буде справжнім дивом. Одного-двох іще можна прилаштувати. Але чотирьох одразу — це нереально, — пояснювала мені завідувачка соціального центру, в якому опинилися мої хрещеники в очікуванні.
Їх справді було четверо. Мама — повія, тато — наркоман, а діти напрочуд хороші, хоча й сильно занедбані. Вони потрапили в поле мого зору цілком випадково, коли в мене вже своїх було двоє. І тривалий час я була єдиним відповідальним дорослим у їхньому житті. Коли могла — забирала на вихідні або на літо, підгодовувала, одягала, оплачувала дитячий садок і намагалася зробити їхнє життя хоч трохи схожим на нормальне. Ми похрестили їх "оптом", коли квартира, в якій вони жили, згоріла і знайомий батюшка погодився забрати їх пожити при монастирі, поки я бігала з робітниками та будматеріалами. Так я вперше в житті стала хрещеною матір'ю. І вперше відчула, що несу особисту відповідальність за їхнє життя. Не у вихідні, а назавжди.
Не в один день, але батьків позбавили батьківських прав, і попереду чітко увиразнилася перспектива дитячого будинку. Мені їх ніхто не віддав би, та й нікуди було забирати — на моїх квадратних сантиметрах іще два-три ліжка можна було тільки до стелі прикрутити. І то — щільненько так.
Я обдзвонила всі знайомі ДБСТ. Я просила про допомогу всіх, з ким була знайома і з ким знайома не була. Я готова була допомагати їх ростити, годувати і любити. Єдине, чого я не могла, це забрати їх до себе.
Усі розуміли, співчували, але взяти всіх чотирьох готові не були.
А потім абсолютно з нізвідки з'явилася вона. Світлана. Це було незадовго до Різдва. І за кілька днів малята впевнено називали її мамою, викликаючи в мені цілком дитячі напади ревнощів.
Наступне Різдво вони зустрічали вдома. З мамою Свєтою і величезною ялинкою посеред кімнати. І неможливо було повірити в те, що вони знайомі лише рік. Це була найсправжнісінька сім'я. І найсправжнісіньке диво...
* * *
Але по-справжньому дива ввійшли в моє життя, хоч як це дивно, з початком війни. Здавалося, що, крім страху, смерті, крові й руйнувань, може принести війна? Хоч як парадоксально, — дива. Добрі, світлі, неймовірні. Що проростають крізь біль і хаос. Дають надію на завтрашній день. Висмикують одне-два життя з безнадійної ситуації. Перевертають сприйняття світу. Не дають піддатися відчаю й опустити руки.
На якомусь етапі я просто перестала дивуватися. Але спочатку не могла повірити...
* * *
— Мені потрібно. Прямо зараз. Я й ліки знайшов. Але більше взяти ніде. А він помирає.
Осінь 2014-го. У знайомого родич із важким пораненням у шпиталі. Потрібно якісь специфічні ліки, яких удень зі свічкою не знайдеш. І коштують вони... Страшно сказати. У мене є. Але це не мої. Це те, що мені переказують на картку на закупівлю продуктів для безлічі людей, які прибувають. Намагаюся смикнути одного, другого, третього знайомого — ніхто не має вільної суми. У всіх горить — оптика, броніки, поранені, евакуація, зв'язок, целокс... Заплющую очі і, подумки попросивши вибачення в усіх, хто залишиться голодним цього тижня, витрачаю всі гроші, які є на картці, на ліки. Минає година. Може, трохи більше. На картку падає точнісінько така сума. До копійки. Переказ анонімний. Я досі не знаю, звідки він з'явився. Ніхто раніше не переказував мені таких великих сум... А хлопець вижив. Надсилає мені СМС на свята...
* * *
…Друзі просять допомогти. Хлопець пішов добровольцем. Усе змогли так-сяк зібрати, крім каски. І річ навіть не в грошах. Річ у розмірі. Таких величезних просто в природі не існує. Важко повірити, що голова може бути такого обсягу. Тепер уже й цифри не згадаю. Пам'ятаю, хоч би куди дзвонила, мені скрізь казали, що я помилилася. Це не може бути обводом голови. Ніяк. У підсумку один далекий знайомий запропонував як варіант дати те, що є, а там, якщо пощастить, поміняється з кимось. Справжня кевларова каска на той момент — рідкість і цінність. А в нього саме є кілька штук, щойно привезли, він їх навіть з коробки ще не діставав. Приїдь, якщо встигнеш швидко, одна — твоя. Поки добираюся на інший кінець міста, у коробці вже залишається одна-єдина. Того самого немислимого розміру. Новонароджена Варка поміщається в неї цілком, як у маленьку колиску. Тримаю в руках і плачу. Бо не буває так...
* * *
…Телефонує незнайома жінка в стані істерики. Її сестра — прямо посеред активних бойових дій у напівзруйнованому будинку з пораненням. Зв'язок з'явився на хвилину й зник. Допоможіть, вона там кров'ю стече. Записую адресу, ні на що не сподіваючись. Ті, хто евакуює мирних жителів, очікують тиші. І не потикаються в кожну дірку. У них десятки дрібних селищ, де по підвалах сидять сотні людей. Ризикувати життям багатьох заради однієї — божевілля. Телефоную. Екіпаж через обстріли застряг, очікують тиші. За два квартали від тієї адреси, що записана в мене на папірці. Так, заберуть. Дайте годину. Зараз смеркне, підхоплять і вибиратимуться. Не буває... Господи, ну не буває ж таких збігів...
* * *
...Дівчинка-підліток з окупованої території. Лікарі, які залишилися в Донецьку, не розібралися з діагнозом і два місяці гріли мазями хворе коліно. Саркома. Ампутація без варіантів. Метастази, хімія, невідомо скільки лікуватися. Треба облаштовуватися тут, ближче до Інституту раку. Півроку — точно, а там — перспективи невиразні... Знайти задарма куток іще можна спробувати. Квартиру — ні. Грошей, як зазвичай, — дріб'язок про всяк випадок, але жодних серйозних запасів. Повсякчас знаходиться щось термінове...
У Львові між зустріччю й поїздом мене перехоплює незнайома жінка:
— Я хотіла трохи грошей передати...
Тисяча доларів, дбайливо загорнута в аркушик у клітинку з зошита.
— А можна я на ці гроші квартиру винайму хворій дитині?
— Можна. Робіть, як вважаєте за потрібне.
Квартира за два кроки від Інституту раку. У ній колись жила одна з моїх найбільш неймовірних знайомих — Ірка Гавришева. Дівчина, яка боролася зі смертю більшу частину життя. І яка навчила мене не боятися смерті. А боятися сумного вмирання і відчаю. Ірка померла рік тому, але все ще продовжує мені допомагати. Її присутність настільки відчутна, що, здається, вона в черговий раз усіх обдурила і живе собі спокійно, підсміюючись над усіма нами. У квартирі після її смерті ще довго жила її подруга Манька. А тепер у Маньки змінилися обставини, і вона переїжджає. У тебе квартири ніхто не шукає? Недорого.
Ніколи ще так швидко я ні про що не домовлялася. Точно знаю, саме в цій квартирі в дівчинки не буде шансів піддатися відчаю. І що її, крім мене, буде кому доглянути — звідти, невідомо звідки. Бо це не просто так. Просто так такі речі не відбуваються...
* * *
…Ми стоїмо на порозі Фроловської з однією знайомою. Вона щойно підійшла, і ми наввипередки ділимося останніми новинами. Вона сама з тих, хто в Києві нещодавно. І хоча стоїть на ногах міцно, добре розуміє, що відбувається і як важко вижити в нових реаліях. За три кроки від нас несміливо тупцює заплакана жінка.
— Почекай, я зараз. Це до нас, напевно.
До нас... Її сестрі щойно поставили діагноз "хвороба Крона". Список ліків — жахливий. Продати нічого. Іти нікуди. Страшно. У них нікого немає. Зовсім нікого.
— Ви мені документи залишіть, я подивлюся. Не обіцяю, але подивлюся.
Іде. Навіть на відстані й зі спини видно, що продовжує плакати.
— Вибач, я піду. Мені тут одну задачку ще вирішити потрібно.
— Так, звичайно. Я, власне, чого приходила. Я тобі грошей принесла. Це мої. Ти ж знаєш, на що потрібніше.
Три місяці. Три місяці лікування в конверті без марки.
— Ти зараз жінку бачила? Це їм буде. Добре?
Увечері по телефону плачемо з двох сторін трубки. Вона — від полегшення і подяки. Я — від того, що знаю, що в жінки, яка дала гроші, чоловік з онкологією і своїх проблем по горло, а вона ще встигає інших рятувати...
* * *
— Скільки? 186 тисяч? Я не зможу. Це ж нереально...
"Я не зможу" і "нереально" — моя перша реакція на кожну нову проблему. Навіть багато див не в змозі мене заспокоїти. Кожна нова проблема навалюється таким тягарем, що на якийсь час мозок перестає щось тямити й вимикається від гріха подалі.
186 тисяч гривень — вартість життя дівчини з аневризмою в головному мозку. Дівчина — сирота з Донецька. Переїхала сюди разом із ВНЗ. І живе з бомбою уповільненої дії в голові. Бомба може рвонути будь-якої хвилини. Через місяць, через тиждень, через кілька днів. У мене немає досвіду швидкого збирання таких сум. Весь мій інструмент — сторінка у Фейсбуку. І хоч скільки б у мене було читачів, сума надто страшна, щоб спробувати її зібрати по 50 гривень.
За першу добу після прохання про допомогу на картку так-сяк збирається тисяч тридцять. Немало. Але навіть приблизно не стільки, скільки потрібно.
— Лесю, там тебе запитують.
З першого погляду я його навіть не впізнаю. Ні, я чула, що в нього великі проблеми зі здоров'ям. Але не уявляла, як може людина змінитися за ті кілька років, що я її не бачила наживо.
— На, це для твоєї дівчинки з аневризмою.
У конверті вся сума. Цілком.
— Ти тільки не кажи нікому. Не треба. Просто нехай видужує...
Коли дівчинка відходить після операції, я показую їй на телефоні фото і кажу ім'я. Я обіцяла нікому не казати. Але людина має право знати, кому вона зобов'язана життям. Навіть якщо ніколи не зможе сказати їй "дякую"...
* * *
Я не уявляю, хто там, угорі, відповідає за дива. І навряд чи колись дізнаюся. Але знаю, що тут, на землі, у кожного дива є ім'я. Іноді навіть кілька. Часом мені здається, що навколо блукають у юрбі людей ангели. Втомлені ангели, без парадних крил. Із дивами в кишенях потертих курток...
Леся ЛИТВИНОВА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: