Про любов

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Про любов
image

Ой, дітки, не смішіть, їй-богу! Шо я вам можу розказати? Далі города не буваю, що ж можу чути-знати? Та й дев’яносто сім маю — це ж не жарти. Мало, що стара, як світ, а ще ж — неграмотна!.. Розпитуйте тих, котрі вчені, а я і розписатись не годна! Букви назвати — назву, а як довгий рядок — не вчитаю!..
Чи пана пам’ятаю? О, дітки, та й чо ж це я не помню? Яловіцький його прізвище. Такий худий, височенький, все, було, при білому костюмчику, з паличкою ходив. Застрелили його в революцію. Похований в Умані: ото як будете коли на Міщанському цвинтарі, десь зліва від церкви, ближче до дороги, його могила. Біля неї потім ялини посадили, вони вже, мабуть, високі повиростали! От тільки дві чи три? Не згадаю…
…Отамо, на степку, й хати його були. Вниз до річки — лазейня зроблена, з пісочком. Купались тамечки. Аж насеред ставка дерев’яна альтанка, на стовпах виведена. В ній чаї пили та книжки читали. А кругом садок — із квітками, з доріжками, з різними ягодами-фруктами…
Чи я їх пробувала? Та й чого ж це не пробувала, якщо Марфунька — подружка моя? Яловіцький, дітки, на старість оженився на вдові, сусідці нашій, а Марфуня — це ж її дочка й була. Ми дружили. Пан понакупляв їй платтів гарнених, усе з мереживом. А я в сорочечці десятчаній, добряче приношеній… Часом як заплачу!.. То мама, вона нерідна мені була, всміхнеться, зніме з себе коралі і на мене надіне. Втішає: «Нічо, Христю, зате ми в намисті!». Отака добра людина була, Царство їй Небесне!..
Що я думаю про Бога й про Царство Небесне? Батюшку про це питали б, а не бабу затуркану! Біблію не подужаю прочитати. А з молитвою «Отче наш» усяку біду переживала. І сьогодні, як припече, три рази «Отче наш» прокажу, і нічогенько, дітки, усе минається! Оце що недочуваю трохи… Якби вухо пролікувати — то й зовсім була б дівка, не дивіться, що скоро сто років мені!..
Які були колись народні примовки, вірування й замовляння? Ох, це вже ви краще б у книжках почитали, тепер їх багато. А колись що? Раз пішла, не спитавшись у батька, на вулицю — то поставив на сіль коліньми (а сіль груба, не така дрібна, як зараз). Відстояла, а тоді треба проситися: «Тату, дозвольте встати». Не дозволив. То мама, Царство їм Небесне, вже від себе попросила. Як устала — треба дякувати і тата в руку поцілувати… А вже коли своїх діток мала... Які там примовки, яка колискова? Біжиш на весь день на колгоспне поле. Бо жнива ж, трудодні треба відробити, хто там про твоїх писклят питає!.. А Марфунина дочка Лукерка тоді саме віспою заслабла. То мати їй, у поле йдучи, руки позв’язувала, щоб не порозчісувала сверблячки. А вона якось розв'язалась і так собі личко розчухала, аж осліпла... До колгоспу її не брали, то по людях ходила: чим могла, на кусень хліба заробляла. Після Марфуниної смерті я Лукерку до себе взяла: куди ж їй подітися? Панський маєток розкуркулили, а халупка, де вони тулились, завалилася… Лукерка, сердешна, навчилась і сапати, і їсти варити, і вишивати… Оце лише у Пилипівку померла. Я вже так плакала — і її шкода, і життя її мученицького.
Про любов? Це вже зовсім не до мене. Питайте молодих. Це тепер на кожній лавці та любов! А тоді про неї поняття не мали і вголос не згадували... Присилував мене тато вийти за одинака багатого, за Гарійона. То й вийшла, хоч який мені Василь Питльований був гарний та славний, як мама не благали батька не зав'язувати мені долю. На м’ясниці було з Гарійоном весілля, а на Великдень заявився до мене Василь: «Ходім по соняшники!». Які соняшники на Паску, щоб тако хто спитав? Але хіба мені те в голові? Василя побачила — памороки забило!
Я вже після тих «соняшників» до Гарійона й не повернулася — з Василем зосталась. Що тато не грозився, що Гарійон не благав — уже я Василева, та й годі!
Так з Васильом і жила, а він мене все Гарійоном дорікав! Хоч сам любив за спідницями бігати. Але який не є, а рідний чоловік. Та й четверо синочків од нього — як огірочки! А тут вдарила война. Василя — на фронт, а я, діточки, якраз п’ятим ходила. Як же я тої дитини не хотіла! Соромно згадувати. Але Бог напоумив зберегти, не позбутись. Ото до хлопчиків «розжилася» дівчинкою!.. Нині — найбільша моя опора!.. Хоч зайвий раз її не турбую, Боже збав! Я так, діточки, думаю: чим старіший, тим більше треба себе заставляти до роботи! Не можеш? А ти уставай і тупай, щоб кістки не залежувалися!
Працювала ж без продиху. Опівночі, бувало, приповзу з ферми… Так і падаю вдягнута, бо і вдома руки до всього треба докласти, і в чотири ранку — знов на роботу…
Василь — як у воду впав!.. Сусідкам хоч похоронки поприходили, хоч записка, що пропав безвісти, а тут — ні слуху ні духу… Літа йдуть, дітей сама тягну, жили рву, і немає ні просвітку, ні якоїсь певності… А якось був Гарійон заглянув. Всю войну пройшов: не вбило його й не поранило… Знов заміж кликав і брошку мені приніс! Із самого Берліна, сказав, трофей! Та нащо мені, питається, його брошка й він разом із нею? А як Василь повернеться й ту брошку побачить? Нє, сказала, і думати забудь!
Ох і виходила я по ворожках, за свого Василя напитуючи!.. Одні нібито бачили його смерть у дорозі, другі — якусь чирвову даму, треті — казенний дім… А я і те, й те переварюю. Ось, гадаю, скоро зустрінемось на тім світі і геть усе в нього порозпитую: де був, як усі ці года прожив, од якої болячки вмер, чи скучав? А якщо, може, й справді до котроїсь пристав у прийми? Та хіба мало в нього замолоду тих «чирвових дам» було? Однак завше до мене вертався! То якби отако вернувся сьогодні, що мала б робити? Прийняти чи вигнати? Як думаєте? Прощати чи не прощати? От і я не знаю, все міркую…
А ви питаєте про любов. Що я знаю про ту вашу любов?..
Марина ПАВЛЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: