Простіть мені, діти…

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Простіть мені, діти…
image

Іван Степанович Басистий, районний суддя, задумливо перегортав сторінки цивільної справи, яку мав розглядати на найближчому засіданні. Як не дивно, але за двадцять п'ять років роботи перед ним уперше постала така ситуація: батько позивався до дітей щодо виплати йому грошового утримання.
Зазвичай доводилося відсуджувати аліменти покинутим нащадкам, а тут… «Викличу всіх шістьох дітей цього чоловіка, вислухаю їхні пояснення, і тоді ухвалюватимемо рішення. Поки ж важко щось прогнозувати...» — підсумував свої роздуми Іван Степанович.
У залі засідання зібралися люди різного віку. Сивий, неголений, у старій запраній сорочці, сидів на лаві, потупивши погляд, Михайло Іванович Омелянський — позивач.
Суддя по черзі надавав слово дітям.
— Я найстарший, — почав свою розповідь Іван, — тому говоритиму і за своїх трьох братів. Батько покинув нас маленькими. За домовленістю з матір’ю він поїхав на навчання. Казав, що здобуватиме освіту, аби забезпечити гідне життя родині. Тим часом мама працювала на двох роботах: і нас утримувала, і частину грошей надсилала чоловікові. Передавала й продукти. Повернувшись, він не дуже брався до роботи. Невдовзі поїхав на заробітки, а коли зрідка навідувався додому, то не те що шматочок ковбаси чи сто грамів цукерок, навіть хліба ніколи не привозив. Закінчилося все тим, що він пішов від нас в іншу родину.
— Я Світлана Сергіївна Непийвода, — підвелася молода жінка, — живу в місті, де навчався цей, так би мовити, мій батько. Його, живого, споглядаю зараз уперше, хоча на фото колись бачила. Мені мама розповідала, що познайомилася з ним під час навчання в інституті. Він не сказав їй, що одружений і має четверо дітей, натомість переїхав до неї жити. Коли ненька носила мене під серцем, випадково довідалась про його сім’ю. Після цього він поїхав додому і як у воду впав. Ми не мали від нього ані копійки допомоги. Та доля усміхнулася матусі, вона вийшла заміж за чудову людину, справжнього чоловіка, який мене удочерив, виростив, вивчив…
— Мені мама ніколи не казала, хто мій батько, — настала черга розповідати наймолодшого з дітей Василя Семенченка. — Тільки зараз, коли прийшла повіст¬ка у суд, повідала, що познайомилася з ним на святкуванні дня народження подруги. Покохала, зав’язалися стосунки. Дізнавшись, що мама чекає дитину, так званий «батько» зник, або, як каже моя бабуся, у Петрівку на льоду розчахнувся. А виростив мене інший батько, якого я люблю і щиро шаную.
Наостанок попросив у судді слова Володимир — один із чотирьох синів від першої дружини:
— Перед судом ми, діти позивача, познайомилися. Вирішили, що відтепер спілкуватимемося та зустрічатимемося й надалі. Наша мама розповідала, що одного разу від імені батька їй надійшло сто карбованців. Ми порадились і скинулися по тисячі гривень. Вручимо їх цьому перелітному птахові, іншої підтримки він від нас не заслужив.
Михайло Іванович слухав дітей, похнюпивши голову. Усе своє життя він, як та омела, жив за рахунок інших, не думаючи ні про дітей, ні про свою старість. А тепер ота його безсоромна безтурботність бумерангом повернулася до нього.
Суд відмовив громадянинові Омелянському у задоволенні позову. Коли суддя закінчив читати рішення, батько нарешті підвів голову і подивився на дітей. Тихо промовив:
— Вони правду казали, оскаржувати я нічого не буду. Простіть мене, діти…
Софія СОРОКОВА,
с. Циблі
Переяслав-Хмельницького

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: