Коли соняхи росли великі

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Коли соняхи росли великі
image

— Агов, доню!
Озираюсь. Хто мене так покликав на сільській вулиці, якою прошкую до крамниці?
— Доню!
Зігнута, з двома ціпками, на які важко спирається, стара жінка. Та це ж баба Одя! По-вуличному, а насправді баба Галя.
Вона всміхається так щиро, лагідно, і я всміхаюсь у відповідь та обнімаю її й мало не плачу. Мій «антагоніст»! Цим словом (звідкіля воно й учепилося) я прозивала в дитинстві її, подружку моєї бабусі Соні. На те були причини. Тривалий час я вважала бабу Одю ледь не ворогом. Смішно, але тоді мені так не здавалось.
Баба Одя, на той час, власне, ще не стара жінка, мешкала за кілька хат од нашої. Ах ти ж, літнє привілля! Зі столиці на канікули в село з’їжджаються діти. Сонце! Безмежжя! Ставок! Майже самостійне життя!
До баби Оді з міста приїхала небога. Ірка. Вона була така... Наша вулична ватага — кілька хлопців і дівчат, упереміш сільських і міських, — дивилися на неї як на диво. В «городській» сукенці, з блискучими карими очима, гарна, вона відразу ж заволоділа нашою увагою. Чим? Тим, як трималась, а ще — вміла вигадувати. Ми сідали на лавочку, а Ірка, очевидно, хизуючись, походжала перед нами і розповідала різні історії. Чого в них було більше — правди чи вигадки, хтозна, але ми слухали, мов заворожені. Ірка була яскрава, нам здавалося, що ми такими ніколи не будемо.
Аж ось одного вечора я із сільською подружкою Шуркою провела Ірку до хати її тітки. Та, грізна, мов грозова хмара, стояла на порозі.
— Де ти була так довго, гаспидко? А посуд чому не помила? А гриби? Я ж тобі наказала винести дека на сонце. Самі гульки в голові!
Нас ошелешив цей крик, а Ірка, гордовита Ірка, раптом запхикала й стала просити: «Тьотю, я все зроблю, лише батькам не кажіть і в куток не ставте!»
Ірка — і в куток? А тітка Галя — яка ж злюща! А та правила своєї: «Спершу діло — потім гульки!» Воно-то так, але в моїй дитячій голові сталося просто-таки «зіткнення поїздів», себто різного ставлення до виховання дітей і виконання ними домашніх обов’язків. Моя лагідна, жаліслива бабуся Соня не те що в куток ніколи не нахвалялася поставити — голосу жодного разу на мене не підвищила. А щодо праці, то бабуся казала так: «Мо’, післяобід, як не буде сильно пекти, підгорнеш рядків десять картоплі». І я підгортала двадцять чи й більше, бо мені так хотілося, щоби баба похвалила. І щоп’ятниці обов’язково — миття підлоги в усіх кімнатах, бо ввечері приїдуть батьки й теж похвалять.
А отут таке. Я не втрималась і підскочила до тітки Галі: «На дітей не можна кричати і ставити їх у куток!» «Ах ти ж пуцьвірінок, ти мене вчитимеш? Не пущу її взагалі до вас гуляти!».
Відтоді я затамувала страшенну образу на бабу Одю. Бувало, ми, дітлашня, й капостили їй: то грудкою жбурнемо, як проїжджає на велосипеді, то квітуючого маку нарвемо на городі... Ірка, звісно, приходила до нас, але якось... здавалась не такою, як раніше.
Кільканадцять літ тому баба Одя купила хату і переїхала на інший куток. Вочевидь, її методи виховання входили в контру із планами на життя зятя-приймака, тож ужитися із молодими вона не змогла. Але, дякувати Богові, і дочка, і зять — люди порядні, матір не забувають.
І ось після багатьох років — наша зустріч. Сідаємо на лавку, а баба так і сипле словами:
— Бачиш, доню, оце тепер я така. А все робота, вона мене зігнула. Ой, як же ми гірко трудились із твоєю бабусею! Норми, плани. І виконували, й перевиконували. Але ж і веселились, співали як! А счас... Оце, доню, лампочка Ілліча — сьогодні вже погано? Її згадувати не можна? — раптово змінює тему. — Але коли ж ту лампочку в корівнику вкрутили, таке нам щастя було, бо до цього солом’яні віхті палили, щоб видно було.
Я, як можу, «по-простому», пояснюю їй закон про декомунізацію, взаємозв’язок між тією лампочкою і вождем світового пролетаріату, а також деякі політичні перипетії непростого сьогодення. Видно, що в бабиній голові теж відбувається деяке «зіткнення», але довго вона на цьому не зациклюється:
— А зайди якось, подивишся на квіти в моєму горідчику. Такі квіти!
— Як же ви з костурами їх доглядаєте?
— А так, я все в хаті пораю, мої хіба на городі допомагають. І чарочку можу випити, — дивиться лукаво, — але тільки одну. Ти ж знаєш, що я хату купила?
Киваю ствердно.
— А за що купила, знаєш? За гриби і ягоди, от.
Гостроноса, з хитруватим поглядом, але щира й дотепна, ця стара хвора жінка видається такою сповненою життя й непідробного оптимізму, що стачило б на десятьох молодих. Не зла вона, як здавалось мені у дитинстві, а просто інша. І, слухаючи бадьору мову, раптом усвідомлюю, що вона — чи не єдина з подружок моєї незабутньої бабусі, хто ще топче ряст на цьому світі, тепер уже чотирма ногами. Якусь мить бачу — он усі вони сидять на лавочці навпроти нашої хати після довгого-довгого трудового дня: Надька Ладимерка, Надька Ївдошка, Галька Дояришина, Надька Пилипова і моя бабуся Сонька Міськонова. У кожної була своя сільська система виховання, яка дала плоди: вони виростили після війни пречудове покоління, і їхні Миколи і Валентини, Івани і Марії примножили народне добро власною великою працею. Добро, яке не можуть дограбувати досі...
Та лавочка в моїй уяві потроху щезає, а разом із нею — дитинство з його смішними образами, коли соняхи росли великі, як дерева, небо розцвічувалося веселкою після частих гроз і било джерело під старою вільхою. Не щезай, не щез...
Живіть довго, бабо Одю!
Лариса ЛАВРЕНЕНКО
району
Київської області

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: