Білий танець, чорний танець...

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Білий танець, чорний танець...
image

«Білий танець!» — пролунало. Але чому він білий? Значить, є й чорний? Але поки що білий. Він був прекрасний. «Сіла птаха…» — плив над вечірнім селом срібним човником голосочок подружки нареченої Лідочки Острової, гойдаючись на ніжних хвильках, здійнятих скрипочками троїстих музик Миколи Білика.
Весільні гості дивилися на молоде подружжя. Руслан і Ліля танцювали, міцно-міцно притиснувшись один до одного. Він відчував її всю, чув, як билися сотні маленьких сердечок — у шиї, в животі, руках і ногах. А вона прислухалася до нього. Який він гарячий, наче вулкан. Молодята не чують вигуків «Гірко!», машинально беруть участь у всіх розвагах. Мабуть, лише вони серед цього святкового загалу розуміють справжню цінність часу, кожної хвилини, секунди. Як узагалі вони досі жили, не розуміючи, що час такий дорогий? Осяяння сталося у день, коли Руслан одержав повістку з військкомату. Було зрозуміло, що бійця із вишколом розвідника одразу відправлять на передову. А звідти долинали все тривожніші звістки.
Він був проти весілля: «Повернуся — тоді». Але Ліля наполягла. «Ага, знайдеш собі там якусь сепаратисточку», — жартувала, ховаючи тривогу. «А якщо раптом…» — «Жодних якщо! Ти просто мусиш повернутися…»
...Після того, як вони взяли Слов’янськ, Артемівськ, Попасну, Руслану видавалося, що він вже побачив смаленого вовка. Проте він, отой вовк, напав на них несподівано.
Проривались із оточення. Автобус, що рухався попереду, від прямого попадання міни спалахнув, ніби сірникова коробка. «З машини!» — скомандував Руслан і блискавично, видавивши обома ногами бокове скло, вискочив назовні. Минуло, може, півхвилини, а автобус був уже, як решето. Це був не бій, а розстріл. Отямився під БТРом, підбитим кілька днів тому, в ніс ударив сморід спаленого пластику та гуми і ще чогось, мабуть, крові і смерті. Руслан знову відключився.
Це був напівсон. Під БТР зазирнула якась молода жінка, дуже гарна, але бліда, вся у чорному. «Годі спати, запрошую тебе на чорний танець», — і простягнула йому холодну руку з довгими, як у піаністки, пальцями. Він вибрався зі схованки, дивуючись, що нічого не болить, хоча права колоша зашкарубла від крові, на плечі теж буріла велика пляма. Жінка змахнула руками, і невидимий оркестр заграв дивовижну музику. «Та це ж «Реквієм» Моцарта!» — упізнав Руслан. Жінка крутнулася на одній нозі, ніби вправний вояка, і стройовим кроком рушила до нього, клацаючи підборами. Зараз вона підійде, і йому доведеться злитися з нею у чорному танку. Але ж це означає… зрадити Лілю і її білий танець! Як же зупинити цю нахабу? Він стягнув закривавленого черевика і з усієї сили пожбурив ним у чорну потвору. «Геть! Я люблю іншу!» — закричав щосили…
«Пацаны, здесь еще один», — почулося десь угорі. «Тащите его сюда» — пролунало у відповідь. Його вхопили за поранену ногу і витягнули з-під БТРа. Поки це відбувалося, Руслан остаточно прийшов до тями. Рана боліла нестерпно. «Давай его в КамАЗ», — прозвучала команда. Чоловік відчув, як його потягнули кудись по асфальту, але тепер уже за здорову ногу. Наждак дороги боляче дряпнув по щоці, хлопець устиг підкласти під голову долоню неушкодженої руки, тож тепер дісталося їй. «Тпру, приехали», — дуркував росіянин. Руслан розплющив очі. На узбіччі побачив складених рядочком трьох своїх хлопців, які, мабуть, усе ж станцювали з тією чорною пані свій останній танець.
Майже сім місяців полону. Потім половину в’язнів обміняли. Зажевріла надія… І ось на порозі — троє бойовиків. Один із них зачитує список прізвищ: «Васюта, Коломієць, Ільченко, Галушка, Кравець, Бойко, Гармаш…». Останнє — Русланове. Хлопці ніби остовпіли. Затим невидимі пружини кинули їх на середину кімнати, де вони утворили живе коло, сплівшись руками і притулившись лобами. Стояли, плакали, сміялись, клялися бути довіку братами. Проте, поки везли їх до першого українського блокпоста під Мар’їнкою, жоден не проронив і слова. Блокпост. Хлопців почала бити лихоманка. На ватних ногах перетнули уявний кордон. Свобода!
— Братику, дай подзвонити, — кинувся Руслан до першого бійця. Востаннє він розмовляв із Лілею вісім місяців тому. Повідомила тоді, що вагітна і вирахувала, коли має народити. Це саме ці дні! Тремтячими пальцями став набирати номер Лілі. А раптом цей дзвінок їй зашкодить? Краще зателефонувати до друга Миколи Білика, скрипаля і вчителя. «Друже, це я, — вимовив затинаючись. — Я живий»...
«Давай, давай…» — підганяв Руслан водія, якому пообіцяв половину своїх «підйомних». Він таки трохи спізнився. Ліля вийшла з дверей пологового будинку, тримаючи білий згорточок у руках. Назустріч їй рвонула ціла юрба родичів — мало не півсела. Заплакали люди, мабуть, багатьом пригадався той білий танець на весіллі. Руслан стояв позаду з величезним букетом. Його, бородатого, ніхто не упізнав. Та ось Ліля озирнулась довкола, її очі зустрілися з його поглядом. Вона рушила крізь натовп, вклонилася йому, передала на руки донечку. Сказала крізь сльози: «Ось ми тебе й дочекалися. Я знала: ти обов’язково колись танцюватимеш із нашою донечкою. Вона вже тебе запрошує…».
Юрій ЛЕСИК,
Київська область

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: