Зона роздумів і вражень

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Зона роздумів і вражень
image

Чорнобильська зона зустрічає 32-й рік свого відчуження. Відтоді, як вона з’явилася, багато води спливло, розсіялася на дрібні зачаєні згустки велика радіоактивна хмара, а територія лиха стала популярним туристичним напрямком. Звідси вже не тікають світ за очі, як у трагічному 86-му. Тепер люди їдуть звідусіль на українське Полісся, щоб розділити самотність великої атомної химери. Побувала у Зоні і я…
У день «ікс» прокинулася вдосвіта. Стою і зачудовано дивлюся на автобус «Чорнобиль-тур», який вивезе мене з гамірної столиці на територію цілковитого відчуження. Компанія гарантує безпечну офіційну подорож. Радіаційний фон дозволяє, і за день перебування там, стверджує наша гідеса Ліза, отримуєш дозу опромінення таку саму, як за годину авіаперельоту. По-справжньому екстремальним туризмом є нелегальні «вилазки» відчайдушних сталкерів на ті 65% площі зони, куди заборонений доступ навіть із перепусткою. Наш другий екскурсовод, Ян, — один із них.
Чорнобильська зона масово зацікавила туристів у 2012-му, з роками маршрут набув великої популярності як серед українців, так і в закордонних мандрівників. Переконуюся в цьому на першому ж контрольно-пропускному пункті «Дитятки», де натовп із понад сотні шукачів пригод повільно перетинає межу під пильним поглядом офіцера. Стоїмо. Холодно. Встигаю «проковтнути» перше розчарування — не думала, що побачу таку кількість туристів на КПП при в’їзді до таємничої 30-кілометрової зони відчуження...
Дорогою сюди в автобусі я розгомонілась із попутником. Кай уперше в Україні, приїхав із Німеччини до друзів. А ті взяли та й відправили його до Чорнобиля. Він мало знає про нашу країну і дивується майже всьому. Під час демонстрації документального фільму про аварію на ЧАЕС багато чого уточнює, перепитує в мене. З екрана лунає: «Коли стали відомі масштаби радіаційного забруднення і місцеві жителі в паніці кинулися до лікарень, офіційна сторона підвищила показник допустимої для людини норми опромінення». Тобто постраждалі вже такими не є, медичної допомоги не потребують.
— Жах! Як таке можливо? — приголомшено реагує Кай.
— Дезінформація часом страшніша навіть за радіацію, — сумно-іронічно зауважую я...
Тим часом ми вже у центрі міста Чорнобиль. Навколо порожньо, сіро, вогко, тихо. Мовчить і мій дозиметр: рівень радіації тут ледь-ледь перевищує норму. Саме тому чотири тисячі працівників Чорнобильської зони живуть у полишеному місті. Раз по раз людські фігури поодиноко бовваніють на балконах будівель. Це, певна річ, не постійне їхнє помешкання, а позмінне — два тижні через два. Що роблять ці люди? Вони роками вдосконалюють саркофаг над Четвертим реактором, патрулюють територію по периметру, хтось контролює потоки законослухняних туристів і заразом «відловлює» сталкерів, інші просто розпилюють тонни металу на технічні потреби...
Рухаємося далі. Пункту призначення — радіолокаційної станції «Дуга» — досягнуто. Велетенська металева конструкція, заввишки 150 м, стримить до неба і губиться в молочному тумані. Погода сьогодні похмура, атмосфера від того — неймовірна. Відчуваю ще більше хвилювання, коли на околиці лісу, який називають Рудим, дозиметр пронизливим звуком сповіщає про небезпеку. Ми у 10-кілометровій зоні ЧАЕС. До Прип’яті рукою подати.
Саме Прип’ять, а не Чорнобиль, як багато хто вважає, опинилася в епіцентрі смертельного ризику. До аварії молоде радянське місто пишалося розвиненою інфраструктурою, високим рівнем народжуваності, жителі — переважно працівники ЧАЕС — не знали дефіциту, а влада покладала великі надії на майбутнє ядерної енергетики у процвітаючій Прип’яті. Після атомної катастрофи місто померло. Походжаю вулицями трохи оддалік групи. Бачу заіржавілий парк атракціонів, школу з розтрощеними партами, спортивний комплекс із порожнім басейном і великим іржавим годинником, який зупинився 28 років тому. Вперше за час поїздки почуваюся дійсно відчужено...
Момент обриває Ліза: можна походити покинутими квартирами. Миттю злітаю сходами на десятий поверх віддаленого під’їзду, заходжу в перші двері, аж тут… «мені відкрилась істина печальна», як-то у Ліни Костенко. Я чомусь не врахувала того, що після господарів у цих квартирах побували тотальна дезактивація та лихі дев’яності. Сьогодні вже не побачиш того, що пафосно називають «місцем, де зупинився час». Тепер це радше постапокаліптичі інтер’єри. Природні пейзажі набагато мальовничіші. Наші гіди розповідають — останніми роками фауна та флора у зоні просто буяють. Ліза якось зустріла посеред міста оленя. Щоправда, тварина її не бачила (радіація дуже шкодить зору звірів). А Ян сам на сам опинився з вовком під час візиту до «самоселів». Останні — це 148 людей літнього віку, що проігнорували заборони і залишилися жити «у компанії» радіонуклідів.
Ян кличе нас до якогось люка. «Піднесіть-но сюди ваші дозиметри», — каже, хитро дивлячись на нас. Спершу Кай обережно підносить свій прилад, а потім я «клюю» носом у люк. Мене охоплює дивне відчуття, коли бачу цифри 53,88. Норма — 0,3, тобто радіаційний фон підвищений у 176 разів! Клепки мені, мабуть, бракує...
Сутеніє, час повертатись. Усі в роздумах, під враженнями. Проходимо спеціальні рамки, аби впевнитися, що не набралися радіоактивного пилу, і знову опиняємося «поза межами болю» світової, а передусім — нашої, української, атомної рани…
Юлія КОЛІСНИК,
Київ — Чорнобиль

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: