«Ми рвали полин і засипали його в кабіну, аби хоч трохи перебити запах від тіл загиблих»

Home | ЦІКАВО | Долі людські | «Ми рвали полин і засипали його в кабіну, аби хоч трохи перебити запах від тіл загиблих»
image

Євгену Соловйову, заступнику командира вертолітної ескадрильї, нещодавно виповнилося 28 років. Та молодий офіцер вже є льотчиком 1-го класу, кавалером ордена Богдана Хмельницького, вижив при падінні вертольота в Конго й вивіз з-під носа ворога десятки поранених і загиблих у районі проведення АТО
Від самого початку АТО поряд із досвідченими старшими офіцерами літали й молоді лейтенанти. Спілкуючись з одним із таких військових льотчиків, постійно перепитувала: «Точно 1990 року народження?» і, попри молодий вік співрозмовника, так і не змогла перейти на «ти» — надто серйозні речі він розповідав
Євгену Соловйову щойно виповнилось 28, зараз він уже капітан та заступник командира вертолітної ескадрильї. З першого погляду в позитивному, харизматичному офіцері важко розпізнати льотчика 1-го класу, кавалера ордена Богдана Хмельницького, який вижив при падінні вертольота в Конго, тижнями спав по годині на добу на Донеччині, десятками вивозив поранених і загиблих, втрачав побратимів… «Саме за такими льотчиками майбутнє авіації», — впевнений командир бригади.
Вибір професії для Євгена був очевидним. Дідусь — авіатор, «афганець»; дядько — борттехнік; батько — інженер авіаційного обладнання. Отже, дитинство Жені пройшло на аеродромах і в гарнізонах. Проте у школі хлопець навчався, м’яко кажучи, не надто старанно: із багатьох дисциплін мав «трійки». Батьки лише плечима знизували: «Що з нього вийде?» Та й в університеті хлопець спочатку був «середнячком». Аж поки… не здійснив свій перший самостійний політ. Відчуття вражаюче, коли тобі 18 років, ти підіймаєш в небо десятитонну машину, а люди згори здаються такими маленькими й усі земні проблеми — не надто значущими. А ще цей неймовірний запах неба… З’явилося величезне бажання стати найкращим і навіть зубрити таку ненависну теорію. Одразу зателефонував батьку: «Па, якщо за це мені ще й гроші платитимуть, то це — рай». З часом став почуватися за штурвалом вертольота впевненіше та дедалі більше закохувався в авіацію. Ось так і закінчив університет з червоним дипломом. Звичайно, тоді його вабила романтика польотів, і навіть думки не було, що вже незабаром він розглядатиме з висоти колони ворожої техніки…
У бригаді відчайдушного випускника відразу примітили, тож уже за три місяці після випуску він став командиром вертольота. А за рік — полетів у Конго у складі миротворчого контингенту. Там і отримав перше бойове хрещення — за три дні по прильоті табір обстріляли з мінометів. Та й польоти в умовах високих температур, розрідженого повітря, небезпечних гір уже не здавалися такими романтичними.
— Із місії в Конго я привіз дуже важливий для себе оберіг, який досі постійно при мені під час польотів на фронті. Тоді зі мною служив майор Володимир Шлюхарчук. Перед польотом в Африку його донька подарувала маленького іграшкового жирафа, сказала, що він оберігатиме. Володя про цю іграшку забув. А одного дня абсолютно випадково поклав її в кишеню комбезу. Саме того дня ми з ним під час польоту потрапили у спадний потік повітря, наш вертоліт упав. Дивом залишилися живі. Колесо вертольота застрягло у в’язкому ґрунті, а за кілька метрів був крутий схил, з якого цілком імовірно можна було покотитися вниз. Коли нам вдалося вибратися з техніки живими, Володя згадав про цього жирафчика. Здивувався: «От не обманула ж доня, дійсно врятував». Іграшка якраз розкладалася на дві частини, тож він розламав її зі словами: «Тримай, це твоя половинка. Тепер він і тебе берегтиме».
Із миротворчої місії Євген повернувся у травні 2014-го. На залагодження всіх справ, проходження медичної комісії, зустріч із сім’єю чоловіку дали лише десять днів. І відразу на все спекотне літо 2014-го — в зону бойових дій. Там Женя був одним із наймолодших льотчиків.
Польоти були настільки інтенсивні, що доводилось обирати між поїсти, прийняти душ чи хоч трішки поспати. Часто, прилетівши вночі, льотчик дивився на годинник і розумів, що за півгодини потрібно вже прокидатись і готуватись до наступного польоту.
— Важко сказати, яку максимальну кількість поранених ми перевозили за раз. Вантажили, не звертаючи уваги на перевантаження машини.  Нерідко вертоліт перетворювався на повітряний реанімобіль. Парамедик, яка частенько літала разом із нами, рятувала складних поранених, а бортові стрільці їй асистували. Підлога вертольота постійно була у крові, яка за кілька годин польоту запікалася настільки, що відчистити її було складно навіть сильними фізрозчинами.
Молодий офіцер говорить, що найважче було забирати загиблих.
— У липні 2014-го, коли ми прилетіли за загиблими, назустріч вийшов офіцер. Запитує: «Скількох можете забрати?» Я й відповідаю, що п’ятнадцятьох. І ось принесли 15 загиблих… у трьох невеликих коробках. Нерідко тіла доводилось забирати після того, як вони кілька діб лежали в чорних мішках на сонці. Цей запах, мабуть, ніколи не забуду. Ми й «зірочкою» мастили під носом, і полин рвали, насипали в кабіну. Це дозволяло хоч трохи перебити їдкий запах, який не давав дихати.
Чоловік розповідає, що страшно зазвичай ставало вже після того, як повертався з польоту, коли усвідомлював, де саме був.
— Пам’ятаю, як ми вночі сиділи на майданчику в Амбросіївці й чекали на машину з пораненими і загиблими. Ворог якраз розбив нашу колону. Зовсім поряд від нас точилися бої, темно, нічого не видно, а ми просто чекаємо. І раптом усі починають розбігатися, кудись ховатися. Бортовий стрілець пішов розвідати обстановку, прибігає: «Зараз буде артобстріл, треба ховатись у землянки». А як? Нам же ось-ось підвезуть «300-х». Дзвонимо своїм. Кажуть: «Як почнеться обстріл, тоді ховайтесь, а зараз чекайте, колона за кілька хвилин підійде». І от ми сидимо на борту і бачимо, як здалека починають летіти снаряди «Градів». Сидимо і мовчимо, кожен собі думає: «Долетить чи ні?» Борттехнік різко повернувся і каже: «Ні, бо якби до нас летіло, то вже прилетіло б». Аж тут підходить колона, швиденько всіх вантажимо, піднімаємось і бачимо розриви поруч з тим місцем, де стояли…
Неодноразово Євген дивувався, як віртуозно його колеги виходять з нетипових ситуацій.
— Не забуду, як евакуйовували підбитий під Савур-Могилою вертоліт. Тоді в борт влучили 74 кулі, довелося в польових умовах ремонтувати машину. Вертоліт вдалося на одному двигуні підняти в небо під носом в окупанта. Я летів супроводжуючим і тільки дивувався, коли пошкодженому борту вдавалося ще й обігнати мене.
Молодий офіцер зазначив, що війна змусила переосмислити ставлення до життя. Тим паче, вона відібрала в нього рідних людей. Спочатку — батька. Коли той дізнався про бойові вильоти, серце не витримало… А потім ще й близький товариш загинув.
— У серпні ми прилетіли з Дмитром Арциленком на кілька днів з АТО додому на регламентні роботи. Поки обслуговували техніку, нам вдалося на один вечір вирватися до моря. Ми наспілкувалися, накупалися, нажартувалися, відволіклися від війни. Минуло кілька днів, і Дмитро загинув — їхній борт обстріляли. Друга не стало, а ти розумієш, що це може статися і з тобою.
У житті льотчика буде ще багато польотів, ймовірно, що сьогоднішній наліт у майже тисячу годин зросте в кілька разів. Та він ніколи вже не забуде, як молодим старшим лейтенантом притискався на вертольоті до землі, спонтанно шукав майданчики, забирав з-під носа ворога поранених і загиблих і відмивав вертоліт від крові…
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: