Тільки Сталін на стіні!

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Тільки Сталін на стіні!
image

Ольга Микитівна Підгрушня, 90-річна жителька села Вербівка Городищенського району Черкаської області, працювала вчителькою у місцевій школі. Створила Вербівський краєзнавчий музей, який відкрився 1985 року. Авторка книжки «Праця, що пройшла крізь серце», виданої коштом сім’ї, згадує.
«У 1933-му мені було п’ять років, голод обійшов нашу родину (я росла одна в батьків — мама працювала в колгоспі, тато шив чоботи та інше, за що йому приносили харчі). А ось моя ровесниця, сусідка й подружка Паша Сусленко постійно недоїдала. Якось, наївшись принесених братами з поля і запарених колосків жита, померла: шлунок не зміг перетравити таку «страву». Загальну ж картину жахів, які випали на долю моїх земляків, я змогла уявити, коли вже вчителювала в рідному селі.
За свідченнями старожилів, із понад трьохтисячного населення Вербівки голодною смертю померло не менше 750 чоловік. Тобто кожен четвертий. Хоча голодувало все село. Окрім комуністичних активістів, колгоспного і сільського начальства, стараннями яких, по суті, у селі цей голод і стався. Виконуючи постанови Сталіна і більшовицької партії, Калістрат Клименко, Сергій Скрипник, голова сільради Комашка та інші реквізитори-активісти з підводою пізньої осені 1932 року нишпорили у дворах колгоспників. За перших відвідин вилучали все наявне жито й пшеницю. При повторних — відбирали ячмінь і просо, а затим усе їстівне: картоплю, буряки, квасолю, сочевицю…
Тих, хто благав залишити для харчування хоч щось, звинувачували у саботажництві, заарештовували, а потім відправляли до Сибіру. Така доля спіткала Федора Шаленого та ще кількох протестувальників.
Обшуки, штрикання залізними шпичками всієї території подвір’я, домівок, стін хат припинилося лише тоді, коли вже нічого було забирати, коли голод владно панував у хатах вербівчан.
До цього, після «суцільної колективізації» — закріпачення Сталіним у 1930-1931 роках селян (їм не видавали паспортів, заборонили виїздити з рідних місць і примусово змушували майже безоплатно працювати), у вербівському колгоспі імені Леніна трохи видавали зерна на трудодні. У 1930 році — по 375 грамів за один трудодень, у 1931-му — по 275 грамів. А в 1932-му — по 50 грамів. Хоча врожаї були високими. Це означало: коли колгоспник мав 300 трудоднів, то отримував 15 кілограмів зерна. Якщо селяни мали ще не зменшений город, то могли зібрати з нього 1,5—2,5 центнера ячменю. Але ті, в кого було лише 0,25-0,30 га, не могли сіяти жито або ячмінь на своїх присадибних ділянках і мусили покладатися тільки на зароблене у колгоспі. До речі, сталінська держава із зібраного врожаю селянам виділяла тільки 15 відсотків, а решту забирала.
У розпал жнив 1932 року колгоспникам припинили видавати зароблене на трудодні зерно. Більше того — надійшла вказівка наркома сільського господарства Української РСР Якова Яковлєва (Енштейна) про повернення у колгоспну комору раніше виданого зерна. На полях залишилося ще 15 гектарів жита. Його скосили, але почалися дощі. Жито в покосах проросло і стало кормом для тисяч мишей…
Словом, восени 1932 року мало не всі двори колгоспників зосталися без хліба та без курей, свиней, корів, бо їх нічим було годувати.
Тоді набрав популярності вірш:
Устань, Ленін, — подивися,
До чого ми дожилися!
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні!..
Але й цього комуністам було мало — вони вимітали з хат усе, примовляючи у відповідь на плач дорослих і дітей: «Москва слєзам нє вєріт!..»
У березні-квітні 1933-го у Вербівці люди масово опухали і вмирали. Дорослі, що могли рухатися, прямували на поля, де з другої половини квітня організовували обіди для працюючих. Тим, хто вже опух (ноги ніби колоди) залишалося одне: чекати смерті. Від голоду у травні помер добрий роботящий господар Трохим Бальоха, потім його дружина і троє синів — Лигор, Іван і Петро. Так померло й подружжя Панька та Олександри Гулак. У страшному божевіллі Кіндрат Сизоненко зарубав сокирою свою дорослу дочку, засунув півторарічного онука в палаючу грубу, а сам кинувся у глибоку криницю.
Селяни були доведені до крайності — траплялися випадки людоїдства. Так, Гапка Гулак із дочкою Марією зарубала свого 14-літнього сина і брата Івана та з’їли. З цією метою вони викрадали дітей. У Софії Лисенко пропала шестилітня донька Ганя, яку шукали вечір і ніч. Прибулий міліціонер зробив обшук у Гапки Гулак і на горищі знайшов дві підвішені голови — одна з них зниклої дівчинки.
Мати двох — дво- і трирічних — діточок, рятуючи їх від голодної смерті, у всьому собі відмовляла. Тому й померла, а голодні дітки гризли пальці мертвої мами, доки їх не забрали люди.
Селом їздила гарба, збирала трупи, які абияк закопували. На цих могилах хрестів не ставили, списків померлих не писали. З часом ями заросли й сліди загубилися.
Траплялися випадки, коли закопували ще живих, але вже немічних людей, мовляв, усе одно помруть…
Від голодної смерті рятувалися по-різному. Частина вербівчан вижила завдяки поїданню трупів здохлих коней, але їсти таке могли не всі. Голова колгоспу Іван Омелянович Сизоненко дозволив учителю місцевої школи Антону Петровичу Рибченку взяти з колгоспної комори залишки відвійок і частину вологого й трохи пророщеного зерна. Це зерно вчитель разом з учнями просушував і варив для дітей безкоштовні обіди. За цей вчинок голову колгоспу звинуватили у розкраданні й засудили до найвищої міри — розстрілу.
Деякі сім’ї їли рослини: омелу білу, страхополох, блекоту, що викликало захворювання шлунково-кишкового тракту і навіть психічні розлади. Із картопляного лушпиння, до якого додавали дещицю стовченого ячменю, проса або вівса, випікали коржі — репанки. Це вже була радість. А варений буряк вважався делікатесом. З травня, після посадки картоплі, варили юшку із зеленого листя буряків, щавлю, лободи, щириці, кропиви.
Як це не дико й дивно звучить, але моїй Вербівці ще «пощастило». Бо у сусідніх селах — Товстій, Зеленій Діброві в той рік померло від голоду 70-80 відсотків жителів.
До сліз несправедливо, що за все це горе так ніхто й не відповів…»
Розповідь про трагедію українського народу доповнює 91-річна жителька Городища, що на Черкащині, Ольга Олексіївна Шляхова:
«Родина мого чоловіка Павла Шляхового дуже голодувала, рятувалася лише тим, що мати приносила з роботи трохи баланди. Якось їхня мама пекла дітям коржики з цвіту акації, висушеного та перетертого. У цей час до хати зайшов бригадир і почав кричати, щоб жінка йшла на роботу. Мати показала на піч: нагодую, мовляв, дітей і прийду. Але той посіпака схопив відро з водою і вилив у піч на ті коржики…»
На пам’яті 80-літнього жителя Городища Володимира Федосійовича Лелеки голодний 1947-й рік. Він, дев’ятилітній, ішов якось із матір’ю вулицею. Недалека сусідка, сумна-пресумна, сказала матері: «Добре, що в тебе є діти, а я своїх двох дочок з’їла». «Ми швидко пішли від жінки, її дивні слова батьки пояснили мені пізніше», — говорить Володимир Федосійович.
У 1947 році від голоду жителів Черкащини врятувала Західна Україна. Тисячі людей їздили туди купувати зерно. Часто західноукраїнські селяни приносили жито мисками, горщиками — хто скільки міг, і при цьому грошей не брали…
Ольга ОСИПЕНКО.
м. Городище,
Черкаська область

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: