Богові сльози

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Богові сльози
image

У державних та сімейних архівах жителів Луганщини зберігається багато спогадів про Голодомор

Людські свідчення — найдорожча пам’ять про страждання українців  від організованого радянською владою геноциду. Усні сімейні спогади чи записані назавжди залишаться вироком кремлівським катам наших предків тільки за те, що були українцями і мали любов до своєї землі, на якій прагнули сумлінно працювати. Не оминули ці випробування й жителів нинішньої Луганської області.
«ДОНЕЧКА ЗУМІЛА, А В МЕНЕ ВСЕ РУКИ НЕ ДОХОДИЛИ»
П’ємо чай у затишній квартирі Ірини Чепель. Господиня дістає ноутбук і починає перебирати дискети. «Цей реферат моя донечка Інна підготувала, коли вчилася у старобільському медичному училищі. Викладачі запропонували написати про Голодомор на основі спогадів рідних. Інна загорілася цією ідеєю. Двоюрідний прадід Карпо був талановитим оповідачем. Щоправда, коли починав згадувати ті роки, не міг втримати сліз», — розповідає Ірина Михайлівна.
Їй приємно згадувати Лозовівку — рідне село у Старобільському районі. Дід Карпо і баба Дуня — двоюрідні. Їхня садиба через дорогу від дому. Дітлашня сприймає той будинок як власний, тим більше що в бабусі у кишенях фартуха завжди прихований подарунок «від зайчика». «Така моторна була в роботі баба Дуня! Ніхто не міг за нею угнатися на прополці буряків, чисто бур’ян виполювала, — згадує Ірина Михайлівна. — Теж в Голодомор сім’я її постраждала. І на все життя у бабусі виникла звичка — садила гостя за стіл і пригощала. Їжа була проста, але дуже смачна».
Ірина Михайлівна каже, що про Голодомор у родині знали завжди — тут не приховували від дітей страшної правди навіть у суворі роки радянської пропаганди. «Думаю: чому в мене самої не дійшли руки всі ці спогади записати? Тільки Інна, хоч ще зовсім молоденька була, років із 16, почала на відео прабабусю й прадідуся знімати, записувати їхні розповіді. Тепер ми дуже цінуємо ці записи; дідусь прожив 99 років, бабуся — 96, але їх уже немає з нами. Та варто увімкнути відео — дивишся і думаєш: як же людина могла пережити таке? І як після цього ще й жити і радіти життю?»
ЯК НЕ ПОТРАПИТИ НА БРИЧКУ, ЩО ВЕЗЕ НА ЦВИНТАР?
Ми разом переглядаємо те сімейне відео. Карпо Євдокимович Савіщенко народився у селі Лозовівка у 1913 році. «Дітей у нашого батька було 11 душ. І жили ми дуже важко», — згадує старенький. Восени 1923-го батько помер, а шість років потому почалася колективізація і дійшла до Лозовівки. «Багаті були — їх порозкуркулювали, вивезли на Соловки. Залишилися самі бідняки та середняки. Почали всіх гнати у колгосп. У всіх усе позабирали, пограбували. Які бідні були, а все одно накладали великий податок на землю, а якщо не здаси податок — ушивайсь із хати. На цей час дітей у сім’ї  залишилося п’ять душ. Що робити? Треба йти в колгосп. А в нас мати була богомільна. Не хоче й слухати. Крутилися, поки в нас щось було. Корову ми проміняли на 10 пудів ячменю. Та все одно голодні. А тим, хто в колгосп записався, почали давати їсти. Старший брат записався, а я пішов на Донбас», — розповідає дід на старому відеозаписі.
Пожив на чужині, та весь час тягло додому. Пішов у колгосп доглядати овець. Це був 1932 рік. Голод і холод знищували людей. Вони помирали просто на вулицях, на трупи ніхто не звертав уваги. Створили спеціальні бригади, які збирали тіла і ховали в братських могилах на цвинтарі. «Прадід розповідав мені, що в селі жила одна сім’я, і щоб вижити, не вмерти з голоду, хлопці смалили  кожуха і їли смажену шкіру. Особливо тяжкою була весна 1933 року», — написала потім у рефераті його двоюрідна правнучка.
Підліток Карпо таки приніс заяву на вступ у колгосп. І послали його пасти овець. «Їсти мені давали — на п’ять днів дві капусти та кіло муки. Вдома мати лежить.  Оцю капусту і муку лишаю — поїли. А я ходжу голодний. Якось погнав на пасовище овець і сам не зміг іти. Ліг на землю, а вівці пішли. Сестра, менша за мене, знайшла мене. Каже, треба йти додому. А в мене сил немає. Вона пішла на бригаду. Чоловіки довезли мене додому. На ранок виходжу на двір. Бачу — везуть кобилою бричку, а там люди. Везуть на кладовище. Отак і мене могли на ту бричку закинути», — старенький і через роки не стримує сліз.
Тільки завдяки допомозі бригадира вижив тоді Карпо.  «Той наказав кухареві, щоб прадідові щодня давали 200 грамів хліба. 1933 року вивчився на тракториста і працював на тракторі. Трактористам тоді давали тарілку картопляного супу, так і пережив Голодомор мій прадід», — завершила розповідь його двоюрідна правнучка.
ЗА КАРТКУ — ПІВХЛІБИНИ
У Лозовівці народилася і дівчинка Дуня — майбутня дружина діда Карпа. Згадувала вона, що родина була заможна і велика — батько, мати і восьмеро дітей. У домашньому господарстві мали двоє коней, дві корови, курей, кролів, плуги і молотарки. Та у 1930-х сім’ю Дуні розкуркулили. «Усе забрали, а нас — матір і дітей — у чужий сарай перегнали. Батько пішов працювати на завод у Ворошиловград, там йому давали картки на хліб. Він приносив і нам», — згадувала старенька під час запису на домашнє відео.
У зовсім скрутному становищі опинилася їхня сім’я в 1932—1933 роках, але не тільки вони, інші жителі села теж. «Доки був одяг, обмінювали його на хліб, але по хліб доводилося ходити на Кубань. Бабуся розповідала, що люди пухли з голоду, вмирали просто на вулиці. Їхньою їжею були «Богові сльози». Збирали вони їх на горі після дощу. Це була така пліснява, якою вони харчувалися», — записала її спогади двоюрідна онука Інна.
Сім’я була велика, і дітям доводилося добувати їжу самотужки, ось і Дуні випало йти на Донбас і жебракувати. «Я в місті милостиню просила. Там пекарня (вона мені й зараз вздрівається), прошу: дайте, будь ласочка, «на карточку». Багато людей біля пекарні, дехто жаліє й каже: «Моя дитинко, у мене самого п’ятеро». А тут бачу, якась тітка біжить, кричить, одежу рве на собі — втратила п’ять карток,  чим же дітей годувати? А я знайшла якусь книжку. Виявилося, що то карточка. То вона мені за те дала аж півхлібини!» — згадує старенька на дев’яностому році свого довгого життя. І каже сильним голосом (аж моторошно!): «Боже, такой жизні я не желаю нікому!»
РЕПРЕСОВАНА ЗА ПРАВДИВИЙ ДІАГНОЗ
Хоч на нині окупованій території Луганщини залишилася частина Національного архівного фонду Державного архіву, але  робота зі збереження історичної пам’яті триває. Державний архів зберігав значний масив документів, унікальних за складом і змістом, які достеменно відображають пекельні події 1932—1933 років на Луганщині. Значну їх частину свого часу було переведено в електрон¬ну форму, з ними можна ознайомитися у таких виданнях: «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—33 років в Україні. Луганська область», збірник документів «Голодомор на Луганщині. 1932—1933 рр.».
Протягом десятиліть трагедію Голодомору замовчували та фактично не вивчали. Безпосереднім свідченням причин та наслідків Голодомору стали архівні документи: статистичні дані про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. «Лише у Старобільському окрузі в кожному селі розкуркулили майже половину всіх дворів. Сіл тоді тут було близько 600, із кожного виселили від 12 до 22 сімей. Від такого насилля постраждали тисячі сімей. Після цього почався наступ на так званих підкуркульників: їх стали виселяти, дочекавшись закінчення весняної сівби 1931 року. Опинившись у безвихідному становищі, селяни вимушені були вступати до колгоспів. Навесні 1930 року в Старобільському окрузі колективізували 61% господарств, Луганському — 43%. У 1931 році цей відсоток збільшився в середньому до 84, хоч були показники й вищі: у Сватівському районі до колгоспів залучили 98% господарств. Однак створені колгоспи були економічно слабкими. Уже в 1930—1931 роках хліб у сільській місцевості став дефіцитом», — розповідає  директор Державного архіву Луганської області Катерина Безгинська, цитуючи матеріали видань.
Згідно з цими даними, з урожаю 1930 року влада отримала хліба ще більше, ніж попереднього; колгоспи мусили здавати державі від 1/3 до 1/4 валового збору. Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. Унаслідок заготівель з урожаю 1931-го, які тривали до пізньої осені наступного року, доки в районах не залишилося жодних продовольчих і фуражних запасів, почався голод.
З урожаю 1932 року хлібозаготівлі пішли ще важче: виснажене, знекровлене село товарного хліба вже не мало. У серпні за розкрадання майна колгоспів запроваджували розстріл, а з осені в усіх районах почали діяти надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Вони вилучали запаси продовольства, що було покаранням за несвоєчасне постачання хліба і тому в залік боргу не йшло, тобто влада розгорнула в селі терор голодом. Обшуки і вилучення зерна засвідчили, що воно було не розкрадене, а втрачене на полях. Серед боржників опинилося 93,9% усіх колгоспів. Однак влада пішла на жахливий злочин, ввівши натуральні штрафи й перетворивши голод на Голодомор: у кого із селян на початку 1933 року під час обшуків не знаходили хліба, забирали як штраф за борг усе продовольство — м’ясо, сало, крупи, картоплю, цибулю, буряки, гарбузи, квасолю, фруктову сушку тощо.
На селі та в містах, знятих із централізованого постачання, з весни 1932 року голод набув повального характеру із численними смертями. Вимирали цілі села, було зафіксовано чимало випадків канібалізму.
Попри закриту директиву ЦК ВКП(б) не зазначати причини смерті, колишній працівник Старобільського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Марія Михайловська-Мягкова вказувала діагнози: «голодная смерть», «голодная болезнь» утриманцям дитячого будинку м. Старобільська, де від голоду померло 38 дітей віком від 2 тижнів до 12 років. За це вона згодом двічі зазнала репресій. Її реабілітовано 1991 року та згідно з указом Президента України від 21 листопада 2008-го нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
На Луганщині найстрашніші наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах», — свідчить директор Державного архіву Луганської області. Нині, за словами Катерини Безгинської, з’являються нові матеріали. Їх ретельно вивчають. Тому поповнення Книги пам’яті про Голодомор можна  продовжувати.
Іванка МІЩЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: