«Одріжте мені пальця — я його з’їм»

Home | ЦІКАВО | Долі людські | «Одріжте мені пальця — я його з’їм»
image

Експедиція під егідою Сумського педагогічного університету зафіксувала і зберегла для нащадків моторошні картини геноциду українського народу

 

 

Упродовж 2007—2008 років на Сумщині діяла науково-пошукова програма «Голодомор у пам’яті народу», яку розробив і очолив кандидат філологічних наук доцент Сумського державного педагогічного університету Сергій П’ятаченко. У ній взяли участь понад 200 пошуковців — студентів, учнів, педагогів, музейних працівників, бібліотекарів, працівників сільських рад. Вони збирали свідчення очевидців про Голодомор 1932—1933 років.

 

Підсумком копіткої роботи став збірник «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців», дві частини якого вийшли друком у Сумах 2008-го.

 

На цьому робота не припинилась, і протягом наступних років архів наукової лабораторії фольклору поповнився ще кількома десятками записаних свідчень про цю трагедію. Готують до друку оновлене і доповнене видання свідчень, куди увійшли спогади 400 старожилів Сумщини.

 

Кожен запис паспортизовано, наведено інформацію про оповідача, за змогою подано його фото, вказано, хто і де записав. Усі 18 районів області представлено населеними пунктами, які не оминула ця біда.

 

Особливість проекту — активна участь молоді у спілкуванні з очевидцями, адже у людській пам’яті збереглася згадка і про інший Голодомор — 1946—1947 років. Цей досвід назавжди переконав учасників проекту в реальності трагедії  українського народу, її масштабах і злочинній нелюдській природі.

 

Читачам пропонуємо кілька розповідей-свідчень.

 

КУРИЛО Марія Петрівна,
народилася у 1925 році в селі Бишкінь Лебединського району:

 

— У садік оддавали, щоб там, може, хоч щось їсти дадуть, а в садіку тоже таке — нічого не давали. А батько в мене наловили ворони, гольцванків таких, приніс додому, мати наварила. Був у мене ще брат з 19-го року, і посідали їсти. Батько сидів-сидів, а тоді каже: «Кра!», кинув ложку, ми всі отак: чи їсти, чи не їсти — і сів поїхав на Донбас на заробітки. Одну упряжку сходив — страшно показалось, і він приїхав, і грошей — які там гроші, і на товарняку якось приїхав. А тоді ж уже таке: на річці черепах ловили, вродє б непогане таке, що ж там. А люди їли і хрущів, і собак, і котів.

 

Там у погріб поліз один хлопець, він мені ще й родич, його дід убив, і кажуть: «Ми його не найшли».

 

Урожай був нормальний, тут же такі прихвосні були — їх уже нема, вони ж старіші мене, що ходили. Такі клуні були раньше, ото там молотили, снопи складали — і шукали, хто закопав, може, картоху, хто закопав, може, зерно якесь. Отакі ще були люди вредні. Їх ще називали актівісти. Воно ще таке, що три класи, може, кончило, а підлизається до того. А так де що — бур’ян, лобода була раньше, а тепер її мало де й найдеш, вона була добра. Ото, було, мати заставля: «Бери миску, іди рви». Рвали лободу, якийсь борщ варили. У нас корова була. Хто корову зарізав, то та сім’я померла. Поїли м’ясо, їли і сьогодні, і завтра. А у кого вона осталася, та й сьогодні там щось надоїться, та й завтра, то якесь телятко там. Ото так було жить трудно.

 

На роботу йшли. Мати, було, йде, кружку води, кружку молока закип’ятила, пішла на роботу, що там ізварять щось. У 33-му багато людей померло. Отак дивишся — на санках хтось когось повіз, хто гробик зробив, а хто так повіз. Ховали на кладовищі. Було, мати каже, що оте померло, оте померло, а то в основному пухлі були люди, що вже вони не худі, а пухлі; тоді вже, єслі йому дать поїсти багато, він умре.

 

Пам'ятник «Жертвам голодомору 1932-1933 років», м. Лебедин.У колгосп іти заставляли насильно, брали корову, з наших комор зерносклад пороблено (такі були комори, туди хліб ізсипали, багато ж хліба було). Ніхто нікого не питав, приїхали, розібрали. Були випадки, коли люди крали в колгоспі. А як судили! Красти не можна було нічого: ні буряка, ні картошини; дуже строго нащот крадіжки.

 

А жила сім’я, а шо їсти? Їли все підряд: і траву всяку, і бур’ян всякий, животних їли. Ну, і поїли якогось дурману — корінь такий товстий був, білий. І плохо їм, повмирали, а ніхто ж нікого не лічив, нічого, а дитина осталася, може, воно менше їло, може, зовсім не їло, не вспіло, ну, і надо ж їх прибрать, закопать. Повезли ж закопувать того хазяїна й хазяйку, а те дитинча ходить... Вони його туди кидають, а той другий каже: «Що ж ви таке робите? Воно ще ж живе». — «Та все одно воно вмре, а хто його буде годувать? Бери ти, годуй». Так і закидали. Факт той, що воно було зроблене. Якби то так, ну, война є война, а то ж зробили нарошно. Було зроблено спеціально — все вивезли, все забрали, а тоді живи, як хочеш.

 

(Записав доцент СумДПУ ім. А. С. Макаренка
Сергій П’ятаченко 7 серпня 2008 року)

 

ГЛУЩЕНКО Тетяна Андріївна,
народилася у 1920 році в м. Суми. Під час Голодомору жила в Сумах:

 

— Важко згадувати, бо все, що люди наживали віками, недоїдаючи, недосипаючи, було знищене. Була страшна засуха, і наступив голод. Люди різали фруктові дерева і з тирси пекли коржики. Одна другу гостили, запитуючи: «Чи можна їсти?» Від такої дієти не один помер від завороту, запору. Коли весною появився бур’ян, накинулися на цю дієту, від якої ледве рухалися з набряками.

 

Учасники пошукових експедицій у межах програми «Голодомор у пам’яті народу».Батько працював на заводі та на сім’ю одержував буханку хліба. А ще у нас город був, так шо ми ще й добре жили. У мене ще був братик Сергій. Я на той час перейшла в третій клас. Нам у школі суп давали. Пам’ятаю хлопчика Колю, який від набряків не міг ходити, все сидів на траві, гойдався і співав: «Маню, Маню, хліба дай». Його сестра працювала в їдальні посудомийкою і часом приносила йому кусень хліба. Не згадаю, коли відкрився дуже дорогий магазин «Комерческий хлеб». Люди і золото продавали, і прикраси, аби тільки хліба купити...

 

Запам’ятала такий епізод: я ішла ранком, попереду мене жінка вела хлопчика. Жінка з великим животом, набряклими ногами тримала за ручку хлопченя років чотирьох у коротенькій сорочці, босе, ніжки налиті водою. І де те дитя ставало, на стежці лишалася мокра підківка. Воно ледве переставляло ті ніжки, не дійшло до ясел, впало на колінця, посиніло... Як стояла, так і сіла мати біля дороги з мертвою дитиною на руках. Не говорила, не плакала, сиділа мовчки без надії, ніби скам’яніла. Ніхто нікого не хоронив. Час від часу проїздила фура, збирала висохлі останки і відвозила. Були випадки канібалізму. Сусід, щоб вижити, ходив у місто, міняв речі на хліб, зерно. На ярмарку студенець баба продавала. Не міг відступити, щоб не з’їсти того студня. За щось виміняв і став їсти, їв доти, доки на дні не побачив дитячий пальчик з нігтем. Вдома плакав, примовляючи, що з’їв дитину. А ще у нас сусід жив Самсонов. Бандюга був, так завжди хліб забирав, падлюка, і у нас забирав, і у ще одних сусідів.

 

Тяжке життя було, помирало багато людей, але всі наші живі залишилися, слава Богу.

 

(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ ім. А. С. Макаренка
Дар’я Зелених 18 вересня 2008 року)

 

ПАНЧОШНА Парасковія Степанівна,
народилася у 1925 році, жителька с. Попівка:

 

— Хоч у 33-я мала була, но страхіття те помню і зараз.

 

Шоб спастись од голодної смерті, їли ми все, шо можна було проковтнуть: оладки з клєвера, борщ із кропиви і лободи, картопляники з гнилих бульб, щавель, листки липи... Подмогала м’ясна їжа. Ми із сестрами ходили ловить їжаків, ящірок, польових мишей, горобців, ворон і других птичок.

 

У нашому районі, як і в других, були случаї людоїдства, того наш батько ніколи не пускав нас в одиночку на улицю виходить, бо нас могли поймать, вбить і з’їсти.

 

Було й таке, шо люди дуріли од недоїдання. Особенно часто це були діти. Отак, помню, розказував батько, прийшовши од свого знакомого, шо його дочка зовсім здуріла. Вона сиділа під піччю і жалісно просила: «Дядьку, одріжте мені пальця, я його з’їм, а то він не перекусується».

 

Усякого в ті года було, но хорошого мало…

 

(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ ім. А.С. Макаренка
Юлія Ткаченко 12 вересня 2008 року)

 

АЛАТАРЦЕВА Віра Іванівна,
народилася у 1920 році у с. Олешня Охтирського району Сумської області:

 

— Ще в 1929 році, коли мені було 9 років, всіх людей почали заганяти в колгосп. Хоч і дитиною була, але добре пам’ятаю, що мати плакала, а батько не хотів іти. В людей насильно відбирали землю, скотину, сільськогосподарський інвентар, зерно і навіть одяг. Так і розпочалася вимушена голодовка у 1932 р. Дворами ходили ударники — Помазан Яків, Поклонський Василь, Гомоз Петро (це були наші односельці, які забирали зерно і все те, що їм подобалось). Ударники ходили з довгими залізними прутами, що звалися шугалами; ними проколювали підлогу, стелю, стіни, шукаючи все заховане. Забирали все, залишаючи людей на голодну смерть.

 

Хто не хотів іти в колгосп, того забирали в тюрми або висилали в Сибір. Почалося масове вимирання, вимирали цілі сім’ї. Мертві були на вулиці, в полі, на городі, у дворі. Тоді була сформована група людей (які ще мали силу), що звозила мертвих в одну яму. Забирали й напівживих. Їх викидали в яму, як дрова. Було іноді таке, що люди їли людей або навіть батьки їли своїх дітей. Тоді цих людей відвозили в Харків у так званий звіринець. А мені в 1933 році було 13 літ. Наша сім’я складалася з батька, матері і сімох дітей. Батька забрали в тюрму, бо він не хотів бути ударником. Найменша сестра, якій тоді було два місяці, пообсмоктувала собі два пальчики на правій руці аж до кісточок — у матері ж молока не було.

 

Якось брат знайшов на вулиці замерзлого пса. Приніс додому, ми здерли з нього шкуру, а м’ясо порізали. Натикали його на скіпки, жарили і їли зі сльозами на очах.

 

З дітей вижила тільки я. Мама лежала опухла, бо кожну крихту віддавала мені, намагалася врятувати хоч одну дитину. Повернувся батько додому (він з тюрми потрапив у лікарню, а звідти втік), приніс небагато харчів: кусочки сухого хліба і молоко. Мама тоді вже не розмовляла, але тато почав потроху підгодовувати її, і вона ожила.

 

Я, коли прийшов батько, була зігнута, ноги заніміли; не впізнала його. Через тиждень він поїхав у Курськ заробляти на харчі. Так ми з мамою врятувалися.

 

Десь через два місяці, йдучи знову на заробітки, батько взяв мене із собою і залишив у лісі біля Тростянця. Він наказав мені йти до містечка і влаштуватися там на яку-небудь роботу. Цілий місяць я ходила попід дворами, просилась на роботу і просила їсти, але ніхто не брав і нічого не давав. Я їла кору з дерев, гілочки, знайшла жменю кукурудзи. Батько, повертаючись додому з харчами, знайшов мене і забрав до мами. Улітку їли бур’яни, липу, мишей, кукурудзиння, ловили рибу.

 

Зараз мені часто сняться ці страшні роки... 

 

(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ ім. А.С. Макаренка 
Юлія Кошелева у 2006 році)

 

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: