Поєднав… цвинтар

Home | ЦІКАВО | Долі людські | Поєднав… цвинтар
image

За жвавою веселою щебетухою Люсею Петро упадав ще зі школи. Та був сором’язливим, тож лише спостерігав, хто проводить дівчину додому з клубу, хто запрошує її на танець, бо сам не наважувався. Коли пішов в армію, страшенно мучився невідомістю. Знав: така красуня у дівках не засидиться. А повернувшись додому, щиро тішився, що Люся ще не вийшла заміж.
***
Коли вперше за два роки побачив її, мало не підкосилися ноги. Йшла назустріч з контори, де працювала бухгалтеркою. Вітер кружляв Люсине платтячко, плутав її довгі кучері. І раптом у високому ставному хлопцеві вона впізнала Петра. Він був у солдатській формі, бо ще не встиг прибарахлитися.
– Ти? Тобі так личить, – кокетливо привіталася.
Ошелешений таким компліментом, Петро набрався сміливості і тремтячим голосом, що зрадницьки видавав хвилювання, запитав:
– Підеш зі мною на танці?
– А чом би ні? – засміялася. – Увечері індійське кіно. Може, запросиш?
– Ще питаєш!
Петро не тямився від радості. Вона, Люся, піде з ним у клуб! Чи йому раптом це не сниться?! Увечері чепурився і крутився перед дзеркалом у солдатській формі – у ній і справді виглядав таким змужнілим. Цілий вечір Люся була його. І під час перегляду фільму палким поглядом дивилася на хлопця, і на танцях все міцніше тулилася до його грудей. А потім Петро її проводжав. Домовилися зустрітися наступного дня. То була неділя, тож зібралися компанією на річку.
У цей день мало все вирішитися. Петро нарвав маминих тюльпанів і, не соромлячись, йшов з букетом по селу. Та раптом побачив, як з Люсиних воріт вийшов старший на кілька літ Вовчик, що працював у колгоспі агрономом, а за ним і Люся. Петро на мить оторопів, а коли зустрівся з веселим поглядом коханої дівчини, випалив:
– Виходь за мене заміж.
– Що-о?! – здивовано протягнула Люся. – За тебе? Чи ти здурів? Я бухгалтер, – гордо промовила, – а ти хто? Трактористом будеш чи комбайнером? Ха-ха! – цинічно вказала на його місце і, взявши Вовчика під руку, покрутила стегнами.
Петро був убитий наповал. Ще ж вчора пригорталася і навіть далася поцілувати, а сьогодні так принизила! Його трясло від гніву, кулаки стискалися від злості. Цього не забуде, хоч любить без тями. Коли впав вдома на ліжко і заплакав, як мала дитина, мати гладила пошерхлою рукою його чорняву голову і все приказувала:
– Дівчат багацько, на ній світ клином не зійшовся.
***
Минали роки. Люсі і Петрові вже тридцятка стукнула. Але ні вона, ні він не знайшли собі пари. Біля дівчини крутилося чимало кавалерів, та ніхто заміж не брав. Коли всі одружилися, стала крутити роман з жонатим головою колгоспу. А Петро на жодну дівчину дивитися не міг, наче йому хто поробив. Заплющував очі – і перед ним стояла така кохана і бажана Люся. Здається, поманить пальчиком – і все, помчить за нею на край світу.
Минули ще роки. У Петра посивіли скроні, а він усе холостякував. Люся хоч і постаріла, та все трималася гарною доглянутою жінкою. Проте вже не була такою безтурботною і веселою. Самотнє життя давалося взнаки. Час від часу вони бачилися у селі. При людях крізь зуби віталися, а коли зустрічалися на самоті, то відвертали голови.
Доля їх звела на хрестинах. І треба ж так, щоб Люся випадково (а може, навмисне?) вмостилася за столом навпроти Петра. Біля нього сиділа набагато молодша Катя, яку йому сватали друзі. Дівчина шаленіла від щастя, що він обіймав її за талію, подавав страви. Та варто було Петрові поглянути на Люсю, як бачив палючий погляд, що зазирав у саму душу. В її очах стрибали бісики, від яких Петрові ставало млосно. Уже не тішила юна дівчина, немилою була гостина. Хотілося якнайшвидше… опинитися поряд з Люсею. І коли вона встала з-за столу, підвівся і він, залишивши здивовану Катю.
Мовчки йшли вулицею. Петро кожною своєю клітиною відчував паленіюче Люсине тіло. І коли за собою зачинили хвіртку та опинилися у нічному садку, жагуче кинулися в обійми один одного…
Після тих хрестин Петро все частіше став ночувати у Люсі, яка, як і він, жила самотньо. А одного ранку, коли вкотре прокинулася на його руці, прошепотіла:
– Може, ми вже одружимося? Скільки будемо людей смішити?
– До самої смерті, – спокійно промовив.
– Що? – не зрозуміла.
Петро, затягнувшись цигаркою, відповів:
– Я матері поклявся, що ніколи з тобою не одружуся.
– Так вона уже вмерла!
– І собі я теж дав слово.
І хоч Люся його виганяла та сердилася, все ж тягнулася до Петра. Своєю безмежною любов’ю він робив її і щасливою, і водночас нещасною. Їй так хотілося бути заміжньою жінкою, а не коханкою або співмешканкою. Бо Петро міг тижнями жити у себе вдома, навіть не навідуючись до неї.
То сходилися, то розходилися цілих десять років. Поки Петро раптово не помер. Люся побивалася над його труною: чому замолоду не цінувала його любов? Чому так змарнувала і своє, і його життя?! Ходила на могилу, доглядала і поряд залишила місце для себе. Не біля своїх батьків, а біля нього буде лежати на тому світі. Через рік поставила добротного пам’ятника на двох: Петрові і собі.
А коли незадовго і сама захворіла, покликала сусідів, які були за рідню, і попросила:
– Коли вмру, поховайте коло Петра. І ось обов’язково приклейте на пам’ятнику цю карточку. Це єдине спільне фото.
З фотографії дивилися двадцятилітні Люся та Петро. Дівчина у кремпліновому платті кокетливо поглядала на парубка, а він у військовій формі любляче пожирав її очима. Їх сфотографували у той день, коли Петро прийшов з армії, і Люся напросилася на індійське кіно.
Юлія ШЕВЧУК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: