Незламний

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Незламний
image

– Бій у розпалі. «Гради» луплять не на жарт. Раптом неймовірний біль і… все… Мов у тумані бачу друга Ігоря, він лежить. Його привалило куском фосфору. Біжу. Навкруги справжнє пекло: крики, хаос і кров. Добігаю до товариша, відкидаю фосфор і лягаю на нього, щоб прикрити своїм тілом. Аби лишень не покалічило. Далі – темрява…
Так пригадує свій останній бій у Лугансь¬кому аеропорту старший сержант Ярослав Верхоляк.
Перший уламок снаряда влучив Ярославу в обличчя. Розтрощив щелепу, розбив ніс і пошкодив око. Другий влучив у коліно.
Гарячий липень в аеропорту, коли бойовики не шкодували ні споруд, ні людей, коли з боями не на життя, а на смерть Ярослав проривався з товаришами в саме пекло, вкарбувався осколками у пам’ять і в тіло. З колони старшого сержанта Верхоляка прорвалося лише шість машин…
«Ми ще не бачили, щоб «м’ясо» бігало!», – так побратими згадували момент, коли Ярослав із розірваною ногою та понівеченим закривавленим обличчям ледве добіг до товариша. Як йому це вдалося і що було потім, не пам’ятає. Доба без свідомості. Усе спостерігав, мов згори. Раніше в таке не вірив.
Відкривши очі, Ярослав зрозумів, що живий, бо відчував нестерпний біль. Війна ж дивилася йому в очі скривавленими тілами побратимів… У той момент він сповна зазнав її жахіть.
– Дякувати Богу і лікарям, що там були, я вижив. Медик Дмитро (нині Герой України) подав першу медичну допомогу тим, що знайшлося на той час під руками. Як розумієте, з постачанням було скрутно, – пригадує Ярослав Верхоляк. – Я ні про що не шкодую, ще тоді, в липні 2014 року, коли ми отримали наказ передислокуватися до Луганська, нам дали можливість вибору: хто хотів, міг залишитися…
Допомогу лікарі змогли подати бійцеві лише за чотири дні після бою, коли військовики вирвалися з оточення. Спочатку Харків, потім Одеса. Військові медики робили все можливе, щоб врятувати Ярослава.
В Одеському госпіталі обличчя йому просто заново збирали. Боєць ніколи не забуде, скільки сил доклав полковник медичної служби Віктор Мазур, аби Ярослав мав шанс повернутися до звичайного життя.
Після цього він відбув на Буковину. Операція за операцією… Десь після п’ятнадцятої перестав їх рахувати. А нещодавно повернувся з реабілітації в Польщі, де йому вставили імплант ока. Хоча рани щоденно даються взнаки, а розірваний суглоб пекельно болить, Ярослав не опускає рук.
– Я знав, на що йду. З перших днів, з першого бойового хрещення (це було в Сарматі), з першого відчуття голоду і страху знав, що не зроблю й кроку назад. Крім того, мені пощастило воювати пліч-о-пліч з людьми, яких я дуже поважаю, зокрема з тоді ще полковником Андрієм Ковальчуком, з комбатом «Медведем», з тепер уже покійним капітаном Євгеном Івановим, – розповідає боєць. – Разом ми виконували свій обов’язок, не зважаючи на жахливий побут. Відсутність їжі, води, наскрізні кулі – це дрібниці. Військовий повинен вміти виживати.
Слов’янськ, Красний Лиман, Крива Лука, Красногорівка. Тепер вони позаду. Але девіз у Ярослава незмінний: «Тільки вперед. Ні кроку назад». Його воля до життя стала справжнім стимулом і для товаришів.
Неабияк підтримує свого чоловіка і кохана дружина Оксана. Вона завжди поруч. А ще ні на мить не дає опускати рук непосидючий п’ятирічний син. Якось він побачив, як батько одягав форму й кудись збирався. Хлопчик зблід і запитав: «Куди? Знову на війну? Знову повернешся пораненим?». Серце защемило, але дитині не поясниш, що задля його майбутнього і майбутнього таких, як він, багато хто так і не повертається...
За особисту мужність і високий професіоналізм, проявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, Ярослав Верхоляк нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Наталія ЗАДВЕРНЯК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: