Павло Зібров: «Мої глядачі й насамперед глядачки вірні мені, а я їм»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Павло Зібров: «Мої глядачі й насамперед глядачки вірні мені, а я їм»
image

 

На нинішній вітчизняній естраді зірка Павла Зіброва сяє особливо яскраво, самобутньо і неповторно. Це стверджує ювілейний тур співака напередодні 60-річчя з дня його народження, під час якого він зустрічається з численними прихильниками свого пісенного й композиторського таланту.

З-поміж українських міст особливо тепло приймали Павла Зіброва в Сумах, де маестро на відмінно відпрацював концертну програму. І водночас залюбки пристав на пропозицію зустрітися з кореспондентом і розповісти читачам та читачкам газети про дорогу на сцену, підготовку до ювілею, партійні вподобання, родину, друзів.

— Павле Миколайовичу, чи не замислювалися над тим, ким могли стати, якби доля склалась по-іншому?

— Чого ж, замислювався: або пожежником, або пілотом. Коли зовсім маленьким на власні очі побачив пожежу в своєму селі, то відразу майнула думка: ото якби мав пожежну машину, то зразу б загасив вогонь.

Мріялося і про небо. Бувало, стою посеред сільської вулиці, а вгорі, десь під небесами, пролітають літаки — реактивні. Їх навіть не видно, тільки чути. Линуть білясті хмарини, щебечуть пташки, сонце світить — повна сільська ідилія. Мені ж у голові одне-єдине: як льотчики на такій висоті? Чи бачать звідти землю? Що там, за хмарами?

Але не судилося. Немає Зіброва ні пожежника, ні льотчика — є співак Павло Зібров. Це, мабуть, таки краще.

— І скільки років ви на професійній сцені?

— П’ятдесят сім. Перші свідомі виступи розпочав у трирічному віці, коли вдома був власний театр. Батьки Ганна Кирилівна й Микола Іванович чудово зналися на музиці, народній пісні, грали на багатьох інструментах. І всіляко заохочували до співу і мене, і старшого брата Володю.

Як зараз бачу: стаю на маленький стільчик й урочисто оголошую: «Виступає заслужений артист України Павлик Зібров!» Не знаю, чому саме заслужений, бо народний звучало б солідніше, але що було, те було. Навіть про старшого брата не згадував. Та він до мене ставився поблажливо.

А що вже казати про подальше навчання: школярами з Володею відвідували музичну школу, створили перший ансамбль, разом співали і грали на різних музичних інструментах. Потім наші дороги розійшлися, аби згодом знову перетнутися.

— До речі, як склалася доля Володимира Зіброва?

— Насамперед професійно вдало і він ствердився як митець. Закінчив Московське військово-музичне училище, все життя присвятив сцені, служив в ансамблі пісні і танцю, нині полковник у відставці, працює разом зі мною в театрі пісні Павла Зіброва, має звання заслуженого діяча мистецтв України.

— Згаданому театру пісні понад 20 років. Наскільки складно утримувати колектив і чи зазнає він змін?

— Ситуації складаються непросто, тож трапляється по-всякому. Якщо раніше в нас працювало до 25 осіб, то нині вдвічі менше. Причини зрозумілі.

Але зберігається основа, кістяк, завдяки якому підтримуємо загальний творчий тонус. У цьому велика заслуга моєї дружини Марини, яка взяла на себе головний тягар усіх турбот, зокрема про сценічні костюми, гастрольний графік, організацію виступів тощо.

— На професійній сцені ви давно, за цей час багато змінилося. Підлаштовуєтеся під ці зміни?

— Мої глядачі, точніше, глядачки, вірні мені, а я їм. Відштовхуюся від цього принципу і працюю, працюю, працюю попри якісь модні віяння.

Якщо говорити про естраду загалом, то так, змінилося якщо не все, то майже все, принаймні порівняно з 1970—1980 роками. То був час братів Майбород, Олександра Білаша, інших велетів пісенної естради. Тоді були Слово, Поезія, а нині — тексти. Тоді можна було один раз проспівати «Я кохаю тебе…», і слухачі все розуміли, а нині ці самі три слова повторюють 50—55 разів і як горохом об стінку.

Іде масована атака на глядача чи слухача, ротація римованих або й не римованих текстів у супроводі якоїсь гучної чи гуркітливої музики, заробляння грошей — і все це називається шоу-бізнесом. На жаль, духовна і культурно-мистецька складові відійшли на другий чи й третій план.

Але, на щастя, маємо блискучих поетів і композиторів, які не дають загинути справжній пісні — високій, одухотвореній, яка має барви, пахощі, торкається душі й серця. Справжній гуру української естради — Юрій Рибчинський. На моє переконання, він геній пісенного слова, і я щасливий, що маю такого не тільки співавтора, а ще й кума.

Композитор Ігор Поклад — глибина, брила, талант, гордість. Петро Мага — блискучий артист, також мій кум. А ще — Микола Щур, Степан Галябарда, інші автори, які високо тримають планку сучасної естрадної пісні.

Якось мене запитали, чи не допомагає кумівство у творчості. То я відповів: так. Навіть шлягери пишуть лише по блату — кумівському. А на підтвердження називаю пісні, які стали популярними завдяки нашим тандемам. Мало хто вірить, хоч дехто починає замислюватися.

Якщо й далі розвивати цю тему, то в особливих випадках наголошую, що секрет творчості ще й у моїх вусах — вони мов антени, вловлюють усе талановите. І насамперед мелодії.

Навіть під час концертів дехто з недовірливих намагається перевірити, чи вони справжні — таким дозволяю легенько посмикати, щоб упевнилися і розповіли всім, хто сумнівається. Жодного муляжу чи ерзацу — все справжнє! Тож попри реалії та зміни залишаюся Павлом Зібровим, для якого на першому плані лише пісні, що дихають любов’ю і щирістю. Усе решта — від лукавого і від… грошей, які, як на мене, все-таки пахнуть.

— Чи доводиться відмовлятися від гонорарів?

— Доводиться насамперед з політичних мотивів. Під час виборчих кампаній пропозицій багато, оплата максимальна. Але навіть суми з багатьма нулями ніколи не спокусять, якщо ті, хто пропонує, мені чужі думками й устремліннями.

Зрештою, якщо потрібно заробити, то для цього є різні вечірки, ювілеї, весілля. Принагідно згадаю, як колись із Юрієм Рибчинським їздили вітати молодих на Тернопіллі. Першого дня було майже 300 гостей, другого — 200, третього, сказали, прийдуть ще 100. Але вже після другого дня ми чкурнули додому, бо не могли витримати такого навантаження: кожен вважав за обов’язок підійти до нас із келихом і неодмінно випити.

І що ви думаєте: за тиждень виступали в Івано-Франківську, і нас там запеленгували організатори тернопільського весілля, мовляв, куди ви поділися у самий розпал гуляння?

— У вашому репертуарі є пісня «Синя вічність», яку свого часу виконував легендарний Муслім Магомаєв.

— Так, вона доволі складна для виконання, бо потребує голосу, а не його імітації, тому дорожу цим твором і завжди залюбки виконую. Свого часу особисто зустрічався з Муслімом Магомаєвим — це було на вечорі пам’яті Юрія Гуляєва, який проходив у Колонному залі в Москві. Нам випало ділити одну на двох гримерну, протягом дня спілкувалися вільно і невимушено: проводили репетиції, ходили обідати, обговорювали нюанси співу. Стільки років минуло, а пам’ять зберігає найтонші штрихи. Муслім дав мені тоді цінні поради, якими не міг не скористатися: окремі й досі актуальні, деякі, звісно, застаріли, бо пісенне мистецтво також змінюється.

— Як відпочиває сімейство Зібрових?

— Чимось ексклюзивним похвалитися не можу: здебільшого їздимо на море. Часто в новорічно-різдвяні дні, коли в тій чи тій країні проходить розпродаж товарів і насамперед одягу. Тобто поєднуємо приємне і корисне.

Якось у Дубаї натрапили на знижку 75% — накупили всього вдосталь. А одного разу Іра Білик підмовила нас поїхати до Туреччини. Усе добре, але в готелі, де поселилися, виявилося стільки земляків-українців, що важко уявити! Щойно вийшли на пляж, пірнули в море… Виходжу, а тут: «О, Павло Зібров! Можна сфотографуватися?» Сфотографувалися з одним, другим, третім, четвертим… Згодом підійшла компанія: «Чого час марнувати — давайте по сто грамів. Ми пригощаємо». Одне слово, довелося швиденько змотувати вудочки.

— Багато років очолюєте Партію шанувальників жінок.

— О, добре, що хоч ви правильно називаєте нашу партію, бо часто кажуть «прихильників». Коли чую це слово, то так і хочеться… Вибачайте, але такі невігласи можуть нарватися на мою грубість!

Можна бути прихильником сала, пива, ковбаси. А жінок треба тільки шанувати! Наш гімн передбачає це і зобов’язує кожного чоловіка: «Шануймо жінку юну і стару! Шануймо жінку — музу і дружину! Шануймо жінку — доньку і сестру! Шануймо нашу матір-Україну!».

У нас сувора партійна дисципліна, маємо політбюро, на засіданні можемо пропісочити котрогось із членів. Стежимо, щоб чоловіки вчасно говорили компліменти, захоплювалися красою жінок і всіма їхніми принадами, були якщо і напідпитку, то легенькому, а не впивалися оковитою.

— Ви перебуваєте в чудовій фізичній формі. Завдяки чому — дієті, спорту?

— Та ні, якось усе виходить само собою. В їжі я неперебірливий, фізкультурою займаюся по-любительському. Вдома маю спортивну залу, то часто удвох із донькою Діаною ходимо туди. Але все це — без жодного фанатизму.

— Незабаром у вас ювілей. Як плануєте відзначити цю дату?

— Насамперед концертом «В Епіцентрі кохання» в Палаці «Україна», який заплановано на 26 червня за участі моїх колег, побратимів, тих, кого вважаю друзями не від випадку до випадку, а цілодобово.

Глядачам запропонуємо все найкраще з нашого спільного доробку, до якого причетний і ваш Павло Зібров. Не переповідатиму програму, бо жодними словами цього не зробиш.

Приходьте — почуєте і побачите! І не пошкодуєте!

Олександр ВЕРТІЛЬ

Досьє

Павло ЗІБРОВ. Народився 1957 року в селі Червоне на Вінниччині. Закінчив оркестровий і вокальний факультети Київської державної консерваторії імені П. Чайковського. У 1994-му заснував Театр пісні Павла Зіброва.

Викладач кафедри естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв. Широко знаний як композитор. Активно гастролює з концертними програмами. Лауреат багатьох міжнародних і всеукраїнських пісенних конкурсів і фестивалів. Голова Партії шанувальників жінок. Народний артист України. 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: