Павло Гончаров: «Якщо серце людини не сповнене справжнім коханням, вона не зможе бути щирою на сцені»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Павло Гончаров: «Якщо серце людини не сповнене справжнім коханням, вона не зможе бути щирою на сцені»
image

 

 Про декорації для байки Крилова, театр, що навчає, швидке приготування овочевих рагу, подорож до Бразилії та Шрі-Ланки… Відверто про своє життя розповідає актор Павло Гончаров.

– Павле, розкажіть, чуму вирішили стати актором та де навчалися?
– Це насправді дуже непроста історія. Хоча з тим, що працюватиму в театрі, визначився ще в шкільні роки. Якось на уроках російської літератури проходили байки Крилова. Учителька дала домашнє завдання – вивчити один із творів напам’ять і підготувати сценічний виступ у ролях. Натхненний, удома цілий вечір виготовляв декорації. Робота захопила просто неймовірно, а на уроці отримав «п’ятірку з трьома плюсами». Тоді-то й збагнув, що хочу бути актором, іншого для себе не уявляв.
У шостому класі подався до театрального гуртка. Після закінчення школи хотів навчатися лише в театральному училищі. Та з цим не погоджувалися батьки – люди робітничих професій, вони були переконані, що акторством на життя не заробиш. Надто важко з грішми було в дев’яностих роках, тож уже в сімнадцять років під тиском батьків подався працювати на завод. Жили ми тоді в промисловому містечку – Кременчуці – тож виробництв, де потрібні були робочі руки, вистачало. 
Назбиравши трішки грошей, через півроку пішов у відпустку. І просто втік із дому – поїхав до Дніпра, де одразу вступив до місцевого театрального училища. Батьків просто поставив перед фактом – буду тут навчатися, а як хочете – можете мені допомагати, якщо ж ні – то впораюся й самотужки. Звісно, вони, просто не маючи вибору, прийняли мою позицію й змирилися.
– Як складалося життя далі?
– Після чотирьох років навчання отримав запрошення на роботу в херсонський театр, надавали навіть житло, що для тих часів було неймовірною рідкістю.
Потім змінював чимало театрів: працював і в Дніпрі, і в Києві, й у Миколаєві, де організував власний невеличкий театр для дітей. Через непросту економічну ситуацію в країні якийсь період довелося полишити театр і поїхати на роботу закордон.
…А далі помер тато, мама лишалася сама, хотілося бачитися частіше, більше бувати вдома. Оскільки ж у Кременчуці театру не було, вирішив переїхати до якогось із найближчих міст: думав про Полтаву, Кіровоград. А тоді пригадав, як малим побував у Черкасах. Самих вулиць міста не пам’ятав, але точно знав, що тут – багато зелені й води. Тож і вирішив, що переїду до Черкас. Зараз тут уже понад вісім років. Працюю і в місцевому драматичному театрі, співпрацюю з театральною студією «Протест», а також із друзями-однодумцями заснували «МАТ» («Майстерню Актуальної Творчості»).

 – Розкажіть про свою сім’ю.
– Сім’я в мене молода – з дружиною в законному шлюбі трохи більше року. З Олею познайомилися теж завдяки театру. Вона – журналістка, писала блоги на теми мистецтва. Довго спостерігав за її творчістю, і якось, дізнавшись, що вона неодружена і вільна, зважився написати повідомлення в соцмережі. Після п’яти хвилин переписки, запросив на побачення. А далі все розвивалося неймовірно стрімко, Оля була вражена моєю наполегливістю й швидко здалася. Тепер разом, щасливі. І зараз так виходить, що не лише живемо разом, а й працюємо в багатьох спільних проектах.
– Крім театру, яким живете, маєте якісь хобі?
– Якось складається таким чином, що все крутиться тільки довкола театру. Певне, хобі з’являються, коли людина має вільний час. У мене ж усе заповнюють репетиції, підготовка до вистав. А захопленням можна назвати хіба що написання п’єс. 
– На відпочинок також бракує часу?
– От із цим так само не просто. У мене, як і в працівників сфери торгівлі, вихідний у понеділок. Натомість у дружини – це традиційні субота та неділя. Тому постійно доводиться підлаштовуватися, шукати якісь компроміси. Як правило час на двох – це відпустка.
Насамперед намагаємося кудись поїхати, побачити нові світи. Але й у цьому маємо деякі розбіжності. От Оля полюбляє європейську культуру, красиву архітектуру, мистецтво. Мені ж подобається давня історія, античні часи, це – надихає. Тож і виходить – відпустка на носі, а ми ще вагаємося між Парижем й Афінами. 
Загалом же подорожі – це наша спільна пристрасть. У медовий місяць вдалося побувати на Шрі-Ланці, опісля – в Тунісі. Багато мандрували й до одруження: Оля собі, я – собі. Чимало побачив завдяки роботі, а чи не найбільше запам’яталася поїздка до Бразилії. 
А ще саме подорожі найкраще розслабляють і дозволяють забути про роботу. Удома ж більше дня без театру не витримую. Аж тіло починає боліти, ніби ломка. Певне, для людей, які живуть своєю професію, сцена – уже як наркотик. 
– А як щодо книжок, вистачає часу на читання і що читали останнім?
– У дитинстві, коли не було всіх цих сучасних ґаджетів, Інтернету, жив тільки книжками. Зараз література трохи відійшла на задній план. Нині ж читаю книжку, подаровану дружиною, невідомі твори Лесі Українки. І для власного розвитку, і для роботи – готую проект про життя письменниці. 
– Допомагаєте дружині на кухні?
– Насправді, я її практично не підпускаю до приготування їжі. За вдачею дуже темпераментний, емоційний, усе роблю швидко. Дружина ж навпаки – виважено та помірковано. І так буває, що зі стравою, яку Оля готуватиме півтори–дві години, я впораюся удвічі швидше. Тож готовий сам працювати на кухні, аби мати більше часу на кохання. 
– Така вдача – коли все горить у руках – допомагає в житті чи навпаки?
– По-різному буває. Добре знаю, що мені по життю бракує терпіння. Тому подарунки на Новий рік купую 31 грудня й насилу витерплюю до півночі, щоб не вручити одразу. 
– Без чого б ви не змогли жити?
– Насамперед, без сім’ї, дружини. А вже потім – без своєї роботи. Часто доводиться чути від відомих акторів, що без театру чи кіно вони б не витримали. Та, як на мене, це неправда. Якщо серце людини не сповнене справжнім коханням, вона не зможе бути щирою на сцені.
– Ви вінчалися з дружиною в церкві. Вірите в Бога?
– Вінчання було швидше для дружини, щоб була впевненою в мені, довіряла. 
А взагалі питання віри дуже індивідуальне й для кожного воно означає щось своє. Для когось це – зображення на іконі чи піп у золоті, який розказує те, у що сам не вірить…
Для мене ж це низка чеснот: добро, щирість, відкритість, позитив, можливість допомагати іншим… цей перелік можна ще довго продовжувати. Але, той, хто має ці риси в собі, – той вірить у Бога. І, щоб бути сповненим цієї віри, не треба ходити щонеділі до храму
– Якби була можливість зустрітися з будь-якою відомою людиною, яка коли-небудь жила чи живе у світі, кого б Ви обрали?
– Якщо обирати серед акторів, то, певне, це були б Ентоні Хопкінс та Гері Олдман. Є щось незвичайне в їхніх очах, тож хотілося б поспілкуватися. 
А більше й не знаю… У моєму оточені є чимало розумних, цікавих, непересічних особистостей, за якими відкриваються цілі світи. Спілкування з таким людьми цілком достатньо, щоб відчувати себе наповненим і не прагнути знайомства зі знаменитостями.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Те, що маю змогу ділитися з іншими людьми своїми досвідом, уявою, творчим мисленням. Багато працював над собою, над власним саморозвитком, тепер маю, що сказати людям. Переконаний, що театр навчає і допомагає розібратися в проблемах, думках, переживаннях, пріоритетах. Приємно, що я є частинкою цього процесу.

– Про що Ви мрієте?
– Не мрію взагалі. Перестав цим займатися, коли збагнув, що всі мої мрії здійснюються. Тепер просто насолоджуюся життям, бо рано чи пізно в нього прийде все, що хочеться чи чого не вистачає.
Світлана Лазоренко

 Фото з архіву героя публікації

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: