Комбат Охримчук

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Комбат Охримчук
image

 

За останні 26 років у пам’яті офіцера найбільше закарбувалися звістка про незалежність України, почута на далекій Кубі, пекло під Іловайськом та радість від поповнення військової династії.

Серпень1991 року. Контингент радянських військ на Кубі

18 серпня в частині, де вже два роки прослужив Олександр Охримчук, зник будь-який зв’язок із Радянським Союзом. Мовчали й супутникові станції. Це було настільки неймовірно й приголомшливо, що офіцери навіть не наважувалися поділитися між собою здогадками про причини. Три доби вони старанно приховували від підлеглих своє занепокоєння і ні на годину не переривали як завжди інтенсивне бойове навчання. Проте зрозуміло було одне: у Союзі сталося щось надзвичайне.

Не переймався спільними тривогами лише Олександр. Було не до того: його щойно призначили командиром роти, отже клопотів — поза очі. Але найголовніше те, що у нього народилася донька! Із дружиною Іриною, яка працювала у тій же частині стоматологом, вони дали немовляті ім`’я Даша. Олександр розривався між службою й домом, майже не спав, і не звертав уваги на, здавалося б, сторонні речі.

Однак звістка, яка грянула після 24-го числа, перевернула з ніг на голову весь узвичаєний світ. Виявляється, днями у Союзі стався невдалий державний переворот. І — це звучало, як чарівна музика, — рідна Україна… проголосила свою незалежність! У частині після цього кілька місяців діялося щось неймовірне. Масла в вогонь додала ще й публічна обіцянка першого й останнього президента СРСР Михайла Горбачова негайно вивести з Куби весь контингент радянських військ.

Урешті-решт, коли почався вивід, командування сформувало з бажаючих служити в Україні окрему групу і на туристичному лайнері «Іван Франко» відправило на Батьківщину. Нині в Олександра, коли він згадує про хвилини відходу океанського судна (між собою хлопці називали такі кораблі «барки») по шкірі мурашки бігають. «Івана Франка» відправляли в Одесу під дивовижний супровід: на пірсі стояла юрба кубинців, які ламаною російською голосно скандували: «Київ — добре! Москва — погано!» Ці свободолюбні острів’яни чверть століття тому немовби передрікали майбутнє…

Утім, в Одесі на українців чекало розчарування: з незрозумілих причин «Івана Франка» із рейду в порт не пустили, тому після місячних поневірянь Сашко Охримчук знову опинився в тодішньому Ленінграді, де він раніше закінчив загальновійськове училище. Там він одразу взяв відпустку і рвонув до Києва в надії на швидке переведення. Він оббивав пороги кабінетів, писав рапорти, ходив на співбесіди. Однак і тут офіцера спіткала невдача. У вищих штабах на той час царював цілковитий хаос, ніхто не наважувався на свій ризик йому допомогти. Довелося знову повернутися в Росію.

Розв’язалася проблема завдяки пораді товариша по службі: «Є тут у штабі округу один пройдисвіт-підполковник. Люди кажуть, якщо йому сунути хабара, він усе вирішить в одну мить. Саня, не жалій грошей, якщо додому хочеш».

Уже через місяць Олександр Охримчук служив в Україні. Прослужив до 2005-го, і у званні підполковника із посади командира танкового батальйону вийшов на заслужену пенсію.

Серпень 2014 року. Донецька область, район Іловайська

Ешелон із частиною особового складу й техніки батальйонної тактичної групи розвантажувався у фронтовій зоні саме в День незалежності України. Командир дуже поспішав. Він підійшов до Олександра на пероні й збуджено сказав: «Начальнику штабу, Олександре Васильовичу, наші втрачають контроль над Іловайськом. У мене є наказ іти до міста прискореним маршем. Колісна техніка вже на землі, тому я беру всю піхоту й жену першу колону по маршруту. Ти ж знімай із платформ «броню» і висувайся слідом. Ось тобі бойові накази на марш і подальші дії». Знали б вони, що на них уже чекають…

Під Дзеркальним росіяни своєю артилерією загнали колону комбата на ділянку підготовленого вогню. То був класичний вогневий мішок. Вантажівки розстрілювали одночасно з трьох напрямків. У бою комбата було поранено, але він якимось дивом зібрав уцілілих бійців, забрав загиблих і через єдину «сліпу» для обстрілів зону одним кидком на кількох «Уралах» вискочив із мішка. Утім, про все це Охримчук дізнався набагато пізніше.

Олександр вів другу колону із чотирьох бойових машин піхоти за встановленим для неї маршрутом. Кілометрів за 20 від Іловайська вона потрапила під перший артилерійський удар. Росіяни били по ним «Ураганами» і «Градами». Начальник штабу зрозумів, що їх зможе врятувати тільки швидкість. Здійснити якийсь маневр на тій місцевості через її рельєф було просто неможливо, тому наказав прориватися вперед у максимальному темпі.

Офіцер іще не відав, що росіяни влаштували котел оточення із суцільними полосами підготовленого артилерійського, гранатометного та стрілецького вогню. Під Новокатеринівкою колона вскочила в черговий вогневий мішок. Із двох навколишніх курганів з дистанції 500–600 метрів одна за одною були підбиті всі чотири українські бронемашини. Останньою запалала командирська, в яку влучили три міни.

Важко контужений Олександр Охримчук витягнув з-під броні своїх хлопців та відвів до села — загалом 26 бійців. Поранений був тільки один із них — солдат Кушніренко: йому уламками міни перебило обидві ноги. Інших контузило.

Серед ночі до українців, які зайняли кругову оборону, прийшов священник із сусіднього села й кілька місцевих. «Люди добрі, — звернувся він до бійців, — вам треба звідси тікати. Мої парафіяни кажуть, начебто вранці вас будуть «зачищати». На Іловайськ не йдіть, там твориться щось страшне. Повертайтеся назад. А пораненого я у вас заберу, сам вивезу до наших» (священик свого слова доримався. — Авт.).

Олександр Охримчук роздумував недовго: лісопосадками йти небезпечно, понад річкою — також, тому наказав з бойових машин зняти кулемети, з гармат — замки і підпалити всі БМП. У зручний момент під прикриттям стовпів кіптявого диму командир вивів бійців в одне велике соняшникове поле, потім — у друге. Так вони й пересувалися стрімкими кидками, спостерігаючи за тим, як навколишні лісопосадки розривають російські міни та снаряди. Через три доби українці дійшли до села Дачне, зайнятого нашими бійцями, подолавши без їжі більш ніж 100 кілометрів…

2015 рік. Докучаєвськиий напрямок, Бахмутська траса

За одну ніч мотопіхотний батальйон підполковника Охримчука нищить оборону окупантів по обидва боки траси в «сірій» зоні, яка за Мінськими домовленостями повинна належати українській стороні. Танкісти звільняють ділянку в п’ять кілометрів по фронту й у два — в глибину. У батальйоні втрат немає. Як завжди після бою, Олександр по можливості спілкується телефоном з дружиною та дітьми.

Наші дні

Схоже, що цей рік віддячує Охримчуку за всі пережиті ним поневіряння. Син, також Олександр, нещодавно закінчив військову академію. Зараз молодий лейтенант служить командиром танкового взводу в одній із батьком бригаді. Його зять, сержант Вадим Андрійчук, перейшов на четвертий курс Національної академії Сухопутних військ. Дочка Даша — вже капітан Збройних Сил України. Днями Вадим і Даша, до слова, ровесники незалежності України, подарували Олександру Васильовичу і його дружині, капітану запасу Ірині Охримчук онуку, котру назвали Варварою. Знову ж таки — напередодні 24-го серпня…

Ось такі вони, різні серпні у долі офіцера. Здається, що за кожен з них він б’ється до останнього. Б’ється за щасливе майбутнє своїх дітей та онуків, за своє право жити на Богом даній незалежній українській землі.

Віктор ШЕВЧЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: