Ніна Матвієнко: «На всі негаразди не звертала уваги і тому міцно спала»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Ніна Матвієнко: «На всі негаразди не звертала уваги і тому міцно спала»
image

 

 

 

 

 

Ми заходимо з пані Ніною в музей Івана Гончара, яким керує її чоловік. У передній кімнаті біла підлога і білі меблі в целофані. Приміщення прикрашають старовинне піаніно з підсвічниками, великі вазони і кілька картин. На одній впізнаю її чоловіка — молодого Петра Гончара.

 

—  Ніно Митрофанівно, коли домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що всі в житті важливі.

 

— Так, усі. Аякже? Всі особливі.

 

—  Від чого вам довелося відмовитися в житті, щоб стати особливо важливою?

 

— Я просто жила, ні від чого не відмовилася. Поєднала в житті все: і дітей народила, і навчала їх, і з ними разом переживали негаразди й радощі. Відмовилася тільки відпочивати, бо не було коштів, хоч маю 42 роки стажу: 21 рік у хорі Верьовки і 21 — у «Київській камераті». Три роки тому почала самостійно їздити на гастролі.

 

—  Чим розраховуєтеся за творче довголіття?

 

— Звичайно, здоров’ям. Ні з того ні з сього почала кашляти, і це мене переслідує саме перед концертом.

 

 —  У таких ситуаціях у сучасних співаків є в запасі фонограма.

 

— Що ви таке кажете?

 

—  Ваші випробування почалися з навчання в інтернаті, куди ви потрапили після 5 класу. Нині в них 100 тисяч дітей здобувають гіркий досвід.

 

— Ми всі мамі дякуємо, що здала в інтернат. Я дякую Богу та інтернату, бо там навчилася режиму і відповідальності. Там була дисципліна, добре ставлення вихователів за рідкісними винятками. Ми стали працьовитими.

 

—  Ви яскраво заявляєте свою громадянську позицію на концертах, на Майдані і як волонтер.

 

— Я не волонтер. Коли могла дати щось, передавала. Сприймаю це як обов’язок кожної людини. Тисячі людей несли гроші, допомагали людям. Це національна ознака нашого народу: коли найтяжче, стати на захист Батьківщини. Така риса — велика нагорода. Ми весь світ здивували.

 

Кожна країна допомагає, коли землетрус або інша біда. У нас не держава, а народ піднявся. І наші, що живуть в інших державах, шукали, як і чим допомогти. А неправду про наш народ хтось придумав і впроваджує. Діють проти нації, якщо вона чогось варта. У кожній нації є розбрат, але така дружба, яку ми проявили на Майдані, така згуртованість…

 

—  Вас у матері було одинадцятеро. Ви стали зіркою зі специфічним життям. Підтримуєте стосунки з братами і сестрами?

 

— Дивно, що про це питаєте. Нас уже десятеро — брат помер. Наша родина дуже славна, може, це моє найбільше багатство — діти і сім’я. Це оплот моєї держави.

 

—  Вас одразу визнали чи були проблеми з місцем під сонцем?

 

— Не було проблем, мене зразу визнали талановитою, з першого туру я вступила. Але не знала, що талановита, нічого про себе не знала. Коли вступала у студію хору Верьовки, то не знайшла себе у списку і прийшла забирати документи. А тут директор каже: «Що ви, дівчинко, журитесь? Ви ж вступили». Я відповіла, що хочу пройти всі тури. Мені було все цікаво, і я була для них цікавою.

 

—  А мене як письменника зацікавило, що ви отримали диплом філолога, писали вірші.

 

— Навчалася заочно на філологічному факультеті. Це було потрібно для мого майбуття, адже я не могла здобути вищу освіту музиканта, бо не вчилася в музичній школі. У філології я вбачала певну перспективу. Навчання мені дуже допомогло.

 

—  Боялися, що може пропасти голос?

 

— Хіба знала, що голос пропадає? Жила, як переступала день, і це було моїм щастям. А коли закінчила студію і стала солісткою хору Верьовки, почалися проблеми: кашель, горло болить, бо в поїздах вічні протяги, адже їздили в загальних вагонах. Мені адміністратор давав квитки на гірші сидіння біля дверей.

 

—  Адміністратор вас не цінував?

 

— Чому вважаєте, що мене хтось гнітив? Кожен робить собі проблеми сам. Але тоді я не думала, що мені погано. Була молодою і жила з усмішкою. Нас поселяли в поганих готелях. Одного разу зустріла в коридорі Авдієвського, кажу, що шукаю туалет, бо в номері, де нас четверо, нема. «А чого вас не поселили як солістку?» — «Не знаю». Так буває: хтось захистить і допоможе. На всі негаразди не звертала уваги і тому міцно спала.

 

—  Хочу на вашому досвіді навчитися життєвої сили.

 

— І біль, і негаразди треба сприймати спокійно. Хто я була, щоб ображатися? А ті, хто мене ображав, потім поплатилися. Бог дав мені сили і терпіння не звертати уваги на людську ницість. Завдяки мамі знала: хто комусь робить погано, той сам собі яму копає. У мене була мета. В інтернаті зрозуміла, що хочу вчитися: і в хорі співала, і спортом займалася. Я з радістю це все робила. У мене був такий заряд життя, що ніколи не скаржилася, готувала себе до майбутнього.

 

Яке щастя, що всі гуртки були безкоштовними! Ходила і в драматичний, і фізичний. Учитель Леонід Петрович любив свій предмет і в нас виховував любов до фізики. Я хотіла розібратися, як той струм біжить по дротику. Леонід Петрович організував радіогурток. Він запропонував, щоб я грала ведмедика на радіо, і я говорила отаким голосом. (Вона змінює голос на мультяшний. Це смішно. Пані Ніна явно задоволена ефектом). Учитель перший знайшов у мені дар — змінювати голос. І я часто користалася цим у житті, копіювала людей. За їхньою ходою передбачала характер, і коли людина поверталася до мене, бачила обличчя, яке уявляла.

 

—  У житті вас щось вело і ви зчитували знаки?

 

— Мене знаки не турбували. Коли бачила прекрасне і воно було доступним, то як цим не користуватися? У моєму характері — доколупатися до всього і зробити краще.

 

У школі найбільше хвилювалася, співаючи в хорі. Дивилася в залу, і в мене трусилися коліна. Була дуже сором’язливою, хоч для себе настирливою, але цього ніколи не показувала. Спокійно і виважено притиралася і досягала свого. Але коли щось не подобалося, була нетерпима і різка.

 

—  У вас творча родина: донька і зять — співаки, сини — художники, як і чоловік. Не тісно?

 

— Нас семеро у квартирі, але нема суєти. У кожного власне місце. Тоня з Арсеном. Я окремо, як і онучка Уляна, їй уже 19. У мене талановиті сини. Молодший Андрій нині під Києвом. Гостям, які часто приїжджають до Арсена, Януарія або до мене, є де розміститися. Хочете запитати, як ми вживаємося всі разом?

 

—  Хочу запитати про вашого сина Івана, який став ченцем Януарієм.

 

— Мої сини закінчили художню академію серед кращих. Уже там Іван перейшов на іконописне відділення, його педагогом був відомий Микола Стороженко. Гадаю, Іван пішов у монастир, щоб розписувати ікони, а його зробили виконробом у Бахчисараї у Свято-Успенському монастирі. Він сприйняв це як послух. Багато років у нього пропало, бо руки не малювали. Він будував житло для ченців, але його душа потребувала малювання. Він залишив монастир, їздить на служби у статусі ченця. У вільний час працює у великій майстерні, яку я зробила синам.

 

—  Як два художники, хоч і рідні, вживаються в одній майстерні?

 

— Вони потребують спілкування один з одним. Менший колись ставився до Івана більш скептично, сперечався стосовно поглядів на життя. А коли Андрій побачив, який собор вони збудували, які розписи Іван — отець Януарій там розробив, то змінив думку про ченців. Він сказав: «Мамо, я схиляюсь перед Іваном: він набагато глибше мислить і йому треба поклонитися». Мене найбільше тішить, що вони знайшли спільну мову і життєву позицію.

 

—  Я був вражений вашим виконанням духовних творів в органному залі Білої Церкви.

 

— Леся Дичко поклала на музику прекрасні тексти. Я була здивована, що вона запропонувала твір мені. Яка це нагорода! Це гармонія співу. Вклоняюся тяжкій праці в монастирях і церквах. Служіння як опера, цілий спектакль на ногах по три години із п’ятої ранку. А ще треба навчити семінаристів виконувати, відчувати певний настрій.

 

—  Ваш духовний спів — це вплив отця Януарія?

 

— На мене, повірте, ніхто не впливає. Доки сама не розберуся, доки цікавість не вгамую… Хтось стимулює, звичайно.

 

—  Я ріс із вашими піснями: народними, духовними, естрадними. Просто переможний професіоналізм!

 

— Якось я подумала: ось якби в мене з’явилася пісня про душу, про те, як страждає тонка прозора матерія в цьому світі. І в 2004 році подзвонив Костя Меладзе перед моїм днем народження. Я була здивована, коли він приїхав із записом музики. Слухала і не сприймала тональності. У моїй сім’ї кажуть: яка дивна пісня. Вона трохи низькувата для мене, ніяк вступити не могла, бо нема краплиночки для вступу. Мені її підказала Тоня. Вона розібралася, знайшла певний фортепіанний пасаж. Я звикла, щоб були ноти, а вони все на слух пишуть. А мені важко без нот. У нас надзвичайно талановиті артисти, і всі співають без нот. Я 42 роки співала по нотах, хоч колись робила це без них. Зіпсувала себе професіоналізмом.

 

— Коли знаєш, чого хочеш, воно приходить до тебе?

 

— Це правда. Коли усвідомив, пережив і здатний зробити, тоді йде допомога. Так мене знайшли Ігор Поклад, Юрій Рибчинський. Дякую цим людям. Я не стукала в їхні двері. Соромилася, хвилювалася: чи зможу виконати? Наприклад, була велика проблема, коли Олег Кива написав музику для фільму про Тичину, де я грала матір. Треба було зробити пісню на смерть коханої Тичини. (Співає: Згадай, як весна цвіла, зі мною ти радо йшла). Про що ви чуєте?

 

—  Я чую душу, яка тужить.

 

— Я бачу образ і співом показую його. Інтонаційно. Душа — це голос. Інтонація підкреслює драматизм. Не всі співаки це знають.

 

—  Ви знімалися у кіно, грали в експериментальних виставах, зокрема з японцем Тадаші Ендо.

 

— Він створював образ, увесь вимазаний в біле, скарлючений, як дитина. Не зразу в нас вирішилося. У фільмі за Гоголем «Вій» Хома малює коло. Я зрозуміла, що теж намалюю коло, але це буде як добрий початок, і в колі розвиватиметься дія. Співала як мати, що покидає дитя. Але воно не пропаде, його природа прихистить. Якщо людина має дари, її бережуть і це передається змалечку. Але мало в кого зостається.

 

—  Чим пам’ятна вистава в Нью-Йорку в театрі «Ла мама»?

 

— Там було багато артистів різних національностей: китайці, вірменка, метиска. Режисер — японець. Я працювала з Верляною Ткач, із якою познайомилася в Києві. Навчила дівчат української пісні на три голоси. Ми такий фурор створили! У Нью-Йорку в 1995 році дали 16 вистав.

 

—  Пісня, театр, кіно, література. Яке багате ваше обдаровання!

 

— Пам’ятаю фільми «Політ стріли», «Звинувачується весілля», «Солом’яні дзвони». Кіно я залишила, не знаходила в ньому себе. Є ще записані вистави, зокрема «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Їй не подобалася актриса, яка в житті говорила російською, в неї був акцент. Ми це відчували, бо маємо коріння цього краю. Ми завжди говорили українською.

 

—  Які у вас думки щодо веремії довкола нового закону про освіту?

 

— Мені дивно: чого обурюються? Хто не хоче української, їдьте до себе. Тут і так скоро буде пів-України іноземців. За радянської влади боролися за українську мову, і нині, коли вже 25 років національній державі. Ми що, тимчасово тут живемо? Хочете — в побуті розмовляйте іншою, а в державній установі законна державна мова.

 

Але треба створити умови, щоб люди захотіли розмовляти українською. Треба так будувати державу, щоб чужинцям тут хотілося розмовляти українською. Треба підняти її статус — економічний і духовний.

 

—  У вас багато нагород. Яка найвагоміша?

 

— Найсвятіша і найвища нагорода — бути дочкою нашої землі. А всі інші — атрибутика. Це речі з побуту. Є символи, для нас святі: Шевченківська премія, Герой України, орден Святого Миколая.

 

—  Про що я не спитав?

 

— У вас були такі запитання, які ніхто не ставив, і я трохи спантеличена. Це дуже професійно. Може, завдяки публікації знайдуться ті, хто допоможе переробити мамину хату в селі Неділище на Житомирщині. Не можу простити, що довірилася будівельникам, була настільки наївною. Якщо беруться за справу не майстри, а просто заробітчани, роблять страшні речі. Хочу доживати в батьківській хаті, хочу, щоб туди на свята приїжджали брати і сестри, племінники. Хочу довго прожити.

 

— Не уявляю вас у сільському побуті.

 

— Хочу організувати в Неділищі музей пісні — поєднати музей і житло. У мене вже є концепція. Знаю, що крім мене цього ніхто не зробить. Може, менший брат? Нині він доглядає найстаршу сестру, яку ми забрали з Курил.

 

— А вона розмовляє українською?

 

— Так. Хоч усе життя прожила в Росії. І з Марусею, яка живе в Ростові, переходимо на українську, коли передзвонюємося. На жаль, вона не приїде на моє 70-річчя. Не прилетить і найменша сестричка Поліна, яка у Філадельфії. У неї відпустка була влітку.

 

— Тоня й Арсен для вас заспівають?

 

— Вони для всіх вас співатимуть.

 

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО 
Досьє

 

Ніна МАТВІЄНКО. Народилася 1947 року в селі Неділище на Житомирщині. Закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Народна артистка України. Лауреат Шевченківської премії. Професор. 

 

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: