Тоня Матвієнко: «Кожен дзвінок на війну досі викликає хвилювання: якщо візьмуть трубку, отже — живі»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Тоня Матвієнко: «Кожен дзвінок на війну досі викликає хвилювання: якщо візьмуть трубку, отже — живі»
image

Відома українська співачка Тоня Матвієнко на сцені з 10-ти років, утім загальну популярність здобула лише після участі в телешоу «Голос України».
Ім’я народної артистки України Ніни Матвієнко не тільки не допомогло її донці Тоні зробити кар’єру в шоу-бізнесі, а радше навіть заважало. Шанувальники порівнювали голос матері і дочки не на користь молодої співачки. Проте Тоня продовжувала шукати себе, власний стиль, репертуар і зрештою заявила про себе як про автентичну виконавицю, яка по-новому виконує українські пісні.
З перших днів війни вона разом зі своїм чоловіком Арсеном Мірзояном та матір’ю підтримала українських воїнів. Тоня об’їздила з турами чи не увесь Донбас. Вже четвертий рік поспіль з усією родиною збирає та передає посилки на фронт та молиться за здоров’я наших захисників. Про те, як війна змінила її життя, співачка розповіла читачам «Народної армії»
— Пані Тоню, коли почалися воєнні дії на Сході країни, ви почали активно підтримувати наших бійців. Хто був ініціатором вашого родинного волонтерського руху?
— Якось мені зателефонував організатор туру «Підтримай своїх» Віталій Пастух і запропонував поїхати на Схід. Я погодилася. Люди потребували підтримки, і я не могла сидіти склавши руки. Хотілося бути корисною не тільки для свого шанувальника, а й усій країні. Зізнаюся чесно, страшно за себе не було. Переживала тільки за те, як сприймуть наш приїзд солдати, чи потрібні їм наші пісні.
— Часто чую від артистів, що спочатку самі бійці відмовляли артистів від виступів у районі АТО, бо було надто небезпечно…
— Це правда. Ми приїжджали на блокпост, а бійці відповідали: «Їдьте, нам не до вас, будь-якої миті може початися обстріл». Але коли розуміли, що ми не здамося, казали: «Давайте, тільки швидко», а після виступів хлопці не хотіли нас відпускати, фотографувалися з нами, завзято спілкувалися, ми обмінювалися з ними автографами. Нам щиро дякували, що хоч трохи відволіклися від війни.
Ми бували у визволених містах, де буквально нещодавно велися обстріли. Наприклад, у Слов’янську наші бійці отаборилися в занедбаному санаторії. У самому місті ми бачили багато руйнувань: будинки без дахів, згарища, вирви від снарядів, просто під ногами — відстріляні гільзи. Страшна картина. Виступали в будинку, одна стіна якого була повністю зруйнована, а в іншій — величезна наскрізна діра від снаряда. Але глядачі — військові та місцеві жителі — мали гарний настрій. Люди дякували, що ми привезли їм частинку такого жаданого мирного життя.
— Ви зовсім не боялися? Дивлячись на вас, тендітну жінку, в таке важко повірити…
— Страх з’явився, коли виступали в госпіталях. Було непросто дивитися в очі молодим хлопцям, які отримали важкі поранення, та родичам тих, хто загинув. Виникало відчуття провини перед ними, адже вони постраждали, захищаючи нас. Хотілося підтримати, знайти потрібні слова. До горла підступав клубок, але до палат ми заходили з усмішками, подарунками. Підбадьорювали… Поранені були мовчазні і невеселі, але вже за п’ять хвилин розмови танули, розповідали байки і анекдоти, просили заспівати їм щось, найчастіше про любов. І ми співали разом «Коханий».
— Українці навіть на війні не втрачають почуття гумору, чи не так? А з вами траплялися кумедні історії?
— Так, досить часто. Якось ми заїхали до хлопців, завезли гостинці. Коли я почала виконувати традиційну «Ой, летіли дикi гуси», хлопці вибухнули зі сміху. Я була спантеличена, ніколи такої реакції ще не зустрічала. Думаю, що їм аж так не подобається? Виявляється, один із льотчиків під час розвідувального польоту побачив зграю цих птахів і затягнув, як умів: «Ой, летіли дикi гуси». Це почули й ті, хто був на базі, й інші пілоти, які знаходилися в повітрі. Коли «маестро» приземлився, друзі підсміювали його, навіть прізвисько вигадали. Тож коли я заспівала цю пісню, льотчики згадали її виконання побратимом…
— Знаю, що після народження доньки, концерти в районі АТО призупинилися. Тепер у гарячі точки їздить лише ваш чоловік.
— Так, але коли на роковини трагедії Дебальцівського плацдарму мене запросили виступити на концерті для бійців АТО, ми з Арсеном довго вагалися. Бо поняття «концерт» у розумінні українців — то веселощі, гуляння. Як можна влаштовувати концерт у день, коли загинуло так багато воїнів, легендарних бійців. З багатьма ми підтримували дружні стосунки… Лише коли ми переконалися, що це буде вечір пам’яті, погодилися на участь, бо нам разом із бійцями було кого згадати і пом’янути.
Арсен досі їздить у гарячий регіон, бере участь у проекті «Пісні війни», сам пише пісні для бійців. Нині більшість волонтерів втомилися від війни, в людей менше можливості передавати гроші, але наша сім’я досі намагається допомагати батальйонам та конкретним людям. Ми з Арсеном періодично зідзвонюємося з бійцями і відправляємо їм посилки. Але після загибелі деяких наших знайомих кожен дзвінок досі викликає хвилювання: якщо візьмуть трубку, отже — живі. Молюся за них.
— Коли ви їздите в гастрольні тури, хто залишається вдома з донькою?
— Чоловік, мама і старша донька. За час турів містами України я зрозуміла, що, мабуть, легше сольний концерт дати, ніж весь час бути вдома з маленькою дитиною. Бо це надзвичайно складно та відповідально. Нам пощастило, що ми можемо покластися одне на одного, адже живемо в одному будинку великою і дружною сім’єю.
— Розкрити свій талант і стати популярною серед українців вам допоміг відомий телепроект «Голос країни». Ходили чутки, що саме мати посприяла, щоб вас обрали тренери. Це вас засмучувало?
— Безумовно. Але в даному випадку ім’я матері навпаки завадило. Коли я заспівала пісню «голосом Ніни Матвієнко», судді не повернулися, розкритикувавши намагання учасниці спародіювати легендарну співачку. Але побачивши мене, зрозуміли, що це мій природній тембр. У проект мене, як і ще кількох учасників, які не потрапили туди відразу, все ж таки взяли, бо у тренерів були недоукомплектовані команди. Але лише навколо мого імені тоді здійняли галас. Та я не нарікаю, на кастинг проекту «Голосу країни» вирішила піти, бо хотіла бути самостійною співачкою. І дійшла до фіналу. Саме завдяки цьому проекту в мене з’явилася впевненість у собі. Крім того, проект подарував зустріч із коханою людиною. Тож мені гріх нарікати. Навіть не уявляю, як я перед кастингом могла думати таке: якщо ніхто з тренерів до мене не повернеться, взагалі більше не співатиму. Це було б фатальною помилкою, бо пісня — це частина мене.
— Пам’ятаєте, коли вперше вийшли на сцену?
— Співала завжди, скільки себе пам’ятаю. А на сцену вийшла в 10 років, коли мама взяла мене із собою на гастролі в Америку. Вже у літаку ми вивчили кілька пісень. Тоді на кожному з 16 концертів виходила на сцену і співала разом із мамою. А вже за два роки, в 1992-му, співала з мамою Гімн України на майдані Незалежності. Люди плакали, а мама так хвилювалася, ледь стримувала сльози. Я була дитиною і не розуміла, чому така реакція.
Згодом спробувала себе в різних царинах: працювала в художній галереї, потім в піар-агентстві. Але подорослішавши, усвідомила, що без музики не можу. Попросила поради у мами: «Хочу співати. З чого почати?». Тоді якраз диригент «Київської камерати» Валерій Матюхін шукав виконавців. Ми прийшли до нього, і як тільки я відкрила рота, він сказав: «Усе, беру! Будеш співати мамині пісні».
— Тож співом ви професійно займаєтеся з дитинства, але ваш перший альбом вийшов зовсім недавно. Чому не поспішали записувати свої твори?
— Я хотіла, щоб альбом був цілісний, витриманий та на високому професійному рівні. Коли зрозуміла, що все готово, наважилася. Також давно плекала ідею створити етноелектронний проект з діджеєм. Знайшла записані акапельно пластинки з піснями бабусі. На ці записи додали мій голос, зробили аранжування. Вийшов дуже прогресивний проект «Antonina project».
— Як обираєте для себе пісні? Можливо, ваш чоловік Арсен пише для вас?
— Ні, в нього чоловіча манера, чоловіче бачення пісні. Я кілька разів пробувала дещо заспівати з його пісень, але розуміла, що там інша енергетика. Обираючи пісню, відразу бачу, моє це чи ні. Найкраще в нас виходить співати утрьох на кухні або коли родиною виконуємо українські колядки чи народні пісні.
— Багатьох українських артистів досі запрошують виступати до Росії, хтось погоджується, хтось ні. Як ви реагуєте на таке?
— Поки триває війна, до Росії з концертами я точно не поїду. До того ж співаю і буду співати виключно українською мовою.
Розмовляла Ольга МОСЬОНДЗ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: