Військовий хірург, який «зшиває» Україну

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Військовий хірург, який «зшиває» Україну
image

Тишу вулиць прифронтового Маріуполя нерідко порушує виття сирен — це поспішає заляпана брудом, іноді прострілена карета швидкої допомоги. Вона мчить до будівлі однієї з міських лікарень, де зараз розташований 61-й військово-мобільний госпіталь військово-медичного клінічного центру Південного регіону, фронтовий підрозділ Одеського госпіталю.
Офіційно він є госпіталем другої лінії, тобто тим, де проводять стабілізаційні заходи перед відправкою поранених далі в тил, але багато в чому завдяки головному хірургу Іллі Гайдаржи цей госпіталь став незвичайним. Це — шпиталь другої лінії з елементами четвертої, тобто такої, де проводять спеціалізоване лікування. У ньому виконують досить складні операції — аж до протезування суглобів і, що дуже незвично і важливо, вже допомогли і допомагають сотням цивільних людей — мешканцiв Маріуполя і найближчих населених пунктів.
Поранених у госпіталь привозять просто з передової. Ще з дороги евакуатори зв’язуються з лікарями і доповідають про характер поранення, кількість поранених, їхній стан. Коли машина вривається у двір, пораненого вже чекають з каталкою, якщо необхідно — з пересувним апаратним комплексом, в операційній вже напоготові бригада лікарів.
Як розповідає головний хірург госпіталю, перш за все необхідно вибрати тактику лікування. Якщо привозять пораненого з ушкодженнями декiлькох областей, важливо визначитися, з чого почати. Згідно з правилами так званого Damage Control необхідно спершу зупинити кровотечу, а потім вже виконувати подальші дії. Цей комплекс правил відпрацьовано в госпіталі з чіткістю годинникового механізму. За плечима військового лікаря Іллі Гайдаржи — війна в Афганістані, в Югославії, служба у складі нашого миротворчого контингенту в Сараєві, інших містах. Перший бойовий досвід він, ще лейтенант медслужби, набув у 1983–1984 роках. Тоді він займався евакуацією поранених з Кабула на Алма-Ату або Ташкент. Їх вивозили на військово-медичних літаках. Серед них був і лiтак із назвою «Скальпель» із операційною на борту. Цей літак став прототипом нашого евакуаційного борту «Віта» на базі Ан-26, на якому було перевезено дуже багато поранених і врятовано чимало життів наших воїнів.
Досвід у хірургів Одеси чималий. Ще коли до війни військові хірурги збиралися з усієї країни на щорічні з’їзди, там демонструвалися графіки із кількістю оперативних втручань. Перші місця завжди посідали Київ і Одеса. Отже, практики лікарям не бракувало.
У мирні роки начальник госпіталю полковник медслужби Володимир Майданюк постійно тренував склад мобільного госпіталя — проводилося розгортання наметів, перев’язувальних пунктів і дуже жорстко контролювалася готовність. У травні 2014-го це відіграло позитивну роль. Госпіталь був першим розгорнутий у районі АТО неподалік Розівки.
Для Іллі Гайдаржи війна розпочалася 2 травня 2014 року, після відомих подій в Одесі — пожежі в Будинку профспілок. Тоді протягом півгодини привезли відразу майже півсотні поранених. Більшість з них із травмами кінцівок оперували хірурги і сам полковник Гайдаржи, а допомагав йому його син, теж хірург.
У військовій хірургії немає жодного однакового пораненого або хворого. Тому потрібно бути готовим до всього і, зрозуміло, забути про страх. Брати на себе відповідальність і виконувати важку роботу. Лікувати і рятувати.
Кожен день приносить щось нове, тож належить багато знати, бо від цього залежить життя людини. Як каже Ілля Трифонович, «потрібно знати і вміти робити свою роботу так, щоб хворий потім міг ходити, жити і згадувати хірурга з вдячністю».
Нещодавно головний хірург госпіталю разом із деякими колегами виїжджали буквально на передову, оперувати поранених на місці. Були поранення грудної клітки, черевної порожнини. Гайдаржи говорить про це дуже спокійно: «Знайшли пориви, зашили судини, стабілізували, відправили далі. У тиловому госпіталі тепер потрібен лише контроль і терапія, все необхідне по хірургії було зроблено в полі». І при цьому ні словом не згадує про те, що неподалік йшов бій, тож обстановка докорінно відрізнялася від тихої операційної.
У 61-му госпіталі лікарі часто виконують операції, що раніше робилися тільки в спеціалізованих тилових клініках. Так, першими в Україні серед польових госпіталів виконали лапароскопію, артроскопію — операцію на колінному суглобі, першими в мобільному госпіталі здійснили вже понад 10 ендопротезувань — тазостегнові, колінні суглоби, реконструктивнi операцiї на великих судинах.
Сьогодні в Маріуполі Ілля Гайдаржи ставить протези суглобів цивільним особам. Загалом у госпіталі дуже багато допомагають цивільним людям — роблять корекцію стоп, оперують грижі, навіть застарілі. За кілька місяців військові лікарі допомогли майже сотні цивільних.
Ця допомога краще за будь-яку пропаганду показує жителям міста, що таке українська армія і що вона принесла звільненому від окупантів місту.
Звичайно, лікарям дуже багато допомагають благодійники, волонтери. Але тут, як каже Ілля Трифонович, «є нюанси».
— Не люблю, коли волонтери, які, умовно кажучи, принесли ящик яблук і пакет пиріжків, намагаються нас вчити, як виконувати свою роботу. Є благодійники, бізнесмени, які надають нам значну допомогу, — закуповують дорогі інструменти, обладнання. Допомога нам завжди потрібна, наприклад, тій же санітарці. Адже винести, скажімо, судна з-під кількох десятків лежачих поранених і хворих — це робота, важка, брудна, але від неї нікуди не дінешся. Тому дуже прикро буває, коли нянечка ночами не спить, з ніг збивається, а на неї такі «помічники» гарикають. У цьому випадку я стаю суворим і зазвичай жену їх з тріском.
У своїй роботі він часто згадує вчителів. А було їх чимало — полковник Валерій Розанов, начальник невідкладної хірургії з госпіталю ім. Бурденка, полковник Едуард Чернов з Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі, колишній головний військовий травматолог Міноборони України полковник Костянтин Константинов, головний хірург 40-ї армії в Афганістані полковник Євген Вовк, на жаль, уже покійний. Це ті люди, які віддавали себе військовій медицині, вчили Іллю Трифоновича, коли він був молодим. З військових лікарів минулого він згадує хірургів Миколу Пирогова, Миколу Бурденка. Прагне їх наслідувати.
У лікуванні є ще один дуже важливий аспект. Йдеться про психологічний стан хворого. Є пониклі, зневірені поранені вояки. Тому перед операцією Ілля Трифонович їм зазвичай говорить: «Дорогий, будемо боротися разом. Якщо ти хочеш стати на ноги, ходити, жити, працювати, я допоможу. Я зроблю свою частину роботи, а ти, будь ласкавий, — свою». А потім, коли вже все закінчується, хірург дякує пацієнту, що той не підвів. Вселити в пораненого віру в те, що він одужає, дуже важливо.
Олександр ШУЛЬМАН

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: