Вероніка Шостак: «Найважче мені було зіграти жінку, вдвічі старшу за себе»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Вероніка Шостак: «Найважче мені було зіграти жінку, вдвічі старшу за себе»
image

Фільмографія молодої акторки вже занотувала перший десяток ролей впродовж останніх чотирьох років. У кіносвіт дівчину привела, здається, сама доля, а відкрила її режисер Вікторія Трофименко, запросивши зіграти роль Ївги у фільмі «Брати. Остання сповідь». Зустрівся з Веронікою ШОСТАК за горнятком чаю у кав’ярні.
— Вероніко, хто нарадив вас стати на акторський шлях?
— За мене ніхто ніколи, як кажуть, слова не замовляв. Напевно, доля просто вела. Недарма потрапила випадково в театральну студію. Я інтроверт, замкнена, сором’язлива, мало з ким спілкуюся. Не скажу, що маю багато друзів, а в дев’ять років — і поготів. Це моя подруга тоді відвідувала театральну студію. Я чекала на неї в коридорі. Вийшла вчителька й запитала, чого тут стою, запросила зайти в залу. Я сиділа на стільці, спостерігала гру ровесників. Раптом ця вчителька знову підійшла й поцікавилася, чи, бува, не хотіла б спробувати себе в ролі вовчика. Я, руда-веснянкувата, зіграла того вовчика. Аж згодом збагнула: це мені близьке. Потім уже виступала в ролі лисички. Заняття в студії дуже сподобалися, загітувала чи не півкласу відвідувати їх. А вже десятикласницею вирішила навчатися ще й у студії при драмтеатрі ім. М. Старицького у Хмельницькому. Їздила туди після уроків, а це майже 50 кілометрів. Поверталася додому пізно, часом на попутних машинах, бо запізнювалася на рейсовий автобус. Нині згадую це — й захоплююся сама собою. Де брався той стержень зацікавленості, любові до театру — не відаю.
— Це було лише ваше прагнення — опановувати театральну науку?
— Мої батьки не перечили, хоч тяжіли до того, аби йшла здобувати знання в педагогічний університет. Можливо, тому, що самі вчителювали, викладали хімію та біологію. Я ж захоплювалася історією, літературою. Щоб заспокоїти маму й тата, пообіцяла: якщо не вступлю до театрального, піду на історичний факультет.
— Як гадаєте, звідки у вас цей природжений нахил до акторства?
— Моя мама дуже гарно співала, брала участь у різних конкурсах. Але бабуся, звісно, вважала, що це не професія — співати чи на сцені виступати. Тож бажання доні вона приглушила, і мати вступила в педагогічний інститут. Вважаю, що моя мама все-таки мала артистичну, театральну жилку.
— Чому до театрального вирішили вступати у Львові?
— Після 11 класу подала документи і до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, і до Львівського національного університету імені Івана Франка. У Львові стала вивчати театральне мистецтво, бо мене тут зарахували на бюджетну форму навчання. У ЛНУ закінчила бакалаврат, а вже освітній рівень спеціаліста здобула у столичному виші.
— У кого з відомих львівських акторів займалися?
— У народної артистки України Таїсії Литвиненко. Її чоловік, теж народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Федір Стригун викладав у нас на третьому курсі, ставив курсову роботу «Житейське море» за п’єсою І. Карпенка-Карого, де я грала акторку Ваніну. З першого курсу мене залучили в репертуар театру ім. Марії Заньковецької.
— Як у вас зародилася дружба з кіно?
— Досить несподівано. Тривало заняття з акторської майстерності. Викладач Юрій Чеков, якому теж багато чим завдячую, повідомив, що до нас приїхала кастинг-директор зі столиці Алла Самойленко. Вона записала нас усіх на відео, вела якусь акторську взаємодію. Через місяць мій викладач сказав, що мене хочуть бачити в Києві. Я, перелякане дитя, рушила тоді до столиці, не розуміючи, що маю там роботи. За місяць після кастингу, а це був 2012 рік, повідомили, що мене взяли на роль.
— Ідеться про проби на роль Ївги у фільмі Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь»?
— Проба була на надзвичайно колоритну роль, таку, з якою я не працювала в театральному. Треба було зіграти цілковито нестандартну героїню. Для мене це був вигаданий персонаж, з яким у справжньому житті, може, й не зустрітися. Вона людина-альбінос. Мені була властива її замкнутість, сором’язливість, дитячість, дуже відкритий погляд на світ. Це побачила, відчула Вікторія Трофименко. В мене була руда коса до пояса — пишалася нею, завжди твердила, що ніколи не зміню зачіску. А тут сказали, що треба фарбувати волосся. З жалем у серці, але все-таки заради ролі у фільмі погодилася на цей експеримент і півроку ходила з довгим білявим волоссям. Це було потрясіння для мого куратора Таїсії Литвиненко, для одногрупників і для мене: звикала до себе нової, іншої. Але це мені допомогло відчути єство героїні.
— ЗМІ писали, що заради вас, тоді ще неповнолітньої, режисер навіть пожертвувала еротичними сценами у фільмі.
— Гадаю, глядач від цього особливо не страждає. Так, мені було сімнадцять років. Довелося зі сценарію забрати певні кадри оголення.
— Як пізнавали побут, звички горян, адже народжені в іншому ментальному й етнографічному середовищі?
— Творча група фільму жила в Карпатах, мала змогу спілкуватися з горянами, пізнавати їхній побут, традиції, вимову, характер. А ще допоміг мені в цьому Львів. Це місто теж було для мене колись цілком незвичним — не лише архітектурою, а й манерами, мовою. На Хмельниччині я виростала на суржику. Приїхавши до Львова, вичистила свою мову, набралася тутешніх слів. Зрештою, кастинг-директор стрічки і їхала в Західну Україну, щоб зустріти, підібрати тих людей, у яких мова мала бути не кострубатою, а повсякденною, живою.
— Що вам видалося найлегшим та найважчим у зйомках фільму?
— Найважче було зіграти жінку, вдвічі старшу за себе. Я просто зчитувала цей характер зі своїх мами й тітки. Вони для мене сильні особистості, авторитетні. Намагалася в собі нести їхній характер і зіграти фінальну сцену — смерть сина героїні, адже, на щастя, в моєму житті таких потрясінь не було. Дивилася й на інших акторок і, звичайно, дуже дослухалася до пояснень Вікторії Трофименко. Я вклала душу в ту сцену. Її знімали півдня. Моїх пробіжок до сина було, мабуть, з п’ятнадцять, може, й більше. Це було важко.
Найлегшим було те, що почала в кіно з чистого аркуша. Після фільму «Брати. Остання сповідь» не лише набула досвіду, а й випрацювала в собі смак, як треба, а як не треба грати. Вікторія Трофименко відбивала від театральщини. Славетна Таїсія Литвиненко, подивившись кінострічку, зронила: «Я й не гадала, що ти можеш бути героїнею». І для мене це справді було приглушення темпераменту, випробування, насичення життям і порадами режисера кінокартини. Нині усвідомлюю, що я вже сформована особистість, сприймаю все через призму власного життєвого досвіду, як краще зіграти ту чи ту сцену, роль.
— Ви першою на курсі знялися в кіно?
— Зі мною знімався одногрупник Орест Ягиш, трохи старший від мене. Він втілив у фільмі образ Демійона — сина моєї героїні.
— У вас уже назбирався перший десяток кінопроектів. Які найцікавіші для вас?
— На теперішньому етапі найважливішим був ізраїльський проект. Це фільм жахів «Голем». Події відбуваються у XVII столітті. Я грала Ребеку — молодшу сестру головної героїні, яка скоїла самогубство. Знімалася англійською мовою.
— Як вас знайшли ізраїльські кінематографісти?
— На той час знімалася в серіалі «Вікно життя», грала медсестру. Там працювала й кастинг-директор фільму «Голем».
— Відомо, що ви знялися також в італійського режисера Андреа Маньяні.
— Кастинг-директор запросив на проби, де я познайомилася з Андреа. Коли мене затвердили на роль Юлі у фільмі «Ізі», мала кілька репетицій, а відтак  зйомку, яка тривала день і була присвячена суто сценам з моєю героїнею.
— Працюєте над новою роллю в кіно?
— Знімаюся в кінофільмі «Король Данило» режисера Тараса Химича. Граю першу в своєму акторському житті негативну роль. Ставлюся до неї серйозно й відповідально.
— І що то за героїня-капосниця?
— Служниця королеви Анни  Євлампія. За сюжетом фільму, вона чинить замахи на дружину короля, надто підступна й дуже амбітна героїня.
— Ви амбітна?
— Безперечно. Починаю цю рису в собі виховувати. Бо ж якщо не рухатися вперед, не прагнути чогось більшого, не знайомитися з цікавими людьми, не позиціонувати себе людиною креативною, талановитою, не працювати багато над собою, доброго нічого не вийде.
— Кіно — це тепер ваша основна діяльність? Не марите театром?
— Мені 22 роки. Тож важливо збагнути: навіщо я в акторській професії? Просто влаштуватися в театр і працювати, бо так треба, як кажуть деякі мої знайомі, не хочеться. Актор не може себе обмежити лише театром. Тож для себе шукаю певну альтернативу й водночас знімаюся в кіно, маючи і фінансову подушку для існування. Вільний час використовую для саморозвитку, мені цікаві авторські проекти, в яких могла б розвиватися як акторка. Викладаю в кіношколах у Києві та Тернополі, це дуже цікаво. Мій авторський проект — це творча лабораторія, ми з друзями експериментуємо, пробуємо творити те, чого ніколи не робили, — й, звісно ж, народжується щось нове.
— Трохи особистого. Закохана, одружена?
— Просто закохана. Він також актор, мене в усьому підтримує, я дуже його кохаю і ціную.
— Кажуть, пишете вірші?
— Вірші — це були емоції, з якими не було з ким поділитися, тож їх виливала на папір. Нині ці римовані твори заховала за  сімома замками.
— Кого мрієте зіграти?
— Жанну д’Арк. Це та роль, якої прагну, до якої треба рости.
Микола ШОТ

ДОСЬЄ
Вероніка Шостак народилася у січні 1995 року в м. Старокостянтинів Хмельницької області. 2011 року закінчила Старокостянтинівську ЗОШ №1. Упродовж 2011—2015 років навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка, здобуваючи фах актриси драмтеатру та кіно. 2015—2016 року здобула освітній ступінь спеціаліста в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: