Актриса Раїса Недашківська: Образ Мавки пройшов через усе моє життя

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Актриса Раїса Недашківська: Образ Мавки пройшов через усе моє життя
image

 

В історію українського кіно Раїса Недашківська ввійшла юною школяркою, майстерно і щиро розкривши образ Мавки в «Лісовій пісні» Віктора Івченка.

А відтак за півстоліття творчої діяльності створила багато прекрасних жіночих образів у кіно і на сцені Київського молодіжного театру і театру «Під зоряним небом». 

За визначенням кінофахівців, якби актриса зіграла тільки дві ролі — Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки і Катерину Білокур у кінофільмі Віктора Василенка «Буйна», — цього було б достатньо, аби ввійти в історію українського мистецтва.

Народна артистка України, кавалер орденів ІІ, ІІІ ступенів Княгині Ольги та Варвари Великомучениці Раїса Недашківська недавно відсвяткувала своє 75-рiччя.

Дух Жінки, дух Богині

Свою вроду Раїса Степанівна завжди дуже тонко підкреслює. Ви ніколи не побачите її просто у платті. 

Її одяг завжди екстравагантний, як правило, це колоритний костюм, невід’ємним атрибутом якого є шалі, прикраси, каміння, підвіски і перстні.

А завершує образ і дух цієї Жінки, дух Богині, звичайно, головний убір: оригінальний капелюх або чалма, яка, за її словами, стимулює тримати голову високо.

Все це разом надає їй величавості, значимості та робить її образ гармонійним і прекрасним.

Тому, де б не з’являлася Раїса Недашківська, вона завжди вирізняється серед загалу, притягуючи до себе увагу.

І природно, що в неї, в її портрети, в її образи ще з юності закохуються не лише чоловіки, а й жіноцтво. 

Актриса Недашківська — окраса будь-якого заходу. Незважаючи на вік, її завжди запрошують на всілякі імпрези.

Її виступу завжди чекають iз нетерпінням, тому що навіть її простісіньке вітальне слово перетворюється на цілу виставу.

Чи то інтерв’ю телебаченню, відкриття фестивалю, благодійного концерту, насамперед Раїса Степанівна просить усіх зробити Послання у вічність, прочитати Покаяння і Молитву до Творця, а вже після цього з її вуст лунають рядки Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Фета, Тютчева, Пушкіна. 

У творчій палітрі Недашківської чимало яскравих фарб і неймовірних образів, але життя цієї красивої жінки й актриси непересічного таланту тісно пов’язане з Буковиною. 

Тут живуть її родичі, друзі, тут вона знімалася у фільмі «Гадюка», брала участь у телепередачах, творчих та літературних вечорах, співпрацювала з Вижницьким народним самодіяльним драматичним колективом, зокрема поставила як режисер «Украдене щастя» Івана Франка.

Звідси родом чоловік, до якого крізь роки пронесла кохання, яке завдало їй стільки болю. 

Мене доля звела з Раїсою Степанівною у далекому 1969 році. Потайки хрестили її сина Павла у рідному селі Старі Вороб’ї, що в Малинському районі на Житомирщині.

 

Я стала його хрещеною мамою. Разом переживали період гоніння на українську інтелігенцію, роки її мовчання у кіно та перші кроки на театральній сцені.

Раїса Степанівна є людиною великого серця і високої духовності, яка завжди відгукується на чужу біду, щиро радіє успіхам інших. 

Тому люди до неї горнуться, а дім її завжди для них відкритий. У колі її друзів були й справжні духовні наставники по життю.

Вона відкрила мені цілий світ

— Раїсо Степанівно, хто допоміг вам визначитися з вибором професії? 

— Свої перші кроки у мистецтво зробила у хореографічній групі київського Палацу піонерів. А вже потім був драматичний гурток під керівництвом В. Губатенка  (учня Л. Курбаса. — Авт.)та гурток художнього слова з чудовою Вірою Ісааківною Жуковською. Саме вона прищепила любов до слова і навчила мене любити поезію. А як вона її відчувала! І те, що я читаю сьогодні Тютчева, Пушкіна, Лорку, Шевченка, Лесю Українку, Стуса, Ліну Костенко — це все завдяки їй. Вона відкрила для мене цілий світ!

І, природно, відразу стала не тільки моїм творчим наставником, а й  духовною матір’ю. Це завдяки їй я обрала свою професію і вирішила вступати до театрального інституту. Наша дружба з нею і тісні людські стосунки тривали впродовж усього її життя. З Ві­рою Ісааківною я завжди радилась, як прочитати поезію чи монолог, зіграти роль. Їй я довіряла всі мої дівочі таємниці та сердечні справи, а відтак і сімейні проблеми. 

— Майже всі ваші інтерв’ю, бесіди з вами розпочинаються з розмови саме про ваше першу роботу в кіно — роль Мавки...

— Це невипадково. Цей образ пройшов через усе моє життя, я весь час повертаюся до нього, а Леся Українка для мене — це наче рідна душа. Коли ми були з вашим земляком Іваном Миколайчуком студентами Театрального інституту ім. Карпенка-Карого, нашою курсовою роботою була вистава «Камінний господар» Лесі Українки. Іван грав Дон Жуана, а я — Донну Анну.

По закінченнi інституту молодий режисер В. Криштофович запропонував мені нову зустріч iз Лесею Українкою у фільмі «Прощання» і я з радістю працювала вже з прекрасною прозою письменниці. Пізніше пробувалась на роль Лесі Українки у фільмі «Іду до тебе», але затвердили на роль росіянку — Аллу Демидову. Проте я з Лесею Українкою ніколи не розлучаюся. Я її настільки чую, відчуваю, що вона для мене наче рідна жива душа. Вона йде через усе моє життя.

— Сьогодні ви продовжуєте грати «Лісову пісню», в якій творите на сцені спільно з симфонічним оркестром відразу всі образи. Якою є мотивація такої вірності твору?

— «Лісова пісня» — геніальний твір, у якому закладена наша цивілізація. Це душа України, розумієте? Це і Шевченко, і Гоголь, і Булгаков — усі тут є. Цей світ невидимий, він — у наших билинах, оповідях. Я просто живу з цим — уже понад 50 років!

Для митця найстрашніші періоди мовчання

— Попри те, що ви багато знімалися майже на всіх кіностудіях СРСР, Мавка стала першою і останньою значною вашою роботою в українському національному кінематографі радянської доби. Але саме з цієї першої ролі в кіно перед вами постало не стільки філософське, як болюче життєве питання. Чи не так Раїсо Степанівно?

— Так, дійсно, разом iз першою роботою в кіно, переді мною, 17-річною школяркою, як і перед моєю героїнею Мавкою, постало питання: «Що ж мені суджено — щастя чи мука?» А судилося мені в кіно переграти героїнь усіх національностей на всіх кіностудіях тодішнього СРСР: Мехрібан у фільмі «Телефоністка»; Маріуца — «Подорож у квітень», Марфа — «Царева наречена», Марина Мнішек — «Помилка Оноре де Бальзака», Сонечка — «Гадюка», Нахама –«Біндюжник і король», Марія — «Комісар». Зніматись скрізь, тільки не в Україні.

— Що чи хто поставив крапку тут на вашій акторській кар’єрі? 

— Картина О. Аскольдова «Комісар», у якій я зіграла Марію, стала останньою крапкою у моїй творчій кар’єрі й пролежала 20 років «на полиці». Після «Комісара» мене перестали знімати. Якщо й знімали, то головних ролей не давали. До того ж я тоді приятелювала з опальними письменниками Віктором Герасимовим, Іваном Дзюбою, Віктором Некрасовим, подружжям художників Віктором Зарецьким та Аллою Горською, вбитою КДБ, поетесою Ліною Костенко. То був справді складний для мене час. Адже для митця найстрашніше, коли в професії наступають періоди мовчання. 

У 1989 році, коли «Комісара» нарешті побачили глядачі не тільки колишнього СРСР, а й світу, то праця творчої групи була поцінована. За роль Марії я отримала «Золоту Ніку» від Спілки кінематографістів СРСР. Це була одна з останніх престижних нагород, якої були удостоєні українські кіномитці у Союзі. 

Тільки через тридцять років українською режисурою мені була запропонована адекватна за значимістю робота — роль Катерини Білокур. Фільм «Буйна» робив режисер Віктор Василенко. Він прийшов, подивився «Канте Хондо» і зразу запропонував мені цю роль. Я безмежно йому вдячна. Роль Катерини Білокур у 1993 році була визнана кращою жіночою роллю на міжнародному кінофестивалі «Білий лелека».

— Як виживали в роки творчого мовчання?

— Від товариства «Знання» їздила не тільки Україною, а й по всьому СРСР, читала вірші, брала участь у кіновечорах, творчих зустрічах і зрозуміла, що можу реалізуватися на сцені. 

Робота у театрі — творчий тренінг для актора

— Ви актриса кіно. Ваше звернення на початку 80-х до театру — це закономірність чи випадковість? 

— Це не випадковість. Я вважаю, що місце актора на сцені. Кіностудія — це фабрика, куди мусить прийти готовий, розігрітий актор. Та розігріта глина, з якої робиться роль у кіно з допомогою режисера та оператора. А от розігрітися і бути завжди у прекрасній творчій формі актор може тільки на сцені. І творчо зростати тільки в театрі. 

Робота в театрі — це такий самий творчий тренінг для актора, як вправи гами для піаніста. І найголовніше — в театрі є глядач. Живий глядач, який нас акумулює. І коли бувають моменти, що в нас iз глядачами в унісон б’ються серця, то це найбільша насолода для актора. 

До театру я звернулася тоді, коли в мене дійсно були не хвилини, а роки мовчання в кіно, коли мені було важко. В поезії Лесі Українки, М. Цвєтаєвої, Т. Шевченка я відшукала відповіді на свої запитання. Першою моєю самостійною роботою в театрі була вистава «Канте-Хондо» (глибинний спів) Гарсія Лорки. «Спів з глибини душі». Є такий вираз: «Я тебе так кохаю, що в мене слів не вистачає, щоб висловитись». Ось коли слів не вистачає, з’являється отой внутрішній стогін, отой крик, те —справжнє, та серцевина. Цей древній андалузький жанр намагався поновити в ХХ столітті великий поет Іспанії Ф. Г. Лорка. Він не встиг це зробити. Єдине, що він встиг — це самому стати «Канте-Хондо», серцем іспанського народу. І, звичайно, перша куля була націлена саме в це серце. Це був такий людський «SOS». 

Я пригадую, як її приймали в Будинку кіно Леонід Осика, Микола Гринько, Іван Миколайчук — ось яка компанія зібралася! Я два рази зіграла цю виставу, потім вона замовкла, бо не було де грати. Коли відкрився Київський молодіжний театр, нікому не відомий, я прийшла саме з цією виставою. Працювала там 13 років, багато грала. У найскладніший період нашого життя в Україні пішла з Молодіжного театру, бо Бог мені не дозволив грати в таких виставах, як «Політ над гніздом зозулі», «Не боюсь Вiрджинії Вульф», «Вбивство Марата». Я знаю, що десь понад половину драматичних творів грати не можна. Від них хворіють актори, глядачі. Ці п’єси автори пишуть під час депресій, вони руйнують душі людей. 

— Розкажіть про роботи в театрі «Під відкритим небом».

— Потім був театр «Під відкритим небом» у планетарії. Режисер Володимир Завальнюк там зробив виставу «На полі крові» Лесі Українки. У цьому театрі я підготувала також літературно-музичну композицію за творами Т. Шевченка «Не питайте свою долю», яку поставив режисер Олег Раєнко. Робила також акції, присвячені святим великомученицям Людмилі, Ларисі. Але мені сказали: «Раиса Степановна! Надо зарабатывать деньги». Я там одержувала копійки. Але, щоб заробляти, потрібна команда. А керівництво театру сподівалося, що я піду по банках і зберу багато грошей. А я не можу ходити з простягнутою рукою. 

До Спілки театральних діячів перейшла працювати заради того, щоби Верховна Рада прийняла Закон про меценатство. Він украй потрібний. У цілому світі такий закон діє. Люди повинні бути зацікавлені вкладати гроші в культуру, це має бути престижно. І в театрах треба підняти рівень, вилучити з вистав мат, негатив, розпусту.

 

* * *

Літа спливають, а врода Раїси Степанівни не в’яне. Як і в юності, коли вона сьогодні проходить вулицями міста, перехожі озираються, а художники малюють її портрети.

Її складно знайти вдома. Зате легко зустріти на поетичному вечорі, театральній прем’єрі, відкритті виставки живопису, кінофестивалі, на культурних акціях iз молоддю або за молитвою у храмі.

Її життя насичене справами, а графік дня розписаний, бо вона багато сил і часу присвячує громадській роботі — в рамках Національної спілки театральних діячів, записується на радіо і телебаченні, живе своєю «Лісовою піснею».

І не стоїть осторонь, багато працює, допомагає творчим людям — художникам, літераторам, акторам, музикантам відкрити себе. 

Марія ВИШНЕВСЬКА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: