Ірма Вітовська, актриса, заслужена артистка України: Я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською, і камера це ловить

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Ірма Вітовська, актриса, заслужена артистка України: Я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською, і камера це ловить
image

Ірма Вітовська має блискучий акторський талант, яскраву зовнішність і власну позицію у всьому, що стосується захисту інтересів її країни. Актриса активно грає у театрі й кіно, займається волонтерською діяльністю та розбудовує паліативну дитячу систему в Україні. Вона категорично відмовилася від участі в російськомовних проектах та закликає колег долучитися до цього. «Це мій фронт, на якому я відстою до кінця», – каже Ірма.
2 роки поспіль Вітовська входить у топ-100 діячів культури за версією "Новое время" та в число 100 впливових жінок України за версією журналу "Фокус".
- Так повелося, що часто вдалі акторські кар'єри мають глибоке сімейне коріння, ми знаємо цілі блискучі династії. У вас у родині були актори чи ви стали першою?
- Боже збав, нікого не було, я перша і сподіваюся, що остання.
- Коли відчули бажання бути актрисою?
- Я була дуже темпераментною дитиною, займалася в різних гуртках, але не скажу, що я цим абсолютно горіла, швидше керівники гуртків бачили в мені талант і радили, щоб я займалася далі. І коли я не вступила до Прикарпатського університету на історичний факультет, то вирішила піти на артистку. Часом, коли у мене професійна депресія, а її проходять, мабуть, усі – я шкодую, що не пішла на істфак.
- А що більше приносить задоволення – гра в театрі чи в кіно.
- Це різний досвід і різний спосіб існування – й те, і те дуже кайфове. Велике кіно – це інша природа, ніж телевізійний формат. Можна взагалі розділити кіно, театр і телесеріали. Це абсолютно різний масштаб. Телесеріальна продукція вимагає від актора постійно бути в формі, але це продукт, спрямований на дозвілля і покликаний дати нашим глядачам певну історію про любов чи про долю. Він обмежений у часі виробництва, і ти маєш бути постійно готовим до зйомки, часом не знаєш цілого сценарію або знаєш лише синопсис, як твій персонаж розвивається. Як тільки ви знайшли свого персонажа, ви далі в ньому живете, це така виробнича історія, хоча я не люблю слова «конвеєр». Це не така фундаментальна праця, коли ви працюєте над великим кіно, де є тривалий підготовчий період.
Велике кіно – це вже амбіції на мистецтво, хоча є різні жанри: так само є і розважальні фільми, розраховані на ширшу глядацьку аудиторію, ніж арт-хаус чи інтелектуальне кіно, яке є більш фестивальним і потребує глядача, котрий хоче думати. Але будь-яке кіно потребує довшого періоду підготовки, ніж телепродукт.
Що стосується театру, то тут ясно, що підготовка триває довго, по кілька місяців. Все залежить від матеріалу, режисера та його методики роботи, від колективу – наскільки він швидко може опанувати і вийти на сцену вже з застольного періоду, хоча є такі практики, коли можна застольний період опускати і одразу пробувати на ногах, це все залежить від підходу того, хто ставить виставу.
У театрі ви, принаймні, знаєте зльотну смугу і те, як ви на ній існуєте. Проходять репетиції, прогонка епізодів, а в кіно, часом, ми залежимо від багатьох інших речей: від натури, або, взагалі, зйомка може проходити не в хронології, а починаючи з фіналу чи кульмінації, але свій персонаж ви повинні постійно тримати цілісно.
Підготовчий процес на телебаченні я називаю пунктирним, тому що там немає такого глибинного психологізму, там має бути хороша органіка, залежно від жанру. В кіно ти опускаєшся дуже глибоко, воно вимагає досконалого розчинення в образі. Тому я б розділила ці три аспекти акторського існування.
Актор може виступати ще й у якості ведучого. У мене є практика в ролі ведучої на певних проектах. Але не скажу, що я постійний ведучий, у мене своя психофізика, свої певні рамки, певні вподобання. Дивно буде, якщо я буду вести політичне ток-шоу, але мені подобалося вести програми з дітьми, такі як «Мій малюк зможе» і «Маленькі гіганти», чи зніматися у розважальних програмах, де можна показати свої акторські здібності та використати акторське амплуа, як у проекті «Шоумастгоуон».
- А як щодо участі акторів у ситкомах? Наприклад, ваші «Леся і Рома» були дуже популярними.
- «Леся і Рома» – це ситуативна комедія, яка потребує зовсім іншого способу існування.
- Чи стала роль Лесі визначальною у вашій акторській кар'єрі? Чи була вона такою легкою, як здавалося глядачу?
- Я не скажу, що вона легка. Роль Лесі легка на виході, але ж до її створення було докладено багато зусиль, це – не Ірма, яка сидить і приколюється. Це підглянутий персонаж із психотипом, зібраним із образів різних жінок, їхніх реакцій, уподобань, цінностей. Часом я навіть злилася: коли Леся щось робила, я казала – боже, невже можна бути такою ідіоткою, але мені треба було це зіграти. Вона прекрасна, вона позитивна, вона дуже легка, але я не скажу, що вона має якісь певні смакові чи ціннісні речі, які має Ірма.
- Не схожі ви з нею?
- Ні, я скажу навіть більше – це дві людини, які між собою не знайомі. Я б, можливо, й не дружила з такою, такі люди мене втомлюють, вони здаються мені занадто поверховими. Але, я її люблю, тому що це моя дитина, чотири роки ми присвятили створенню цього персонажу. Вона різна, вона пройшла всі стадії, як я називаю – від глибокого ідіотизму, до навіть дуже прагматичної жінки. Дуже багато чого залежало від настрою, від того, як у нас складалася імпровізація з партнером, як режисерська група бачила це, як це задано сценарним планом, але все-таки – на виході Леся мала мої фізичні реакції, мій голос, мої жести, моє тіло, моє обличчя, зрештою, як і всі мої персонажі.
Єдине, що, звичайно, важко – це ритм. Ситуативна комедія вимагає швидких реакцій, вчасно сказаних жартів. Вона відрізняється від серіалів тим, що треба органічно володіти жанром і блискуче показувати швидку реакцію. Я не скажу, що це дуже легко. І потім, комедія, мені здається, – надскладний жанр, тому що примусити страждати легше, ніж примусити сміятися велику глядацьку аудиторію з різними смаковими та соціальними відмінностями.
- Як складалися ваші взаємини з Ромою – актором Дмитром Лалєнковим, адже потрібно мати дружні відносини, щоб так легко на екрані створювати ілюзію щасливої пари?
- Ви знаєте, Дмитро – блискучий актор і, мені здається, недооцінений сьогоднішніми запитами у кіновиробництві. До зйомок «Лесі і Роми» ми були знайомі тільки візуально – «привіт-привіт», ніколи не стикалися, не знали, хто як думає, як живе, але проби у нас вийшли одразу. Він – дуже легка людина, з прекрасним почуттям гумору, що свідчить про його ерудованість. У нього були проблеми з українською, але ж, як бачите, він її надолужив, «Леся і Рома», по-суті, – це його курс опанування української мови.
Якось нам це дуже швидко вдалося, ми чуємо одне одного, реагуємо і сміємося в тих самих місцях, а це означає, що буде толк, тому що серіал пінг-понговий – дві людини, які тримають на собі все.
Мені було надзвичайно легко з цим партнером, я дуже йому вдячна за той період: звичайно, були суперечки, ми кололися, сміялися, робили різні приколи на майданчику, і вони часом йшли в кіно.
- Виробництво серіалу тривало чотири роки. Не втомились?
- Звичайно, ми десь втомлювалися, десь він нам уже набридав, десь ми його вже ненавиділи. Ми працювали з 2004 по 2008 роки з перервами на адаптації, на нові блоки, були перерви по 2 місяці, але в основному – ми постійно знаходилися в рамках своїх персонажів. І після того, коли проект завершився, ми дуже швидко побігли від нього в різні боки, кожен зайнявся своїми справами. В першу пору і мене, і Дмитра запрошували використовувати цей образ, це амплуа. В якихось проектах це можливо, але я відмовлялася йти знову в цей жанр на зйомки, мені здалося, що так можна залишитися заручником певного образу.
- А є якісь улюблені ролі? Чи, може, якусь роль хотілося б ще зіграти – чи в театрі, чи в кіно?
- У мене була маленька роль паралельно з «Лесею і Ромою» – у режисера, з яким я співпрацюю до сьогодні. Я тоді зіграла у фільмі Володимира Тихого «Доченька моя» трагічний персонаж матері, у якої дуже хвора дитина. Мені дуже сподобалося, зрозумійте – тоді була «Леся і Рома» і на контрасті – такий драматичний, глибокий образ, я його люблю. Для мене це була можливість виокремити себе з конвеєра одного комічного напрямку.
З Володею Тихим далі ми робили «Мудаки. Арабески», «Рекреації» з Андруховичем зняли. І зараз я з ним закінчила «Браму» (робоча назва – «Баба Пріся»), яка скоро вийде в прокат. Це екранізована п'єса Павла Ар'є, в якій я граю сталкера в режисурі Стаса Жаркова в нашому чудовому Молодому театрі. Тепер ця п'єса перейшла на екрани, вона має іншу версію. Історія та сама, але по-іншому акцентована.
Я дуже пишаюся, що у мене є дві баби Прісі, вони різні за подачею і за сутністю, але я обожнюю їх обох: свою театральну, таку авантюрну бабу Прісю, і обожнюю того звіра, який живе в дичині. Мало того, вони ще й різні візуально, тому що в «Брамі» у Баби Прісі використаний грим, який 2 години готувався – це абсолютно силіконова маска, яка розфарбовувалася.
У мене роль 86-річної жінки, але наші гримери впоралися з цією історією – і я в ній ожила. Персонаж – абсолютно дотичний до мого темпераменту, мого бачення, моєї позиції, мого знання історії. До цього персонажу неможливо підходити порожнім, бо це збірний образ духу сільської української жінки, яка виживала, бачила різні часи цієї території. Потрібно досконало знати поліську культуру, обрядовість, знати не просто хронологічний ряд, а розуміти – як відбувалися процеси, хто коли приходив, хто коли відходив, як виживали люди. Власне, поринути в психологію того часу. Актриса повинна нести це в своїй енергетиці і витягнути це наповнення лише через власні очі. Можна було, напевно, взяти старшу актрису, але тоді – треба було б накачати її цими знаннями. Тому, вирішилося, що буду грати я, це абсолютно моя роль. Я закачана цим усім.
- Як ви оцінюєте стан сучасного українського кіноринку? Адже є певні питання. От вітчизняна комедія «Свінгери» зібрала велику касу, а гарна життєва історія «Стрімголов» сприйнялася широким глядачем зовсім не так – зали кінотеатрів були порожні. Як ви поясните? Наш глядач не привчений, що українське кіно насправді може бути хорошим?
- Я можу сказати, катастрофа в тому, що глядач пішов із кінотеатру. І пішов глядач 25 плюс, для якого створені картини, про які ви говорите, глядач, який дивиться і думає.
Я не кажу про молодь, яка ходить на легкі жанри, дивиться про супермена, наприклад. На такий розважальний жанр йдуть, зали переповнені.
Питання в тому, що смак глядача розбещений системним пропагуванням низького смакового рівня, яке відбувалося на телебаченні. На телебаченні позакривалися всі документальні, інтелектуальні, освітні програми, які змушують людину розвиватися інтелектуально. Якщо вони і є, то тривають у такий час, коли люди сплять. Всі прайм-тайми – або весілля, або кулінари. Все налаштовано на те, щоб ви дивилися і не думали. Я не проти розважальних програм, але потрібно якось врівноважувати свою сітку.
Приватне телебачення – це чудово, але воно більше покликане на зиск приходу грошей і не має відповідальності. Мені здається, що навіть приватні канали мають працювати на свою державу – це державницька робота в певній країні. У нас за продукт культури зараз можна видавати все, що завгодно. Немає розділення – що таке маскультура, поп-культура. Крім порожніх серіалів, є ж, наприклад, серіали, створені за класикою, вони мають певну драматургічну історію. Мені здається, що тут проблема системної відсутності культурної і освітньої політики на телебаченні.
- Чи має на це якось реагувати Міністерство культури?
- А як воно буде реагувати? Це ж приватне телебачення. Це їхнє абсолютне самостійне право насичувати свою інформаційну політику. І давайте не забувати, що телебачення – теж не Господь Бог, воно залежить від коштів і тієї реклами, яка зайде туди, а реклама залежить від можливості економічного росту наших громадян, нашого добробуту.
- Але ж зараз знімається багато фільмів. Іноді здається, що акторів уже не вистачає – одні й ті самі з серіалу в серіал ходять, люди плутаються.
- По-перше, це питання менеджменту і кастингів – чому власне використовуються одні й ті ж обличчя. Але це внутрішня кухня: хтось цих любить, а хтось не любить. Є «чорні списки», є актори, які умовно «покарані», тому що люди, які займаються менеджментом, часто плутають це з грою – «я начальник, ти – дурак». Але ж це ніхто не контролює, ніхто за це не відповідає.  Хто ці люди, і хто сказав, що вони добре розуміють, що сьогодні треба знімати – я не знаю, у мене більше питань до них, але я не хочу цим займатися, чесно.
По-друге, ви багато знаєте україномовного продукту? Я думаю, мало, хоча квоти підписані.
- Ви були послідовною поборницею мовних квот, я хотіла запитати, чи бачите вже результати?
- Я не бачу такого великого руху. Хоча щось запускається, ми бачимо – там знявся серіал україномовний, на тому каналі щось зробили... Але наш глядач настільки відвик від україномовного формату, що йому вже дуже важко догодити.
І звичайно, ті, хто пише сценарії та виконавці ролей повинні самі бути україномовними – для того, щоб створювати якісний контент. Я не буду приховувати своєї рушійної сили в цьому питанні – я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською – і це відчутно, камера це ловить. Як би ви не інтонували, як би не вдавали знання мови – це все чутно. Вміння видавати фразу, насичувати її, вчасно видихати. Мова – це не просто вивчив текст і вийшов. На жаль, поки це не всі розуміють. Часто актор, який щойно втілював україномовний персонаж, переходить на російську, бо йому важко рухати свою думку українською – а це видно на екрані – тоді зрозуміло, чому його персонаж напівмертвий, або взагалі мертвий.
Мені легше. Я двомовна людина. Я думаю російською, і думаю українською.
- Це дуже важливо, але деякі ваші колеги пропонують застосовувати «репресивні» методи, наприклад, ввести мовну поліцію.
- Ну, це вже занадто. Але я свій остаточний вибір у мовному питанні зробила після Іловайська. І поки ця війна триває, для мене особисто неприйнятним є працювати в російськомовному сегменті, коли люди платять за Україну життям.
Серед тих хлопців, які воюють, дуже багато російськомовних, але я не думаю, що вони в перспективі не бачать Україну українською.
Актори є рупором, голосом цієї держави, а голос України – український, тому це наш фронт. Я сказала колегам про свою позицію, хоча – я нікого не звинувачую, я розумію, що зараз важко знайти роботу, щоб протриматися і забезпечити дітей, хворих батьків, знімати квартири. Вони ламаються і йдуть зніматися російською.
- А чи є виправдання акторам, які зараз все одно їздять до Росії?
- Я про цих взагалі не хочу коментувати.
- Ніякого виправдання?
- Ніякого. А от ті, що тут знімаються в російськомовному теле-кінопродукті, навіть в українському, як ми кажемо – «зроблено в Україні»… Ми ж бачимо, як наклеюються номери на машини, як переодягається форма, ці фільми все одно продаються до Росії. От до цих акторів я не можу сказати – ви всі проститутки, але мені це болить, тому що, по суті, тримати оборону на даний момент одиницям дуже важко.
Якби 50-70 топових артистів відмовилися від таких зйомок, через півроку ми б побачили, як рушиться ця історія.
- Відмовилися брати участь у російськомовних проектах ви маєте на увазі?
- Абсолютно. Не завезуть усіх акторів із Росії. Вони ж мають це продавати і на наш ринок, їм потрібні обличчя, яких люди ідентифікують. Тому, власне, це питання сумління і можливості.
Ще однією відповіддю є економічний аспект: у нас артист не може забезпечити себе, крім як принижено піти, відпрацювати у фільмі, який 100% потрапить на екрани до наших сусідів.
Я така нарвана, що можу в МакДональдсі працювати, от вам хрест. Тому я пішла робити свої театральні проекти через те, що зрозуміла – я не нагнусь ніколи. Поки ця війна триватиме, я буду стояти на цьому, це мій фронт.
- Ви дуже допомагали українській армії, навіть велику частину гонорару за фільм «Пограбування по-жіночому» перерахували.
- Це правда. Було таке, я не скажу, що настільки допомагаю зараз, коли вже є армія, а перші півтора року для мене був винос усього, що є. Я думаю, що це для багатьох так було, це не тільки мій подвиг. Але віддавали все, що могли. Потім у мене були мотанки на продаж, ще ми робили спільні проекти з Іреною Карпою, Марійкою Бурмакою, Євгеном Полежакою, проводили усілякі акції, де читали, співали, виставляли. Я вивчила, як вдягнути штурмовика, що таке маскувальні сітки, форма, берці, каски. Ви знаєте, я ніякий не герой, це нормальна реакція здорової людини. Люди для армії зробили у мільйони разів більше, присвячуючи цьому постійно свій час. Я долучалася, чим могла.
- Крім волонтерських проектів, ви також започаткували ще одну надважливу для майбутнього України справу – благодійний арт-проект «Оскар і Рожева Пані».
- Так, я пишаюся, що ми змогли розкачати таке явище, як є паліативна дитяча система в Україні. Цей проект є нашою гордістю. Нам вдалося прорвати в цьому питанні дірку – нехай, підковиряти її, але дуже сильно підковиряти. Я та, хто виносила і народила, далі – вже ті, хто виховував, пеленав, різав пуповину, вчив. До проекту доклалося дуже багато людей, я дякую фонду «Відродження» і всім моїм знайомим, хто був до нього причетний, тому що він дуже затратний, а ми це зробили і навіть перевершили сподівання. Ми зібрали вдвічі більше коштів, ніж у нього вклали, й ці кошти пішли на потреби дітей у різних містах.
4 червня вистава «Оскар і Рожева пані» пройде у Києві на сцені Національного академічного драматичного театру ім.Франка, поки що ми визначаємося – кому спрямуємо кошти від нього. Тепер ми знаходимося на самостійному виживанні, самі оплачуємо переїзди, готелі, харчування, добові, невеликі символічні гонорари нашим акторам. У нас не комерційний, а соціальний проект, дуже важка тема і, мало того, що ми збираємо кошти, ми ще відповідаємо за них, ми повинні почекати, коли нам зустрічна сторона їх перерахує, потім ми оголошуємо, скільки в цьому місті зібрано, кому ми їх передаємо, робимо прес-конференцію – все підзвітно. Я сама їжджу до дітей у лікарні, яким ми допомагаємо.
- Хворі діти – це боляче, а вам потім треба вийти і посміхатися. Як відновлюєтеся психологічно?
- Як вам сказати, мені було дуже важко дивитися, коли все починалося, було боляче дивитися на цих дітей, але найважче мені було дивитися на батьків. Я людина віруюча і знаю, що смерть – це тільки перехід, і як ти тут склав іспит, те тебе й чекає. А на дітей чекає тільки найвищий щабель щастя. Ми розуміємо, що ми і медики боремося до кінця, але давайте визнаємо факт, що ми можемо не все. І треба цій дитині створити такі умови, щоб цей короткий час на цьому світі був у них найяскравішим, треба об'єднатися, щоб ця дитина перебувала в повній любові й максимально позбавити її фізичного страждання. Власне, це є головна мета проекту, а далі – думати про батьків, про родини, які залишаються з великою травмою, яким не можна опустити руки, не закінчити життя самогубством, бо ті, хто лишаються, часом чекають швидкого відходу, щоб зустріти того янгола, якого вони загубили тут.
Коли ти дивишся на таких дітей, все одно молишся і сподіваєшся, тому що дитячий організм має властивість дива, не можна втрачати надію. Потрібно боротися до кінця за життя, але і паралельно створювати умови цього якісного життя, тому що ти не знаєш, що з тобою може трапитися завтра.
Цього року я вже вдруге проведу З'їзд Переможців на запрошення Лариси Лавренюк, яка є головою благодійного фонду допомоги онкохворим дітям «Краб». Минулого року – в Інституті раку, а цього року – в Охматдиті ми збираємо дітей, котрі перемогли хворобу 3, 5, 10 років тому, приїжджають навіть дорослі, в них вже свої сім'ї, діти. І знаєте, це найпрекрасніше. Це дає стимул дітям і батькам. Тому що саме від батьків залежить настрій і бажання дітей боротися. Якщо батьки вірять, то й дитина вірить. І коли ці люди дивляться на тих, хто зміг, – у них з'являється віра. Це найпотужніше відчуття, це дуже правильно, і коли лікарі бачать плоди своєї роботи – це щастя. Діти, які прорвалися, мотивують собою інших. Я прошу долучитися до нашого заходу будь-якого інвестора чи спонсора, який би міг допомогти саме в організаційному питанні – привезти цих дітей, якось прохарчувати родини, провести цей один день заходу, тому що це дуже стимулює і надихає тих, хто зараз проходить лікування.
- Ваша активна громадська, благодійницька та акторська діяльність викликають захват і повагу. Чи залишається час на читання літератури?
- Зараз не часто вдається читати, раніше читала більше. Звичайно, читаю сучасну українську літературу, зараз почну «Коханці юстиції», у мене ж друзі – переважно, письменники, всі тут на Пушкінській у «Купідоні». Я відвідую Арсенал, слідкую, що відбувається в літературному світі. Дуже чекаю виходу фільму «Ворошиловград» – один із моїх улюблених творів Жадана.
Я мрію зіграти «12 обручів» за Андруховичем, мені здається – це буде дуже класний фільм, може навіть містичний трилер. Мені хотілося б, щоб екранізували «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, до речі – події там відбуваються в моєму рідному Станіславі.
- То ви коли читаєте, вже одразу уявляєте – як би це можна було зіграти?
- Я колись хотіла, щоб екранізували «Поклоніння ящірці» Любка Дереша: дуже класний молодіжний фільм був би – якраз для покоління 15-25. Мені хотілося б, щоб екранізувати «Дефіляду» Василя Кожелянка – могла б бути  прикольна історична фантастика.
Нехай би зняли фільми за Андруховичем, за Оксаною Забужко, за Марією Матіос. У Матіос взагалі – велика трагедія і велика драма людини в часі, там можна все знімати – і «Майже ніколи навпаки», і «Солодка Даруся», і «Мамо Маріца» – який блискучий матеріал для кінематографа! Далі – Винничук, Роздобудько, Іванцова, Лариса Денисенко. Можна знімати прекрасні фільми чи серіали на 4-12 серій. Та треба, щоб це почитали на телебаченні, щоб редакторська група почитала.
- Тим більше, що є нарікання на дефіцит гарних сценаріїв...
- Нехай читають літературу, не треба нічого вигадувати! Беруть, до прикладу, твір Міли Іванцової – і переробляють на сценарій. Це може бути серіал на 12 серій, і це буде історія про українських жінок із різних регіонів, події починаються від Чорнобильської трагедії до сьогодні. Це буде справді цікавий сімейний серіал. Є купа літератури – беріть, переробляйте, мені здається, що дуже багато кому треба почитати. І класику – не з точки зору викладання радянської системи, як нам її нав'язували бачити, а перечитати зараз. Он Тарас Томенко прекрасно зняв «Будинок слова».
Я чесно кажу: мені хотілося б втілити на екрані Олену Телігу в останні 3 роки її життя, коли перед нею постав безкомпромісний вибір. Я зараз вивчаю її життя й абсолютно входжу з нею в цей крайній ступінь безкомпромісності – сьогодні такий час, що не можна йти на компромісні речі. Я люблю її фразу: «Подвиг – це щоденна цивільна праця», і коли до тебе приходять домовлятися – немає компромісу в тому, хто і про що тебе просить. Зараз від безкомпромісності залежить все наше майбутнє. І коли кожен на своєму місці буде спиратися на букву закону і на букву заповіді, ми підемо далі.
Нещодавно ми ходили на фільм про Василя Сліпака «МІФ». Я Васю знала, не скажу, що ми дуже дружили, але деколи пили каву спільно в одному товаристві у консерваторії. І чесно – для мене був шок, коли я дізналася, що Вася пішов у АТО. Я знала його по спільних волонтерських роботах, коли він приїжджав із Франції як волонтер, привозив речі для фронту. Ви знаєте, багато волонтерів потім залишаються і йдуть воювати. Але скільки ж він міг ще наспівати – стати світовою легендою, якою Україна пишалася б! Але він був безкомпромісний. У часи великих критичних іспитів безкомпромісність – це все.
- Взагалі, здається, що зараз ми є свідками сучасного українського міфотворення.
- Так і є. Ці міфи стануть більш баченими через покоління. Як подвиг хлопців під Крутами, котрі йшли, не чекаючи на підмогу, – вони свідомо йшли на ризик самогубства. І вони загинули. Чи наші хлопці в терміналі... Смерть фізична не завжди є смертю. Це перемога духу. Мені здається, що ця війна нам дуже багато дасть епічного матеріалу на майбутнє.
Любов БАЗІВ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: