Кіборг Василь Шумик: «Я вижив у тому пеклі. На щастя чи на жаль…»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Кіборг Василь Шумик: «Я вижив у тому пеклі. На щастя чи на жаль…»
image

Перед поїздкою у Ворокомле Камінь-¬Каширського району, що на Волині, ми розмовляли із сільським головою Вірою Тютях. Віра Петрівна сказала: «Я горджуся тим, що в нас є такий чоловік, що він пішов захищати Батьківщину, але… Але війна забрала у нього здоров’я». А вже зустрівшись із Василем, зрозуміли, що за цими словами.
«ВИ, ХЛОПЦІ, УДОСТОЄНІ ВОЮВАТИ ЗА ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ. БАГАТО ХТО З ВАС НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ…»
Василю Шумику, як він сам каже, завжди подобалася служба в армії. Він і його односельчанин Сергій Шевчик навіть мали намір після школи вступати у військове училище. Але життя склалося так, що мрія ця не збулася. Зате коли Василя призвали на строкову службу (він потрапив у спецназ 30–ї механізованої бригади внутрішніх військ), то відчув себе у своїй стихії. Після армії повернувся у Ворокомле. Як і багато волинян, їздив на заробітки у Польщу. Одружився, ростив із дружиною сина Сашка. Розлучення їхнє в 2004–му чоловік пов’язує якоюсь мірою із тим, що дружина не зрозуміла його, коли хотів іти на війну в Ірак.
І ось весна 2014–го. Уже анексований Крим, у Донецькій та Луганській областях проголошені так звані ДНР та ЛНР. В Україні почалася мобілізація.
— Викликали мене у районний військкомат, — пригадує Василь, — і у квітні, і у травні. Але тоді не забрали. Звірили дані, сказали: «Будьте вдома, нікуди не їдьте». Правда, я ще влітку у Польщі побував на сезонних роботах. Але коли там по телевізору побачив, що робиться на Сході України, — що там уже війна, то відразу ж повернувся і наступного дня зранку поїхав у райвійськкомат. «Добровольців треба?» — спитав. «Звичайно», — почув у відповідь. І навіть здивувався, що так мене зустріли, прямо з обіймами. Це було 10 серпня. Видно, після втрат під Волновахою, в інших гарячих точках уже не так охоче хлопці йшли в армію, як це було навесні.
Вдома, збираючись у дорогу, Василь сказав матері, що знову їде у Польщу. Але материнське серце не обманеш. Вона все зрозуміла. Як каже жінка, на коліна падала, просила найменшого сина, на якого у неї вся надія на старості, залишитись вдома. Казала: «Ти ж здоров’я втратиш». Про загибель боялася й думку допускати, хоч знала, що це може бути.
— А дівчина, з якою у мене були стосунки, — розповідає Василь, — коли почула, що я зголосився добровольцем іти в АТО, поставила ультиматум: «Або — я, або — війна».
Він вибрав війну.
— Я піду, не буду по лісах ховатися, — такою була його відповідь, — захищатиму Україну, щоб ви спокійно тут жили…
Про перші дні служби чоловік пригадує:
— Я потрапив у 80–ту окрему десантно–штурмову бригаду. Три місяці був в «учебці» на Яворівському полігоні. Нас навчали, якщо коротко сказати, гарно вбивати людей. Дуже серйозно готували до випробувань на війні. Не всі витримували фізичні навантаження — тільки так відсівалися. У мене, наприклад, інструктором був колишній французький легіонер, який знав, що таке війна не з книжок чи чуток. Уперше про кіборгів я почув, коли ще вдома був. У теленовинах показували бої за Донецький аеропорт. Я дивився і казав: «Мам, цим хлопцям треба пам’ятник поставити». Тоді, звичайно, не знав, що і сам потраплю туди.
Після «учебки» була зона АТО. А потім Василь Шумик і його побратими почули: «Ви, хлопці, удостоєні воювати за Донецький аеропорт. Багато хто з вас не повернеться…»
«ЦЕ БУЛО СПРАВЖНЄ ПЕКЛО, НЕ ВИСТАЧАЛО ТІЛЬКИ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ ПРОТИ НАС»
6 січня 2015 року, на Святвечір, Василь Шумик був уже в Донецькому аеропорту.
Хоч матері і тоді не сказав, де знаходиться. Жінка, пригадуючи ті дні, каже:
— Господи, — просила я, — вбережи мого синочка. Добре, що мобілки зараз є, то могла почути голос Васі. А він весь час говорив: «Мамо, я ще на полігоні». Не хотів тривожити мене.
Ми зустрілися з Василем перед Старим Новим роком, якраз через два роки після його перебування в Донецькому аеропорту. Трохи більше десяти днів тривала ротація, але які це були дні, знають тільки ті, хто пережив таке випробування, кого назвали кіборгами (до речі, самі бойовики) за надлюдську стійкість в обороні летовища, що тривала 242 дні.
— Це було пекло, — каже Василь. — Проти нас не використовували тільки ядерної зброї, а так все було. Це дуже страшно… З 50 чоловік нашої роти 80–ї бригади (а ще ж були і бійці 93–ї) багато загинуло. А якщо і вижили, то залишилися інвалідами. Хтось — без руки, ноги, у когось, як у мене, — контузія.
Після першої взводний хотів відправити мене з аеропорту з «200–ми» і «300–ми» вантажами. «Шум, їдь», — казав, бачивши мій стан. Але я навідріз відмовився, бо вирішив, що буду тут до кінця. Хоч, якщо чесно, то в якісь моменти не усвідомлював, де перебуваю. Коли другий раз контузило, хлопці думали, що я збожеволів, — усе рвався в атаку.
У цьому справжньому пеклі особливо пізнаються люди — хто є хто. Коли про це зайшла мова, чоловік сказав:
— Були не тільки герої, а й антигерої. Я чув, що один із наших на Рівненщині містом керує — мером став. І, як розповідали мені побратими, в інтерв’ю журналістам говорив: мовляв, я бачив очі хлопців, які хотіли опинитися на моєму місці, тобто одержати поранення і бути в числі вивезених «300–х». А насправді він просто втік з аеропорту. Чи той, що зі мною був на зміні. Уявіть, мороз — 25 градусів. У мене руки замерзають. Я прошу: «Брат, візьми тепловізор, будь ласка, підміни мене». А він на це: «Я на рації сиджу. Не можу». А з тепловізором можна було тільки без рукавиць працювати, піднімаючись кожної хвилини з–за укриття, щоб побачити, яка обстановка. Але були і люди від Бога. Як Скиба чи Сергійович, як я його називав (прізвища не пам’ятаю). Його після ротації забрали від нас. Чи санінструктор Ігор Зінич, який одержав посмертно Героя України. Як мовиться, метр із шапкою (через це і Крохою кликали), але його слово було для всіх законом. Він — вроджений лікар. Чотири ротації без зміни був в аеропорту.
Смерть могла настигнути кожної миті. І коли Василь відчув, що може загинути, то написав своїй сестрі («братів у мене п’ятеро, а сестра одна») есемеску. Він попросив вибачення за все і попрощався. Як то страшно було отримати таке повідомлення, знаючи з телевізійних новин про втрати в Донецькому аеропорту, розуміючи, що прощання із життям — це не перебільшення чи якийсь невиправданий страх. Там, на війні, у самому пеклі, — свої цінності. Це розумієш, коли чуєш від Василя:
— Яка то розкіш була, коли вдень наставав режим тиші і можна було запалити «буржуйку» — погріти руки і пізнати, що таке тепло. Випити чаю і відчути, який він смачний.
15 січня після чергової контузії Василя Шумика вивезли з Донецького аеропорту. Коли було повністю підірвано термінал і захищати вже не було що, Василь лікувався у госпіталі. Хтось із односельчан першим побачив його і зателефонував рідним, щоб подивилися новини по телевізору: мовляв, Василя вашого показували. Тоді вдома, увімкнувши новини, зраділи, що син, брат живий, що він у госпіталі міста Дніпро — серед інших бойових побратимів сидів і курив. А потім і сам боєць подзвонив додому й розповів, що з Дніпра його везуть до Львова. І вже туди поїхали сестра Людмила, братиха Надя. А повернувшись, потішили матір, що бачили Василя — живого, хоч і не здорового. І Марія Сергіївна подякувала Богу за те, що почув її і зберіг життя синочка.
«МИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ — ВІДПРАЦЬОВАНИЙ МАТЕРІАЛ»
Коли їхали у Ворокомле, то на душі був якийсь докір совісті, що мали б зустрітися з кіборгом значно раніше. Але після розмови з Василем думка змінилася. Два роки тому ми б не почули від нього багато того, про що він каже тепер. Час, що минув, усе прожите й пережите, на жаль, дають колишньому бійцеві підстави говорити з розпачем:
— Я — відпрацьований матеріал для держави, яка використала мене, коли виникла потреба.
Після Донецького аеропорту було лікування в госпіталі, потім — місяць реабілітації вдома. І знову — зона АТО. Мати бачила, що він «ніякий» внаслідок контузій. «Синку, не їдь», — просила. А він одне твердив: «Там мої хлопці, і я мушу бути з ними». У березні 2015–го вирушив на Схід України.
— Були Авдіївка, Зайцево, Попасне, Бутівка, — розповідає боєць. — Від такого пекла, як в Донецькому аеропорту, вже Бог милував. Але бої ще були конкретні.Чи зустрівся ще зі своїми побратимами–кіборгами?
— З двома… А багато хто з такою ж контузією, як у мене, більше не повернувся на війну. Зате 2 серпня в 2016–му я їх побачив у Львові, коли ми зібралися в День ВДВ. Хоч, я вважаю, вони не достойні голубого берета.
А щодо того, що у десантників України тепер берети не блакитні, а темно–бордові, чоловік каже:
— Для мене символом залишиться мій голубий берет. Хоч я його подарував лікарю в госпіталі.
А ще Василь говорив:
— Якщо чесно, то я не боявся смерті — ні в аеропорту, ні потім, в інших точках АТО. Не бачив смислу життя після того, як стільки побратимів втратив. А може, ще й домашні обставини наклалися: хотів, щоб мій син, якому зараз 18 літ, побачив, що батько — не якась падлюка, а боєць, який віддав життя за свою Батьківщину. Але я вижив… На щастя чи на жаль… Я ж торік ще на півроку підписував контракт і служив у Володимирі–Волинському — у 39–й зенітній бригаді. Міг синові, у якого зі здоров’ям проблеми, допомогти — собі із зарплати залишав тільки на сигарети, каву і чай. Але закінчився термін, і змушений був повернутися додому, бо фізично не витримував служби.
— Міг би поїхати у Польщу на роботу чи в Білорусь, — додає мати. — Між людьми був би, то, може, йому легше було. Але ж здоров’я Василь уже не має. Таким людям влада мала б приділяти більше уваги. Я так думаю.
— Після трьох контузій у мене ніякої інвалідної групи нема, — каже кіборг. — Видали посвідчення учасника АТО, учасника бойових дій. А мені стидно, коли в автобусі плачу за проїзд за пільгою. Даю гроші водієві, а він дивиться на мене, як на такого, що купив той документ. А я ж здоров’ям своїм за нього заплатив. Хоч розумію, що таке ставлення, мабуть, не випадкове: дехто має посвідчення учасника бойових дій, хоч пороху і не нюхав.
Щоб одержати групу, треба пройти обстеження. У 2015 році, після «дембеля» старший брат завіз мене у госпіталь, коли побачив, що я вже сам не свій. Пролікувався тоді — ото і все. Треба ще лягати на обстеження, щоб одержати групу, але у військовому госпіталі, як мені сказали, черга. Обіцяли взяти в лютому. Моя хвороба, як написано у медичних виписках, пов’язана із захистом Батьківщини. Тільки хто на це звертає увагу? Я розумію, що зверху є негласне завдання не давати таким, як я, військової групи, бо це ж державні кошти. А що мені робити? Я вже не знаю, куди звертатися. Клянуся, такого дня нема, щоб не боліла голова. По декілька ночей не сплю, а якщо і засинаю, то жахи війни не покидають.
В одному медичному документі вказано, що Василь Шумик 15 січня 2015 року одержав мінно–вибухову травму (закриту черепно–мозкову травму), контузію головного мозку при виконанні бойового завдання в ході АТО в Донецькому аеропорту, перебуваючи в новому терміналі. В іншому — такий висновок: «Незначно виражений невротичний розлад, асоційований зі стресом…» Як тут не погодитися із Василем щодо «негласної установки» на те, аби якнайменше учасників бойових дій одержали військову інвалідність? А звідси і ось такий відчай кіборга:
—Як мені далі жити у свої 40 літ? Мені що — в бандити йти? Як би це гріховно не звучало, я свій фізичний і душевний біль заливаю алкоголем. П’ю — і мені так легше. Нікому не потрібний. Хтось із кіборгів в депутати пішов. Хтось посаду дістав. А я залишився на мілині. Я — простий солдат. І цим горджуся.
«ТО ВІЙНА: ЯКЩО НЕ ТИ ВБ’ЄШ, ТО — ТЕБЕ…»
У перші хвилини нашої зустрічі Василь Шумик сказав:
— Ви б краще моєму взводному подзвонили — нехай би він розповів про мене.
І навіть номер мобілки надиктував. Але слово за словом — і ми розговорилися, розмова затягнулася не менш як на дві години. Чоловік, трошки посидівши на кріслі зі спинкою, брав табуретку. А то й опускався на підлогу — так, навпочіпки, йому було легше, спина менше боліла. Проблема із хребтом після того, як поносив бронежилет, що важить більше десяти кілограмів.
— Ось він, мій «бронек», — показував чоловік свого рятівника. — Якби не він, я міг би не раз загинути.
І тут же про волонтерку з Каменя–Каширського Ларису Глущук розповідає:
— Вона мені і нічники (прилади нічного бачення. — Авт.) присилала, й організувала збір коштів на бронежилет. Звичайно, що рідня, все село скидалися, хто скільки міг, але її велика заслуга в тому, що я мав належне обмундирування. Це ж був 2014–й — армія і не одягнута, як треба, і не нагодована. Згадую, як потрапив на Яворівський полігон, то перша думка була, ніби я десь у лісі, серед партизанів — одягнуті були хто в що…
Як свідок того, що Василь і досі залишається солдатом, що пережите на війні не забувається, не покидає його, — військова форма на видному місці у кімнаті. А на ній нагороди — зокрема, ордени «За оборону Донецького аеропорту», «За мужність» ІІІ ступеня, які йому вручили 2 серпня 2015–го, у День ВДВ. І рюкзак — тут же, ніби напоготові: кинув необхідне — і на війну…
Василь пригадує, як убив першого снайпера сєпарів.
— Тоді мені аплодували. То стріляти не можна, а то — оплески. З «калаша» я його поклав. Може, поки він перезаряджався.
Коли мова зайшла про те, чи багато бойовиків убив, чоловік, якусь мить помовчавши, сказав:
— Я — православний. І гріхами, тобто тим, скільки убив, не хизуюсь. Ворога в першу чергу треба поважати.
«Зачепившись» за слова «то стріляти не можна, а то — оплески», згадую один із епізодів фільму «Кіборги». Приїхав на передову генерал і кричить, чому відкривали вогонь і тим самим порушили Мінські угоди. На це один із кіборгів відповів: «Якби ми не оборонялися, то самі були б «200–ми». Василь Шумик фільму не бачив («не було де, може, колись по «тєліку» покажуть»), але з приводу «порушення Мінських угод» розповідає, що так і було:
— «Шум, припиняй вогонь, бо режим тиші», — ці слова я чув не раз від командирів. А як міг сидіти і не стріляти, коли сєпари лізуть і лізуть — то зліва, то справа? Командирам добре сидіти у кімнаті і керувати…
І ще таке сказав кіборг:
— Дуже багато наших полягло в аеропорту. Особливо з 93–ї бригади. Хоч, вважаю, був момент, коли можна було усіх врятувати. Я стояв на позиції і бачив, до чого все йде. Казав нашому хвальоному розвіднику, що треба звідси забиратися, бо більше як добу ми не витримаємо. Пропонував залишити в аеропорту мене і ще декілька чоловіків–добровольців, а решту вивезти. Менше було б жертв. Він назвав мене панікером. І ось той, хто звинувачував мене у панікуванні, наступної ночі тихенько втік, коли вивозили загиблих і поранених.
Василь Шумик показує медальйон смертника («їх ми самі собі робили»), якого носив разом із хрестиком на грудях. І фотознімки з війни, на яких ще всі живі. І говорив:
— Я зараз настільки втомився морально, що думаю: чому не загинув? Ви не повірите, але навіть у своєму селі від людей, буває, чую: «Ми ж тебе туди не посилали». Так мені дехто прямо докоряє за те, що воював: мовляв, навіщо я і такі, як я, йшли, — віджали б місто, два — і все. Я зневажаю тих, хто ховався від мобілізації, кукуруз¬никами їх називаю. У мене зовсім інша думка: якби не «Айдар», не наші батальйони, то на одному–двох «віджатих» містах не закінчилося б…
Власне, про цю свою позицію такі бійці, як Василь Шумик, у Донецькому аеропорту написали на стіні: «Честь — важливіше життя». А згодом, вже коли настав час «дембелю», на синьо–жовтому стязі справжні герої залишали автографи на згадку про пережите, серед яких і такий: «За нами Україна і правда».
…Відомо, що Президент України Петро Порошенко під час презентації фільму «Кіборги» сказав: «Я не сумніваюся — ми звільнимо аеропорт, бо це наша земля». А ще він пообіцяв відновити летовище. І там залишити під склом уламки арматури, бетону і написати: «Слава кіборгам!», щоб століттями жила пам’ять про їхній подвиг.
А мене не покидають слова Василя Шумика — одного із тих кіборгів, які вижили: «Для держави я — відпрацьований матеріал. Мене вона використала, а тепер я нікому не потрібний». Ось така гірка реальність.
Катерина ЗУБЧУК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: