Ukrainske Slovo - 97 героїв: у Києві відкрилась виставка художниці Марини Соченко «Ніхто крім нас»

97 героїв: у Києві відкрилась виставка художниці Марини Соченко «Ніхто крім нас»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | 97 героїв: у Києві відкрилась виставка художниці Марини Соченко «Ніхто крім нас»
image

У Музеї шістдесятництва у Києві презентували персональну виставку художниці Марини Соченко «Ніхто крім нас», на якій представлено 97 пастельних картин із портретами українських героїв — учасників російсько-української війни на сході України. Показ триватиме до 5 червня.
Пані Марина — учениця легендарного художника-шістдесятника Віктора Зарецького, дружба з яким вплинула на її подальшу долю й укріпила у виборі майбутньої професії.
Зараз вона вже сама викладає у Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури.
Наразі в творчому доробку мисткині 40 персональних виставок; понад півсотні разів вона показувала свої роботи у гуртових всеукраїнських і зарубіжних зібраннях.
Своєю найкращою роботою вважає дипломну — «Весільний коровай». Із мирних часів, скажімо, і фантастичний «Осінній подарунок», на якому українка-панна посеред яблук.
Марія Соченко малювала на Майдані. А не так давно — на сході в окопах. Майстриня-патріотка, одна з організаторок акції на підтримку політв’язня Кремля кінорежисера Олега Сенцова, розповіла «Україні молодій» про себе й історії народження своїх «діточок» — картин із портретами цвіту української нації.
НА МАЙДАН ХОДИЛА З ЕТЮДНИКОМ
— Пані Марино, як і коли виникла ідея створення галереї портретів сучасних українських патріотів — воїнів російсько-української війни ?
— Ця галерея виникла сама по собі... А все почалося ще з часів Майдану, де я малювала учасників спротиву. До слова, на виставці представлені ті майданівці, які воювали й загинули: Женя Чорний, інші...
— Як вдавалося малювати під час Революції гідності?
— На Майдані почала малювати у січні 2014-го, одразу після Нового року. Чому? По-перше, там зібралися дуже креативні люди. До того ж, я писала картини олією: наприклад, з «Глобуса» загальну майданівську панораму, або ж Віче (на кожне з яких ходила з «етюдником»). Але певний перелом стався, коли у центрі Києва якогось дня назустріч мені йшли дві жінки, котрі кинули фразу: «О, бомжі зібралися!» І мене це так зачепило!..
Ми з художниками також гуртувалися й годували «самооборонівців». І от якось дзвонять мені з «Народного руху» (свої координати я їм залишила раніше) й кажуть, що терміново треба волонтера. Але, коли приїхала й зайшла в намет, мені сказали, що вже «підтягнулося» достатньо волонтерів й робити зараз нічого. Тоді я запропонувала: «Давайте буду вас малювати!», а саме стояли морози за двадцять градусів. Хлопці з радістю погодилися, й потім цей процес їм так сподобався, що почали запрошувати й з інших наметів. Так потрапила до козаків, які казали: «Ви ж іще нас не малювали!»
Працювала й у КУНівському наметі (Конгрес українських націоналістів. — Авт.), зокрема, малювала Вільгельма Кройца — якого згодом, 18 лютого, сильно побили, а під час війни він пішов добровольцем і служив артилеристом. Але там було погане освітлення, тож усі наступні портрети малювала в добре освітлюваному рухівському наметі.
— Скільки портретів майданівців ви створили?
— До сотні. Я їм не віддавала пастельні роботи, а робила якісні кольорові ксерокси, які й дарувала. Якщо нарешті буде музей Майдану, то із задоволенням віддам туди свої роботи, перш за все, з портретами майданівців.
— Як почалася ваша воєнна частина творчого життя?
— Майже одразу, як усі хлопці пішли з Майдану на війну (хтось весною, хтось улітку 2014 року), я пішла в госпіталь. На жаль, там зустріла чимало майданівців, але вже поранених у боях на сході, тож почала їх знову малювати. Восени 2014 року намалювала Андрія Білика, Віктора Чабаненка (молодесенький одесит, поранений у ногу), Святослава-Андрія Грушевського (важко поранений у плече під Іловайськом).
Коли вже через рік знову зустрілася у госпіталі з Грушевським, у якого ніяк не гоїлося плече, він показав на телефоні фотографії й сказав: «Це все мої загиблі побратими...». Коли я на них глянула, то попросила перекинути їх мені на ґаджет. Уже вдома — плакала й вирішила обов’язково їх намалювати. У 2015-му вийшла велика картина, де вони всі разом: «Карат» («афганець» Анатолій Миколаєнко, який, поранений, підірвав себе й «сепарів», урятувавши побратимів, які відходили), «Колдун», «Бані», «Ест», «Румин», «Арт», «Сєвєр», «Котик».
— На картинах є й зброя. Чи складно її малювати?
— Спеціально ходила у Музей Збройних сил України, адже не знала, як малювати зброю. Вималювала її, а там мене несподівано попросили зробити портрет із фотографії бійця, який тоді щойно загинув в Широкиному — 26-річного Дениса Денисюка («Дюс») із полку «Азов», колишнього режисера СТБ. Він — єдиний син у мами, після закінчення контракту вона казала йому: «Сину, чому ти знову йдеш «туди»?». А він у відповідь: «Мамо, а хіба війна у нас закінчилася?..» Тобто, життя само підказувало кого малювати.
Уявіть, наскільки мені важко було малювати загиблих...
НА ПЕРЕДОВІЙ
— Пані Марино, а як потрапили на передову в листопаді 2017-го?
— Я давно вже хотіла поїхати на фронт, ще коли після Іловайського котла зустрічалася з волонтерами у госпіталях. Тоді хлопців привозили масово буквально по кусочках... Волонтери кажуть, що жахлива ситуація: матері видзвонюють, плачуть, шукають своїх рідних, дали мені декілька фотографій хлопців, що зникли безвісти, й сказали: «Малюй!» Так-от і з’явилися портрети Максима Харченка, добровольця з «Айдару» Жені Марчука («Чорний»)...
А якось у центрі Києва мені зустрілася вся в чорному мама, яка була в розпачі й ридала за полеглим сином. Дала мені фото, й невдовзі я намалювала її синочка — Артура Лі (у нього тато — іноземець), котрий загинув у Луганському аеропорту.
Особлива історія портрета загиблого під час виходу з Іловайського котла Миколи Гуменюка. Волонтери у 2014 році дали його фото, він вважався зниклим безвісти 29 серпня. Як згодом з’ясувалося, Микола був поранений у руку й ногу, тож віддав свої документи тим, хто відходив. Лише через декілька років його ідентифікували по ДНК. І коли весною 2018 року тіло привезли ховати в рідне село на Тернопільщині, то попи церкви Московського патріархату заявили: «Ми не будемо його відспівувати! Він отримав по заслугах! Везіть його туди, звідки привезли...» Такі, на жаль, наші українські реалії.
Або ось портрет 23-річного «кіборга» Андрія Грицака («Каптьор») — мама знайшла сина лише через півроку в морзі, на ньому фактично не було шкіри. В Андрія була ротація й він мав би вийти з ДАПу, але сказав: «Своїх хлопців не залишу!» Загинув під завалами в останні дні захисту аеропорту.
Щодо поїздки на передову, то спершу мої потуги були марними: наприклад, співаки мене з собою «туди» не брали. Але якось несподівано випала нагода: я із Миколою Цимбалюком із «Просвіти» та військовим підполковником Володимиром Потаповим із Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ поїхали на 12 днів. Зокрема, були поблизу Волновахи, що на Донеччині. Ми їздили по лінії розмежування, тож малювала хлопців просто в окопах. Є і жіночі портрети — 55-річної Наталії Трофимчук, медика-майданівця з Криму, яка вже чотири роки в першій лінії на фронті!
— Під обстріли потрапляли на передовій?
— Час від часу «там» пострілювали, а особливо сильними були нічні обстріли, але я так утомлювалася, що спала в бліндажах «мертво». Було моторошно, коли вночі у бліндажі малювала зв’язківця Катю, а в неї рація, по якій чую: «Два обстріли... Три обстріли... Небезпека прориву!..» Бо туман, то «сепари» й лізуть...
Довелося також, на зворотному шляху, три дні попрацювати у госпіталі, що у Часовому Ярі — він поблизу передової й туди постійно привозять поранених. Там народився портрет Святослава Бугаєнка («Гламура») — цей боєць як із хреста знятий, на ньому немає живого місця: весь поламаний, побитий. У госпіталі намалювала й Роберта Кафлановича (в нього мати угорка, а батько циган) — цей приголомшливий воїн має несамовиту вогняну енергію. Зараз він знову на передовій.
— Скільки портретів тоді створили?
— Коли ми їхали з Києва на «передок», то думала, що в день робитиму до п’яти портретів. Але коли приїхали туди, то до мене, образно кажучи, стояла черга на тому холоді — малювала чоловік по шістнадцять. Тож мені було тоді не до обстрілів, я їх майже не пам’ятаю, бо падала від перевтоми. За 12 днів на передовій (але ж були ще дні переїздів — по три дні добиралися) — створила 65 портретів.
— Не тягне знову на передову?
— Тягне. Тим паче що знову кличуть, зокрема телефонували з госпіталю в Часовому Ярі, Красногорівки. Думаю, що на початку червня точно кудись поїду. Обіцяла хлопцям приїхати — вони мене чекають із нетерпінням! Адже для них — це радість! Крім того, була ж іще й у ролі психолога: малюючи, спілкувалася з бійцями душа до душі, а їм це вкрай необхідно там. Про кожного з них можу написати роман. Тим більше коли малюєш людину, то треба ж передати не стільки її зовнішність (я ж не фотограф), скільки її душу, внутрішній світ.
«ПЛАНУЄМО ПІДТРИМАТИ АКЦІЄЮ ОЛЕКСАНДРА КОЛЬЧЕНКА І МИКОЛУ КАРПЮКА»
— Чи є різниця: малюєте сучасника чи історичного персонажа?
— Так. Перш ніж малювати портрет, дізнаюся побільше про людину-сучасника. А якщо йдеться про історичну особу, то збираю про неї максимум інформації, читаю твори. Так робила, перш ніж намалювати Олексія Алмазова (український військовий і громадський діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. — Авт.). Аналогічно було і з Петлюрою: «перекопала» про нього чимало літератури, та й то вважаю, що замало.
А зараз хочу зайнятися неокласиками.
— Ви були однією з організаторок акції на підтримку кремлівського бранця Олега Сенцова — українського кінорежисера, сценариста, письменника.
— Побачила його фото в інтернеті, де він має замучений вигляд, крім того, була інформація, що його цькують. Зв’язалась по скайпу з його сестрою, спитала, чи треба провести акцію на його підтримку — вона мені подякувала. Тоді ми з мистецтвознавцем Ганною Яровою стали розсилати повідомлення, зокрема вона звернулась в УНІАН, я — у Спілку архітекторів. До нас одразу приєднався Олександр Гудима і його Братство імені Андрія Первозваного, а також Конгрес українських націоналістів.
Дома намалювала плакати і плакат-картину під назвою «Доблесть сильніша від тирана». У мене був портрет Олега Сенцова, який я робила раніше. Акцію провели під російським посольством, вона була яскравою, мистецькою, проте людей на ній було, на жаль, небагато. Ще ми домовилися, що проведемо акції підтримки інших незаконно ув’язнених Росією українських громадян, зокрема кримчанина Олександра Кольченка (сімферопольський лжесуд переконує, що він не встиг вчасно відмовитися від російського громадянства) і Миколи Карпюка, уродженця Рівненщини.
Тарас ЗДОРОВИЛО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: