Військовий медик Олег Колісник: «Коли жахливий сон – це реальність на фронті»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Військовий медик Олег Колісник: «Коли жахливий сон – це реальність на фронті»
image

Уродженець села Смородщини, що на Чутівщині, Олег Колісник після закінчення медичного коледжу чотири роки працював у відділенні реанімації Полтавської обласної клінічної лікарні імені М. В. Скліфосовського. Був мобілізований до ЗСУ в першу хвилю мобілізації. На ту пору мав за плечима всього 23 роки.
— Вік не має жодного значення, — розмірковує Олег Колісник, якому виповнилося 26. — Так склалося, що багато моїх друзів набагато старші за мене. Та й у нашій 8-й Полтавській окремій автомобільній санітарній роті були, в основному, дорослі чоловіки. При цьому всі зверталися одне до одного на «ти», бо були, ніби брати. Спершу збиралися йти в зону АТО удвох із однокласником — навіть повістки разом отримали. Проте він пішов першим, тож мені навіть образливо стало — почав настирливо нагадувати про себе, чи не щотижня телефонуючи до військкомату. Щоправда, ані батьки, ані дружина Ірина про це не знали. Тож коли головний лікар повідомив про те, що мене таки мобілізують, і я попросив Іру допомогти мені зібратися, вона спершу навіть не повірила — подумала, що жартую.
«РУКИ В УСІХ НАС БУЛИ КРИВАВО-ЧОРНИМИ»
На базі військової частини у Вакуленцях — селищі в Подільському районі Полтави, де формувалася 8-ма автомобільна санітарна рота, чоловіки ремонтували «вбиту» техніку (загалом понад 50 автомашин), що надійшла від медзакладів області. А Олег Колісник одержав завдання навчити весь особовий склад надавати першу медичну допомогу. За словами молодого чоловіка, він почувався тоді дещо не в своїй сорочці, адже досвіду з військової медицини не мав. За час роботи в реанімації стикався з кульовими й ножовими пораненнями, але ж на фронті бувають ще й осколкові, вибухові. Тож перш ніж пояснити іншим, як надати допомогу в бойових умовах, змушений був сам штудіювати медичну літературу.
— Тижнів через два поповзли чутки, що нас відправлятимуть у зону АТО. А тоді ж іще ні в кого не було ні бронежилетів, ні касок, — пригадує Олег. — Невдовзі їх почали підвозити волонтери, священики. Мене ж повністю екіпірували в моїй лікарні. Якось уночі нас підняли по тривозі. Надійшов наказ: 20—25 санітарних машин на виїзд. Куди — ніхто не знав. Їх не було кілька днів. Виявилося, вони були в тилу у противника — в Іловайському «котлі». Коли повернулися, на зміну їм виїхала наша колона. Мушу сказати, що спершу я не входив до жодного з екіпажів — моїм завданням було стежити за здоров’ям особового складу, проте така перспектива мене зовсім не влаштовувала.
Тим часом Сергій Терновий із Кобеляк не мав напарника. Тож Олег Колісник пішов до командира й твердо заявив, що при штабі військової частини не сидітиме, поїде з «Рєзвим» (це позивний Сергія) — і крапка. Ставши екіпажем, вони так і прослужили рік у зоні АТО разом.
— Наша колона автомобілів із прикріпленими до них білими прапорами також заїхала в Іловайський «котел», — розповідає про пережите Олег Колісник. — Нас зустріли «сепари», наказали здати бронежилети, зброю (так ми лишилися в самих штанах і футболках). Попередили: якщо хтось не здасть — розстріляють на місці. Потім кілометрів зо два супроводжували нашу колону до місця дислокації російських військових частин. Росіяни також насамперед нас обшукали, а тоді показали, де лежать тіла наших загиблих бійців: їх поскладали і на кузов автівки, і просто на брезент.
Тих, у кого в руці була затиснута граната, не займали. Нас російські військовики попередили, щоб дивилися, чи чека не висмикнута. Хоч були випадки, коли, скажімо, перевертаєш бійця, який лежить обличчям униз, а під ним — граната. Тобто невідомо, чим усе це могло закінчитися.
 До того ж ми весь час були під прицілом у росіян.
Я стикався зі смертями, коли працював у реанімації. Але просто смерть і вбивство — різні речі. Це важко пояснити людині, яка не бачила жахіть війни.
Скажімо, нам доводилося збирати руки-ноги, півголови або тулуб без голови.
Свій перший труп я зняв із розбитого ЗІЛа — тіло практично згоріло, майже сам попіл лишився, і тільки серце було неушкодженим. Уявляєте таку картину?
Одне тіло росіяни прикопали, бо воно геть почало розкладатися. Та ми розуміли, що маємо забрати хлопця, аби рідні мали можливість його поховати. Відкопавши, дістали його голими руками, поклали на ноші й віднесли до кузова КамАЗу. Руки в усіх нас були криваво-чорними.
Згідно з офіційними даними, в Іловайському «котлі» загинуло 370 наших бійців. Та навіть якби число полеглих сягало 500, навіть тоді це не відповідало б дійсності. Бо ми назбирали останків 200-х два кузови КамАЗів із горою. І, завважте, це лише наша команда.
З ІЛОВАЙСЬКА — В АЕРОПОРТ
Олег Колісник зізнається: те, що вийшли з Іловайського «котла», можна назвати не інакше, як дивом. Завершивши свою страшну роботу, колона медичних автомобілів узяла курс на українську територію. А оскільки російські військовики, за словами Олега, із місцевими бойовиками не в ладах, то останніх ніхто не попередив про рух колони.
—  І от «сепари» нас зупиняють і говорять: ви, мовляв, нікуди не поїдете, — Олег знову ворушить такі болючі спогади. — Полонених і поранених, яких нам віддали росіяни, вони забрали — пам’ятаю, серед них було п’ять чи сім зовсім молодих хлопців. А нам наказали вийти з автомобілів і вишикуватися. Самі ж озброєні «сепари» почали кучкуватися. І було таке враження, що нас збираються розстріляти. От тоді прийшло усвідомлення, що це все, кінець...
Пощастило, що вчасно з’явився їхній командир. Пролунала команда: «Відставити, я ж говорив, щоб цих не займали». Ніч ми провели у тилу в противника, а вранці побрели полем — пересуватися автівками по високій траві не могли. Там знайшли іще двох наших 200-х. Одному з них перед смертю, мабуть, було настільки боляче, що він сам собі зробив три знеболювальні уколи.
Забрали тіла й цих двох бійців. І тоді «сепари» сказали: можете, мовляв, бути вільними.
Ми не просто виїжджали звідти — летіли, наскільки дозволяла стара медична техніка.
Після виходу з Іловайського «котла» екіпажі 8-ї Полтавської автомобільної санітарної роти дислокувалися в різних військових частинах по всьому фронту. У жовтні 2014-го в Олега Колісника захворів батько, тож він відпросився в керівництва на три дні, щоб домовитися про операцію.
А коли повернувся, виявилося, що якраз потрібні досвідчені медики в Донецькому аеропорту. У 8-й роті були три фельдшери, із них тільки Олег Колісник — із досвідом роботи. Тож вибір упав на нього.
— Була одна умова: написати рапорт, що їду туди добровільно, — сумно посміхається Олег. — Така собі хитрість військового керівництва. Я написав рапорт і того ж дня поїхав. Заходив до Донецького аеропорту разом із бійцями 79-ї десантної бригади. Так було завжди: нас постійно відряджали до якоїсь військової частини.
Збігав жовтень. На ту пору старий термінал іще був нашим. Ротація захисників аеропорту відбувалася через кожні 10 днів.
Довше витримати у приміщенні, по якому весь час гатила артилерія, яке накривали шквалом мін «Гради», періодично штурмували диверсійні розвідгрупи, до якого танки підходили майже впритул (а ми відбивали їхній наступ мушкетницею 1941 року випуску), навіть суто психологічно було важко.
Дуже прицільно били ворожі снайпери: якщо рукою візьмешся за кут стіни, вважай, що пальця немає. Було таке, що в бійців відбивали мочку вуха. Мені пощастило, що за ті 10 днів, які провів у старому терміналі, в нашому таборі не було ні втрат, ні поранень. Тож я виконував ті ж обов’язки, що і звичайний солдат.
СНАРЯДИ ПРИЛІТАЮТЬ НІЗВІДКИ
— Небезпека чатувала там на кожному кроці, — продовжує розповідь «АТОвець», котрий побував і в ролі «кіборга». — Якось у нас майже закінчилися запаси води, тож цілих три дні ми використовували її вкрай економно, берегли кожну краплю.
Одного разу спускався до підвалу, несучи у кружці воду на двох із побратимом. Пішов за нею без каски й бронежилета. І от чую: просто біля вух дзвенять кулі. А я ж і залягти не можу, бо розіллю останню воду. Дякувати Богу, все обійшлося. Можна сказати, мені часто щастило. Можливо, тому що весь час звертався до Господа і просив його захисту.
Здається, десь на 5-й день стояв на посту, коли невідомо звідки прилетів снаряд. Ударною хвилею мене відкинуло метрів на 2—3, окрім того, на голову посипалася цегла — добре, що хоч був у касці. Так отримав контузію й перестав чути на одне вухо. Мене хотіли відправити з аеропорту — тим паче, що саме прибули наші БТРи. Але годин через 4—5 я очунявся і навідріз відмовився покидати термінал. Коли через 10 днів виїжджали з нього через вузький «коридор», потрапили під обстріл противника. Так нам вдалося вибратися до своїх аж у районі Краматорська.
Потім мене відправили на лікування до Дніпра, де я попросився в Полтавський госпіталь.
А коли приїхав до Полтави, контузія заявила про себе на повну силу: вже не міг і слова мовити. І навіть після курсу лікування, коли відновилася мова, іще місяців зо два заїкався. Мене хотіли списати, проте я умовив лікарів цього не робити й після Нового року повернувся до своєї частини.
Після цього вони з напарником домовилися, щоб увесь час перебувати в 93-й бригаді, адже в місцях її дислокації добре вивчили дороги, знали, звідки веде обстріл противник. Так прослужили півроку, чи не щодня виїжджаючи на завдання до Красногорівки, Тоненького, Пісків, Опитного тощо.
— 2015 рік уже був зовсім іншим. Наступальних дій наші військові не вели, тож 200-х стало значно менше — вже легше. Ми вивозили в основному 300-х — найчастіше з осколковими пораненнями, — пригадує Олег.
Олег Колісник зізнається: настала мить, коли він відчув себе військовим, а армію — сім’єю й хотів підписати контракт про службу в ЗСУ до кінця війни. Але коли побачив, за його словами, що розпочалася зовсім інша війна, за якої військові вже не відвойовують своєї території, а сидять в окопах і відбивають атаки противника, охолонув. До того ж і дружина мала от-от народити їхнього первістка, тож молодий чоловік вирішив, що він потрібніший там, удома. Ірина народила сина 27 серпня, а Олег демобілізувався 18 вересня.
Повернувшись із зони АТО, молодий фельдшер знову ліг до шпиталю. То був теж тяжкий період: Олег переніс операцію на спині — як пояснили лікарі, вилізло боком переохолодження, що на фронті було звичною річчю. Потім проходив реабілітацію. Увесь цей час ні з ким не ділився тим, що довелося пережити в зоні воєнного конфлікту, відмовлявся від інтерв’ю — усе тримав у собі. Коли ж хтось із рідних чи друзів розпитував про війну, намагався розповісти щось на позитивній ноті.
«НА ВІЙНІ МИ РАДІЛИ ВЖЕ ХОЧА Б ТОМУ, ЩО ЖИВІ»
— Було таке, що їдемо з напарником, а противник за якихось півкілометра: він бачить нас, ми — його. А санітарна машина була найпершою ціллю, яку намагалися знищити, — констатує Олег. — Часто доводилося долати дорогу на військову позицію «Зеніт», що пролягала повз аеропорт, який на ту пору вже був захоплений бойовиками. На ній була яма — швидко через неї не проскочиш, потрібно пригальмувати. Цим користувався противник. І от ми вилітаємо з тієї ями — чуємо, позаду «гуп» снаряд. Посміявшись, поїхали далі.
— Щось не дуже смішно...
— Я вам скажу: якщо там, у зоні воєнного конфлікту, весь час почуватися пригніченим, може й «дах» з’їхати, — зауважує Олег. — Тож ми раділи вже хоча б тому, що живі. Так от, їдемо далі, а нам навздогін ще один залп. Випавши з машини, залягли обабіч дороги. «Га-га-га, — сміємося, — усе одно не дістали». А руки самі тягнуться до цигарок.
Нині Олег Колісник знову час від часу підліковується в госпіталі — контузія ні-ні та й дає про себе знати.
— Докучають головні болі. Часто не спиться, — скаржиться учасник АТО. — А до війни проблем зі сном не було. Буває, тільки заплющу очі — падаю в прірву. Тоді через силу змушую себе проснутися. Стулю повіки — знову падаю...
У відділенні реанімації обласної лікарні молодого фельдшера чекали. Проте він сам пішов звідти, бо через операцію, реабілітацію надто довго був на лікарняному. До того ж після пережитого працювати в реанімації було психологічно важко. Урешті-решт він зрозумів, що потрібно зробити паузу.
— Не міг спати ще й тому, що переді мною поставали загиблі в Іловайському «котлі», — ділиться Олег. — Кожного з тих, кого брав на руки й відносив до кузова КамАЗу, запам’ятав в обличчя. Тепер вони приходять уві сні. Якось до мене звернулися київські розшуковці, показали фотознімки загиблих, і я опізнав багатьох хлопців, обличчя яких закарбувалися в пам’яті. До речі, ті розшуковці вже знають і бійця, якому належало підібране мною серце.
Ганна ЯРОШЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: