«Для мене визнання майстерності підлеглих — найкращий комплімент»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | «Для мене визнання майстерності підлеглих — найкращий комплімент»
image

Полковник В’ячеслав Северилов — льотчик-снайпер. Пілотів із цією найвищою льотною кваліфікацією в Україні можна перелічити на пальцях.

«Своїх дітей готовий посадити з будь-яким льотчиком частини. Стояв би на землі, лускаючи насіння, і навіть не хвилювався б. Знаю, все буде добре», — розповідає полковник В’ячелав Северилов. Командир бригади армійської авіації не лукавить, адже навіть молоді льотчики виконують складний пілотаж, а досвідчені — ледь не «мертві петлі» на вертольотах роблять. «Для мене майстерність підлеглих — як бальзам на душу і найкращий комплімент»

В’ячеслав Олексійович — льотчик-снайпер. Льотчиків із цією найвищою льотною кваліфікацією, що нині працюють, в Україні можна полічити на пальцях. Це — майстри найвищого класу.

Полковник Северилов брав участь у миротворчих місіях, а за бойові вильоти на Донбасі нагороджений орденом Данила Галицького. Його і без того рекордні години нальоту безупинно ростуть із кожною льотною зміною. Полковник не любить хизуватися власними подвигами й заслугами, хоча пишатись є чим. А от про героїчних підлеглих, особливості підготовки молодих пілотів офіцер розповідає залюбки.

— Ви почали літати на Донбасі з перших днів війни. На той час вже мали величезний досвід. Але чи до всього були готові?

— Вертолітники — особлива категорія авіаторів. Ми ще з курсантських років звикаємо до того, що смерть ходить поряд. Керувати доводиться хоч і надійною, але доволі уразливою машиною. В 2014-му ударів із ПЗРК ми просто не очікували. Це був шок, що на нашій землі, по наших вертольотах можуть випускати ракети. Добре пам’ятаю, як 2 травня збили два Мі-24. За штурвалами були льотчики, з якими я служив, дружив… Спочатку один, а через годину — другий. Тоді ми зрозуміли: жарти закінчилися раз і назавжди. Яким сміливим ти б не був, проте кожен виліт супроводжувався холодним потом. За ці роки було все — і кулі, і пробоїни, і пробиті лопаті, але всі «а раптом мене зіб’ють?» — завжди залишалися на землі. В кабіну льотчик не має права брати з собою сторонні думки. До того ж ми швидко навчилися користуватися «шостим чуттям»: головою крутили ще швидше, бачили ще більше, реагували на мить раніше… Бувало, що чули, як по борту гатили, але боятися було ніколи. Треба працювати! Кожну ситуацію зі збитим бортом ми ретельно аналізували, обдумували, вирішували, як треба діяти.

— Тобто практика випереджала теорію?

— Нам потрібно було вчитися того, чого ми раніше не робили. По-перше, притискатися вертольотами до землі, щоб максимально зменшити час перебування машини в прицілі противника. З’явилося правило: «нижче літаєш — довше живеш». Невелика висота польоту забезпечує скритність підходу до цілі, а це — запорука успішного виконання завдання. По-друге, змінилися маневри, форми, способи польотів. Фактично ми навчали самі себе. Того потребувала ситуація. З другого боку, деякі складні натреновані маневри виявилися непотрібними.

— Інтенсивність польотів у 2014–2015 роках була дуже серйозною. Де брали сили?

— Та ніде не брали. На каві, цигарках, кілька годин сну, потім знову — встали і полетіли. У нас і зараз так часто буває. Мабуть, саме тому льотчики завжди почуваються молодими. Було чимало як вогневих завдань, так і на прикриття «вісімок». Не раз траплялося, що цілу добу в небі крутилися, прилітали об одинадцятій вечора, а о третій ранку — знов вилітали. Працювали через «не можу». Коли я бачив, що якийсь екіпаж валиться з ніг, давав хлопцям два дні на відсипання. Ніхто ніколи не відмовлявся летіти, але ж видно, коли треба терміново відновити сили й трохи очистити мізки.

— Поділіться найбільшим хвилюванням під час бойового завдання…

— Хвилювання, звісно, було, та не за себе, а за людей, екіпаж, свого веденого… Ми ж ходили на завдання в основному парою, для прикриття. За себе мало хто думає.

— Поряд із досвідченими пілотами літали й молоді «старлеї». Як вдавалося швидко поставити їх до строю?

— Взагалі на війні звання і посади відійшли на задній план. Найкращим льотчиком був не той, хто полковник, а той, хто веде групу, хто виконав бойове завдання… Звісно, найскладніші завдання діставалися досвідченішим пілотам. Якщо ж знали, що летіти недалеко, то відправляли молодь. Часто в парі був один досвідченіший, інший — «старлей». Треба ж вчити! Виліт за вильотом вони здобували досвід, уже самі вирішували, обрати той чи інший маневр. Потрапляючи в колектив більш обстріляних і досвідчених, молодь швидко ставала в стрій. Якби молоді літали окремо, то їх на перших бойових вильотах просто «з’їли б».

— Підготовка вчорашніх курсантів змінилася?

— Я завжди їм кажу: льотчик учиться все життя. З кожним польотом набуває чогось нового, незважаючи на чини і звання. Хоча зараз приходять ті, для кого це не просто професія. Адже всі бачать, що серед льотчиків є немало втрат. І підготовка стала ближчою до бойових дій, ми готуємо дійсно бойових льотчиків. Радує, що у них горять очі, постійно звертаються по конкретні поради: «А як ви в тій ситуації діяли? А як тоді?». І ми детально розповідаємо про всі свої перипетії. Ще один позитивний момент — суттєве збільшення нальоту. Якщо п’ять-десять років тому наліт був по 5 годин на рік, то зараз мінімум 50. У льотчиків, які бувають у відрядженнях, за рік виходить і по 150 годин.

— Оскільки більшість пілотів бригади брали участь у миротворчих місіях, їм не бракує досвіду. Але чи можна порівняти польоти в Африці з польотами в небі Донбасу?

— Літати в тому ж Конго — теж вищий пілотаж. Там також триває війна, проте в Африці все навпаки: оскільки нема ПЗРК, піднімаємося вище, щоб не дістали. Там складність у географії. Чим вище летиш, тим густина повітря менша, а тому менші потужність вертольота й підйомна сила. Навіть аеродром у Конго — на висоті 1500 метрів. Це можна порівняти з тим, як людина сходить на Говерлу й їй важко дихати. Вертольоту в горах так само непросто. Насправді польоти в миротворчих місіях дають нам дуже багато досвіду…

— Після того як ви очолили бригаду, фронт обов’язків виріс у геометричній прогресії. Які питання залишаються найболючішими?

— Найважче — втримати людей. Наша база за тридцять кілометрів від кордону. Якщо у нас «мінімалка» контрактника — 7 тис. грн, то в Польщі він може легко знайти значно вигідніші пропозиції. Нещодавно підійшов до мене один сержант: «Командире, пробач, у мене сім’я, у мене діти, їх треба забезпечувати. А я, як жив у тещі, так і живу. Хочу квартиру, хочу достойно відпочивати». Важко його не зрозуміти. Та і льотчиків переманюють цивільні компанії, пропонуючи їм значно вищі оклади.

— Цього року ваша бригада брала участь у параді до Дня незалежності. Знаю, що і ви неодноразово пілотували вертоліт на свято. Що важче: летіти самому чи контролювати підготовку підлеглих?

— Для нас такі польоти — це не лише свято, а й копітка праця та відповідальність. Це — години підготовки. Авіація взагалі не терпить бравади. Особливість у тому, щоб вчасно вийти в задане місце та пройти чітко зі своєю швидкістю. Проте враховуючи, що усі наші льотчики брали участь в бойових діях, у численних навчаннях, то групові польоти взагалі не проблема. Тож за підлеглих я спокійний. Пригадуючи, як сам пілотував на параді, то певний мандраж однак був, як не крути — це величезна відповідальність. Але це точно не складніше, ніж бойові завдання. Зараз мене вже взагалі важко чимось здивувати. Після 2014-го на будь-яку нетипову, екстремальну ситуацію можу відповісти: «бувало й гірше».

— В’ячеславе Олексійовичу, скажіть чесно, вам усе це не набридло? Невже не втомилися? — вимкнувши диктофон, запитую я наостанок.

— А хіба може бути життя без неба? Якщо все повернути назад, пішов би точно таким самим шляхом. Аж до сьогодні.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: