Федір Стригун: «Беручись тепер за «Марію Заньковецьку», хотів, щоб наші актори пам’ятали,«чиї сини? яких батьків?»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Федір Стригун: «Беручись тепер за «Марію Заньковецьку», хотів, щоб наші актори пам’ятали,«чиї сини? яких батьків?»
image

Найстаріший в Україні Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької не потребує особливого представлення. Його знають і люблять в Україні й за її межами, цінують за те, що завжди вмів бути на бистрині часу, мав особливий стиль, дбайливо оберігав свою яскраву творчу індивідуальність. Про 101-й сезон театрального колективу розповідає патріарх львівської сцени, один із провідних українських майстрів народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка актор і головний режисер Федір СТРИГУН.

— Минулий сезон був особливим для театру імені Марії Заньковецької. У непростій його історії за століття багато змінилося. Як відзначили цю дату?

— Я щасливий, що дожив до столітнього  ювілею театру. Щоправда, цілковитого задоволення від свята наш колектив не отримав. Зі століттям театру були пов’язані величезні сподівання, грандіозні плани. Розраховували, що  підготовка до його відзначення акцентує на проблемах сучасного театру і так надасть імпульс відродженню театрального мистецтва загалом. Заньківчанам наче й гріх нарікати — з цієї нагоди  чимало колег удостоїлися високих звань, приїхали із привітаннями імениті гості. Але  відчуваю певний осад від того, що поза увагою залишилося найголовніше — ідейна місія театру. Попри очікування не було організовано звітних гастролей у столиці, регіонах України, ба навіть у тих містах, де свого часу «театр славу здобував». Склалося враження, що про культуру, мистецтво загалом у державі забули.

— Не випадковою була поява в ювілейній програмі вистави «Марія Заньковецька», яка з прем’єрного показу стала однією зі знакових. Повернення її на сцену виправдало ваші сподівання?

 — Вибір дався непросто. Переглянули гори драматичних творів — світових і українських. Ще раз перечитали «Марію Заньковецьку» (автор Іван Рябокляч) і зрозуміли: маємо повернути на сцену саме цю виставу.  Чому? Бо це не просто меморіал пам’яті славетній акторці Марії Заньковецькій. Її цінність у глибоко патріотичній сутності, у зверненні до національної пам’яті народу. 22 роки вистава була на сцені, й щоразу — аншлаг. На ній виросло п’ять поколінь заньківчан, змінилися виконавці, прийшли нові покоління глядачів, які мало що знають про видатну акторку, про яку Муравйов (той самий, який розбив студентів під Крутами) сказав: «Треба було свого часу повісити Заньковецьку, Садовського, Кропивницького і Старицького, і тепер не йшлося б про націоналізм і сепаратизм».

Що ж іще шукати? Це не було повторенням першої вистави. Хоч вона виконала свою місію. Скільки довелося пережити колективу тоді (а це був початок тривалого періоду застою), що готову виставу вже після прем’єри немилосердно виправляли 12 разів, вирізали все, що могло розбудити національну пам’ять. Однак нам вдавалося сказати все, про що потай говорили вдома, серед своїх. Це була потреба розповісти про людей, які творили не просто театр, а долю України. Усвідомлюєш, що в найстрашніші часи, коли Валуєвським указом було заборонено українське слово, не дозволено друкувати українських книжок і навіть розмовляти рідною мовою, знайшлися молоді, яким були дорогі народне слово, пісня, традиції, й  разом з Марком Кропивницьким організували театр і поставили «Наталку Полтавку». Усю тодішню імперію об’їздили зі спектаклями!

— І навіть до Петербурга й Москви добралися. Як там зустріли малоросів?

— Фантастично! Знаєте чому? На той час репертуар у російському театрі був   слабенький, чимало п’єс російських драматургів було заборонено. Зате організовувались українські трупи, і російські актори скаржилися, що після вистав малоросів їм нічого робити, бо щойно заїжджала в місто українська трупа, квитки на місяць наперед було продано. Приїхали в Петербург і здивували всіх: успіх був неймовірний! Це був високопрофесійний театр із власним репертуаром, високим художнім рівнем, майстерною акторською грою. Дві вистави навіть цар подивився і запросив акторів до себе в ложу. Їх спробували переманити великими грішми. Заньковецькій, Кропивницькому, Садовському, Саксаганському обіцяли чималі суми, щоб перейшли на російську сцену.

— Відтоді живе легенда про «золоті відра, золоте коромисло», які обіцяли Марії Заньковецькій як винагороду за перехід до російського театру.

— Цар пообіцяв Марії Костянтинівні «золоті відра, золоте коромисло» для «Наталки Полтавки», аби лишень перейшла на російську сцену. Не спокусила акторку й платня 24 тисячі золотом і така сама пенсія на майбутнє. Відмовилася від щедрих обіцянок і подалася з театром у мандри. Куди? Звісно, в Україну, бо не уявляла себе  на чужині. Не випадково згодом так високо оцінив лютий ворог роль артистів.  Зрештою, беручись тепер за «Марію Заньковецьку», хотів, щоб наші актори пам’ятали, «чиї сини? яких батьків?», щоб це була вистава про історію українського та нашого театру,  аби знали, хто така Марія Заньковецька і які традиції нас надихають.

Багато дискутуємо про творення європейського театру, а я прагну допомогти сучасникам зрозуміти, що «у чужому сіряку» в Європу не прийдемо, як не навчимо французів грати Мольєра чи англійців — Шекспіра. Звісно, і західну класику треба грати, а ось Європі треба показувати власну культуру і драматургію, бо там зовсім мало знають про Україну.

— А маємо чим зацікавити вибагливого європейського глядача?

 — Так, звісно! Чого лишень варта «Наталка Полтавка»!  Це геніальний твір, і якщо зіграти його на високому акторському і вокальному рівні, то можна здивувати світ. Не оповідатиму, що наші вистави захоплено сприймали земляки з Америки, Канади, Англії, Франції, бо це закономірно, але бачив реакцію інших глядачів — їм було надзвичайно цікаво. Однак жодних гастролей  українського театру на державному рівні за океаном не було. І не тільки нашого. Як може світ знати наше театральне мистецтво?

— А не боязко, що і в Україні потроху забуватимуть, якщо театр не гастролюватиме?

— З ностальгією згадую часи, коли з гастролями побували чи не у всіх найбільших містах тодішнього СРСР. Як нас тепло зустрічали! Скрізь — повний аншлаг! Це був стимул, бо саме гастролі мобілізують енергетично, адже маєш змогу побачити себе очима іншого глядача. Успіх театру  визначається не лише сприйняттям у рідному місті. Актори готові на будь-яких умовах їхати за тисячі кілометрів. Держава, яка дбає про своє майбутнє, мусить мати державну програму розвитку і підтримки мистецтва.

— У репертуарній афіші заньківчан чимало вистав із сьогодення. Як вдається знаходити п’єси, цікаві сучасникам?

— Нині глядача цікавить історична тематика, але коли на сцені вистава про сучасні проблеми, наше життя, у залі й реакція інша — у героях впізнають себе і щиро сміються над собою. Так на нашій сцені з’явилася вистава «Неаполь — місто Попелюшок» Надії Ковалик про проблему сучасного заробітчанства.  Коли брався за цю виставу, думав: протримається на сцені рік. Як помилявся! Вистава на аншлагах іде 16 років поспіль. Якось до мене прийшла делегація заробітчан з Італії і запропонували… дописати третю дію вистави!  Були ще прем’єри вистав «Криза», «Останній гречкосій», які написав заньківчанський актор і режисер Орест Огородник.

—  А ви як прийшли до режисури?

 — Це був вимушений крок, до якого спонукала непроста ситуація в театрі. Театр наче вичерпав себе.  Потрібно було вирішувати щось кардинально. Довелося підставляти голову театрові, який став моїм життям.  Він зачаровує дивовижною аурою, відкритими і щирими людьми. Цим Львів  і львів’яни  вразили мене понад півстоліття тому, коли тільки приїхав  сюди в розвідку, ще не визначившись, чи переїжджатимемо з дружиною із Запоріжжя. Якби не було Львова, то не було б і мене. Люблю і Львів, і театр, тому й вирішив спробувати себе у статусі режисера.

— Свою першу режисерську роботу пам’ятаєте?

— Це  була «Безталанна». Успіх мала шалений. Такого не очікував. Якийсь час мені було дуже непросто керувати вчорашніми партнерами. Звик давати акторам свободу  пошуку, дій, мислення.

— Але  ви даєте змогу розвиватись іншим,  спробувати себе в режисурі.

— Для театру мати кількох режисерів — це великий плюс. Тоді він цікавий глядачеві. А чи боюся, що молодь підпирає? Ні! Визнаю лишень конкуренцію на сцені. Глядач голосує за театр чи виставу грішми і ногами. Свого часу до режисури прийшла Алла Бабенко і все, що хотіла, втілила на  сцені. Перекваліфікувався в режисери й актор Вадим Сікорський, вихованці мистецького факультету Франкового університету Орест Огородник і Богдан Ревкевич.

— Приймати кардинальні рішення вам довелося не лише тоді. Що стало визначальним, коли відмовилися поміняти заньківчанську сцену на столичну?

— Пропозицій справді не бракувало. Знайшов аргументи, щоб залишитись у Львові. А що було б з нашим театром, якби з нього одразу пішли режисер Сергій Данченко, Федір Стригун, Богдан Козак, Володя Глухий, Таїсія Литвиненко, Лариса Кадирова? До Києва поїхали тільки троє: Данченко, Ступка та Розстальний. Жодного разу не пошкодував про свій вчинок. Ми пережили скрутні 1990-ті, коли місяцями не отримували зарплат, катастрофічно бракувало коштів на костюми і декорації.

— Заньківчани мають дуже вдячних і відданих шанувальників. Як вдалося виховати саме такого глядача?

— Це нам дісталось у спадок. Пощастило  нашому театру, що 1944 року його перевели у Львів. А Львів — це академічне університетське місто з давніми традиціями. На перших порах було тяжко, і критики не бракувало. Знаю, що у Львові нас цінують і люблять за те, що не зраджуємо української національної ідеї. Це театр український, глибоко національний.

— Ви з дружиною народною артисткою України Таїсією Литвиненко завжди поруч: на роботі, вдома. І не затісно двом яскравим талановитим  особистостям?

—  Тісно буває лише тоді, коли до людини байдужий. А нам ні!  Бо тут і худрада, і творча майстерня, і дискусійний майданчик. І всі найкращі наші роботи, ролі народилися на нашій кухні.

— Як приборкуєте  власний настрій?

— Це непросто. Але давно знаю: поганий настрій чи самопочуття треба залишати  за дверима власного помешкання.

— Традиційно заньківчани завершують і розпочинають театральні сезони прем’єрами. Що пропонуєте шанувальникам цього року?

— Одна прем’єра вже відбулася: режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський запросив на «Гуцульський рік» Гната Хоткевича. Готуємося до наступних прем’єр, одна з яких про Мазепу. Подивимося, чи вдасться реалізувати.

— Що стало на заваді?

— Ситуація нині непроста. Гальмує роботу Закон «Про театри та театральну діяльність», суть якого — об’єднання двох посад — директора і художнього керівника. Не уявляю, як можна поєднати керівництво двома напрямами, адже в директора (адміністратора) стільки обов’язків, що йому ніколи займатися творчою роботою. У компетенції директора і кадрові питання (контракти з акторами). А що робити режисерові, який претендента в очі не бачив, не знає його потенціалу, не бачить перспективи його зайнятості? Хто нестиме відповідальність за вистави, підбір репертуару, дотримання термінів, організацію гастролей?

Не підтримую і контрактної системи. Ці проблеми ми обговорювали з колегами і вимагатимемо перегляду закону, зокрема щодо розмежування посад та скасування контрактної системи.

Оксана МЕЛЬНИК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: