«Якщо людина потопає, то їй байдуже, хто кине рятівний круг»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | «Якщо людина потопає, то їй байдуже, хто кине рятівний круг»
image

Традиційно військовими капеланами є чоловіки, але українські жінки руйнують будь-які стереотипи. Як доказ цього — капелан-доброволець Лора Когут.

Табу на, здавалось би, не притаманні для жінок професії, таки вдалося подолати. Свідченням цього є останні законодавчі зміни, які урівняли права й можливості жінок в армії на рівні із чоловіками. Це не просто слова, дібрані для вступної частини матеріалу. Скажу відверто, якщо років десять тому дівчата мліли, споглядаючи хлопців у військовому однострої, то нині самі мають змогу його вдягати. Серед моїх приятельок є й такі, що освоїли військову справу, бо хочуть захищати від ворога територіальну цілісність держави зі зброєю в руках. А нещодавно мені пощастило познайомитися з військовим капеланом Асоціації професійних капеланів України Лорою Когут. Спочатку сама не повірила: жінка-капелан? Це ж якийсь наступ на шаблони! Змалювати її портрет — непроста справа. Адже нічого особливого на кшталт довгої спідниці чи хустки в образі молодої пані немає. Усе сучасно, витримано. Тільки шеврон на формі одягу видає її належність, а правильніше сказати, покликання до професії священнослужителя

— Що спонукало жінку стати душпастирем?

— Часом я сама дивуюсь, як це все сталося. Був час, коли й мені була потрібна духовна підтримка. Потім настала моя черга служити іншим. На початок бойових дій уже мала чималий душпастирський досвід. Перші мої поїздки в район АТО почалися 2014 року в складі волонтерської групи. Тоді везли все найнеобхідніше для бійців: від продуктів і білизни до оптики. Віра вчить нас практичного милосердя. Там я побачила й величезну духовну потребу. У кожну коробку з багажем ми клали Нові Заповіти та молитви. А ще давали концерти. За першою освітою я музикантка. Тому вже після виступів спілкувалася з бійцями, цікавилася, чи має хто потребу помолитися чи висповідатися. На війні не так просто заручитися довірою бійців. Військовослужбовці уважно вивчають тебе, придивляються, неначе сканують зовні та зсередини. Пройшов екзамен на довіру — ти до кінця життя побратим. Тоді вони можуть відкрити своє серце. Розумієте, капелан має здатність торкатися душі людини, наповнювати її спокоєм та надією.

— Кажуть, слова пісні — це також своєрідна молитва.

— На День незалежності в нас була об’єднана поїздка капеланів із Києва, Львова, Одеси, Черкас, Дніпропетровської області. Відвідували військові підрозділи, госпіталь у Покровську. Цей день особливо «полюбляють» по той бік лінії розмежування. Неодмінно «вітають» обстрілами. Цього разу чули постріли десь удалині, поряд не було. І, як уже не вперше помічають військові, тільки-но ми з’являємося, стрілянина припиняється. Потім телефонують і кажуть: «Ви поїхали, а тут таке почалося. Залишайтеся з нами, ви, ніби ангели, що тримаєте небо над нашими позиціями». Кожна поїздка на фронт унікальна. Нам пощастило разом із музикантами-моряками та заслуженим артистом Олегом Осадчим за два тижні дати 24 концерти від Маріуполя до Станиці Луганської. Якось після концерту до мене підійшов капітан, подякував, розговорилися. Його зовнішність — узагальнений образ батька. Я його запитала, чи помолитися за нього, він сказав: «За мене не треба. Я так стомився від утрат і поранених. Моліться за моїх бійців».

— Як реагують на ваш вибір рідні? Вони ж знають, що робота військового капелана пов’язана з безпосередніми виїздами в район бойових дій.

— Для родини кожна моя поїздка — це завжди непросто. Хоч я була на фронті вже більше ніж 30 разів, як до цього можна звикнути? Іноді ми потрапляємо під обстріли, іноді не знаємо, де ночуватимемо, що їстимемо. Війна — непередбачуване явище. Якось був випадок, коли просто під час концерту в Авдіївці командир дав знак, і хлопці побігли надягати бронежилети, каски, почали знімати маскувальні сітки з БТРів. Тоді ми зупинили концерт, і команда капеланів стала молитися. На ранок, після бою, усі бійці повернулися неушкодженими.

Я маю трьох синів, молодшому — 16 років. Хто з нас за кого більше хвилюється, сказати складно. Я піклуюся та переживаю за своїх і чужих дітей. Мої сини переживають за мене. Рідні щоразу перед черговою поїздкою в район ООС кажуть, як мене люблять, як хвилюються, як чекають на моє повернення. Особливо переживають, коли телефонний зв’язок зі мною переривається. А таке трапляється на війні частенько. Звісно, і мої батьки, як і всі інші матері й батьки, діти яких захищають країну від ворога, переживають і моляться за здоров’я та мир.

 Про діяльність капеланів у європейських країнах відомо вже понад дві сотні років. А от українці стали цікавитися значенням цього слова зовсім недавно. Виявляється, з’явилося воно завдяки милосердю. Побачивши в холодну погоду на вулиці жебрака, архієпископ міста Тур, який служив у війську в Галлії, розірвав військовий плащ і дав його половину старцеві. Останній уві сні явився святому Мартину в образі Ісуса Христа. Згодом друга половина плаща стала предметом ушанування у французькій армії. Для неї створили похідний храм — капелу, а священика стали називати «капеланус».

 — Чи помічаєте у війську особливе ставлення до вас як до жінки?

— У нашій країні порівняно з країнами — членами НАТО жінка-капелан — це рідкість. Скажу відверто, у районі бойових дій відчуваю більший прояв поваги. Коли виникає потреба спілкування з духовною особою, бійці не акцентують увагу на статі, вони більше звертають увагу на те, що ти кажеш і чи віриш у те, про що їм розповідаєш. У всьому світі капеланство є міжконфесійним. Якось солдат-мусульманин звернувся з проханням запросити до нього імама, щоб той послужив його духовним потребам. Із цим проблем не виникло, я знайшла йому потрібного служителя. Офіцери на війні охоче спілкуються з капеланами, адже вони також мають питання, потреби, проблеми, якими вони не можуть ділитися з підлеглими. А от у цивільному житті, коли на камуфляжі бачать шеврон капелана, перепитують: «А чи справді жінка може бути військовим священиком?» Іноді складно пояснити побожним людям, які оперують кліше, що священиком може бути не тільки чоловік. Кажу, якщо людина потопає, то їй байдуже, хто кине рятівний круг.

— Що головне в молитві?

— Молитва — це розмова з Господом, і вона має бути простою, щирою. Про це ми завжди кажемо військовим. У переліку спогадів, пов’язаних із військовими, часто згадую історію мого земляка, жителя Черкас Дениса. Він за покликом серця захищав від ворога українську землю на Сході країни. Демобілізувався. І раптом випробування долі — гнійна пневмонія. Одну легеню лікарі називали лежачою, друга функціонувала на дві третини. Я вперше побачила Дениса в реанімації в кисневій масці, виснаженого хворобою, зовсім схудлого. Тільки очі виказували жагу до життя й благання про порятунок. Тоді я, моя помічниця й мама бійця стали молитися. Були моменти, коли лікарі казали, що він не виживе. Але ми вірили й молилися. Раптом — нове випробування: терміново потрібна заміна двох клапанів серця. Зусилля для порятунку бійця мобілізували всі, зокрема його побратими з 11-го батальйону «Київська Русь». Завдяки наполегливості волонтерів у столичному Інституті серця професор Борис Тодуров погодився прооперувати Дениса. Диво сталося! Понад півроку провівши в медичному закладі, боєць став на ноги, серце справно почало перекачувати кров, а легені безперебійно подавати кисень. А сам Денис називає дивом зустріч із волонтеркою, яка опікувалася ним в інституті й виявилася дружиною його командира…

— Які обмеження існують для капеланів?

— Для священиків, як і для мирян, існують однакові біблійні закони. А вони дозволяють усе, окрім гріха.

Бесіду вела Ольга ПРОКОПЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: