Наталія Мораєва: «Я навчилася малювати 33-річною, коли в мене вже було троє дітей»

Home | ЦІКАВО | Люди та речі | Наталія Мораєва: «Я навчилася малювати 33-річною, коли в мене вже було троє дітей»
image

Як можна багато подорожувати світом, не маючи для цього достатньо коштів? Один з варіантів відповіді — автостопом. Підійдуть повітряна куля, мотоцикл і велосипед. А ось полтавка Наталія МОРЄВА об’їздила пів-Європи завдяки своїй професії. Вона художниця.

— Пані Наталю, у яких країнах вам пощастило побувати?

— Так відразу й не скажеш. У багатьох. І скрізь нас, українців, чудово приймали. Наприклад у Латвії, яку я об’їздила вздовж і впоперек, місцеві віталися з нами «Слава Україні!» Прекрасне ставлення до українців у Польщі, Угорщині, Німеччині, Іспанії, Італії.

Коли вперше приїхала в Італію, у містечко Лентіні, була вже осінь, була вдягнена по-осінньому, в чоботях. А там температура повітря вдень сягала 20—30 градусів тепла. Першого дня пішли на море, яке, нам сказали, зовсім близько. Насправді до нього було не менш як п’ять кілометрів. Поки дійшли до води, стомилися. Уже не звертала уваги на тамтешні краєвиди. А там є на що подивитися. Щоправда, після купання полегшало. Та я зі страхом думала, як повертатимусь. Автобуси біля моря не їздять, навіть зупинок не бачила. А спитати в когось, де ці зупинки, не могла, тому що не знала італійської. Дівчата, з якими йшла на море, були у кросівках, туфлях, тому побігли вперед. А я ледве тягла ноги. Думаю, сяду десь під деревом і діждуся ночі. Уночі йти буде легше.

Поки так роздумувала, поруч зупинилося розкішне авто і поважний водій галантно відчинив переді мною дверцята машини, пропонуючи підвезти сеньйору. В його діях вчувалося благородство, і я сіла в машину. Тільки сеньйору Флоренцо, здається, так його звали, зі мною не пощастило. Адже я навіть не могла пояснити, куди мене везти. З автомобіля місто має зовсім інший вигляд. Довелося йому на деякий час стати заручником ситуації. Аж доки я нарешті згадала, що в мене є запрошення, де українською й італійською мовами вказано номери телефонів і паспортні дані організаторів ярмарку. Подала йому те запрошення. Нарешті він усе зрозумів. Відразу ж зв’язався по телефону із ким треба і привіз мене до самого порога будинку, в якому ми зупинилися. Усі були здивовані, що мене безкоштовно возили містом у такій крутій машині. Тому сеньйора Флоренцо запросили на наше свято й на виставку. І він прийшов, а потім сказав, що йому все дуже сподобалося.

На цій ось світлині я поруч із мером іспанського міста Фуенхірола. Туди їздила торік у квітні на міжнародний фестиваль. Такий масштабний захід проходив там уперше, і, мабуть, тому його організатори не подбали про підходяще місце для нашої мистецької виставки. Коли про це дізнався мер, він відклав усі свої справи, приїхав до нас, довго перепрошував і врешті запропонував нам інше місце, яке нас цілком влаштовувало.

— У Європі образотворче мистецтво шанують?

— Дуже. Зокрема в Польщі мої картини розкуповували за лічені години. Це в тих місцях, де мене вже знають. Там за роботи навіть сперечалися. Якось у місті Живиця жінка придбала в мене кілька картин і показала їх подругам. Хвилин через 40 вони всі разом прийшли до мене й стали просити продати їм такі самі роботи. Вони відмовлялися вірити, що таких самих малюнків у мене вже немає, що їх уже продали. І були дуже невдоволені, коли я їм про це сказала. «Вони у пані в торбі!» — казали.

А одна полька (це було у Вроцлаві) стояла біля моїх картин понад дві години і все ніяк не могла щось для себе обрати. Зізналася: якби мала більше грошей, купила б їх усі, так вони їй сподобалися. У підсумку придбала дві чи три роботи. Наші люди так довго картини не обирають.

 — Що саме вона обрала?

— Це були букети польових квітів. Квіткова тема — моя улюблена.

— Ви й удома розводите квіти?

— Тепер, на жаль, ні. А колись розводила. Найбільше в мене було калачиків різних відтінків. Та через алергію довелося від них відмовитися. Нині у мене вдома є кактуси, бо їх не треба поливати і в них гарна енергетика.

— Коли ви вперше відчули, що вам треба малювати?

— Наприкінці 1990-х. Мені тоді було 33 роки. Розпадався СРСР, ми не знали, що буде завтра. Часто ходила в церкву й просила Бога, щоб послав мені таке заняття, аби я не замислювалася, що відбувається. Одного разу моя дворічна донька попросила мене щось перемалювати з дитячої книжечки. Я їй пояснювала, що не вмію і ніколи в житті не малювала, але мала наполягала. І я взяла олівця й намалювала казку. Ялинки, звіряток. Дуже здивувалася: як таке може бути? Потім думаю: уночі посиджу ще щось намалюю. Сіла, взяла ще якусь казочку і знов намалювала. Думаю: ні, це випадково. Ану я з газети картинку змалюю. Намалювала й її.

Потім вийшли на вулицю. Ми тоді жили у мікрорайоні Левада біля Ворскли. Вийшла, подивилася на річку, її береги. Усе має форму, якої раніше не помічала. Відтоді всі дні для мене починалися однаково: хотілося малювати.

І пішла навчатися азів малювання. Спершу в школу мистецтв до художниці Олени Волкової. Згодом закінчила Полтавський державний педуніверситет ім. В. Короленка за спеціальністю «вчитель образотворчого мистецтва, культуролог». Працювала в автомайстерні й у вільний час відвідувала майстерню відомого аквареліста члена Спілки художників України Володимира Бернацького. Опанувала техніку акварелі, в мене була не одна персональна виставка. Поки що хвалять. Щоправда, мої роботи трішки схожі на роботи вчителя, тому шукаю щось власне.

— То ви й автомобілі ремонтували?

— Мені багато чого доводилося робити в житті. Працювала вільнонайманою у військовій частині у відділі збуту, комендантом гуртожитку, паспортисткою, завгоспом, товарознавцем, інженером матеріально-технічного відділу, інженером з техніки безпеки. Авторемонтну майстерню організувала для чоловіка, думала, він працюватиме. Але помилилася. Не виправдав моїх сподівань і брат, хоч і захоплюється машинами. Тому довелося самій ремонтувати. Майстерня проіснувала з десять років. Багато людей досі не можуть повірити, що я її закрила назавжди. Усе-таки в нас були хороші автослюсарі й багато клієнтів, які хотіли, щоб ми їх обслуговували.

Але мистецтво виявилося мені ближчим. Це мій стан душі. Навіть не продавала своїх перших малюнків — вони для мене як діти.

— А як ви провели новорічні свята?

— Новий рік — у Києві на Софійській площі. Це частина моєї роботи. А на Різдво була вдома, бо маю четверо онуків, тому є з ким колядувати й вечеряти. Але правду кажучи, онукам бабусю вдома не застати. Бо поки що вся у творчості.                                                  Олександр ДАНИЛЕЦЬ
Досьє

Наталія МОРЄВА. Народилася в селі Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області. Закінчила Київський індустріальний технікум, здобувши фах «технік — технолог з кераміки», Полтавську школу мистецтв, Полтавський державний педуніверситет ім. В. Короленка (вчитель образотворчого мистецтва, культуролог і практичний психолог).

Працювала вільнонайманою у військовій частині, комендантом гуртожитку, паспортистом, завгоспом, інспектором з техніки безпеки, товарознавцем, інженером матеріально-технічного відділу; приватним підприємцем з ремонту автомобілів. Нині займається індивідуальною мистецькою діяльністю. Автор понад тисячі мистецьких робіт.

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: