Home | ЦІКАВО | Долі людські | Любов уберегла

Любов уберегла

image

Усі люди як люди, а я завжди поспішаю. Так можна і знайомих не помітити! І цього разу ледве не пробігла повз худеньку й миловидну жінку, котра котила вулицею дитячий візок.
— Альоно? — я різко зупинилася. — Здрастуй. Давно тебе бачила! Це твій первісточок?
— Доброго дня. Справді давно... Ні, перший у мене синок Антон. А це дівчинка Мар’яна. Вже три місяці.
— Вітаю! Хай буде все добре!..
— Дякую! — відказує Альона й зітхає.
— Чому ж так важко?
— Одна я тепер з дітками. Мого Руслана ще торік у березні мобілізували. Воює десь неподалік Луганська…
Сказавши це, додає:
— Впораюсь! Я ж у теплі й добрі, а Руслану там дістається.
Минуло понад півроку. Знову поспішаю у справах. На дорозі знайома постать — Альона:
— Чекаємо демобілізації. Руслан давно вже не біля Луганська. Про Волноваху чули? Там!
Кожен день для обох нині — ніби рік. Скоро Мар’янка робитиме перші кроки. Невже її батько цього не побачить, буде далеко, в огні?!
— Руслан не міг собі дозволити ухилитися від армії. Хоча мав для цього підстави, — говорить Альона. — Після ДТП були проблеми з рукою, невдовзі мала народитися друга дитина... Та чоловік не став добиватися навіть відстрочки. Сказав: «У мене росте син. Колись запитає, чому я не пішов, як інші, боронити рідну землю. Що йому відповім? Антону не має бути соромно за батька».
Подружжя тоді міркувало, що довго в армії бути не доведеться. Обіцяли два місяці перепідготовки, а у червні — додому. Якраз родини мали бути. Але не так сталося, як гадалося: Альону з донечкою забирали з пологового відділення батьки. Чоловік потім приїхав лише на один день. Хоч мав тиждень відпустки у зв’язку з сімейними обставинами, його відкликали в гарячу точку.
Згодом іще приїздив на кілька днів. Але це так мало!
— Руслан ніяк не міг на дітей надивитися. А ночами зовсім не спав. Думками був там, на сході, — переживає Альона. — А бувало, починав хвилюватися: «Я вже так звик воювати! Навіть не знаю, як працюватиму на фабриці…»
До війни Руслан трудився помічником машиніста сучасної шпалерної машини. Якби не події на Донбасі, вже був би машиністом. Але нині він командир бойової машини. Старший сержант.
Та скільки можна серце рвати? Молода жінка хоче хоч ненадовго забути тривоги:
— Давайте розповім, де я познайомилася з Русланом. На весіллі у подруги. А було це в Чернігові. Я — дружкою, Руслан — дружком. У подруги, на жаль, родинне життя не склалося, а в нас із Русланом — навпаки. Я закохалася в нього відразу. Спочатку в його прізвище — Альохін. А мене ж у дитинстві брат Сашко Альошкою називав: «Льошкин! — кликав було. — Йди-но сюди!..»
Дівчина працювала в апараті районної ради. Гарненька, щира, вона переживала, що подруги заміж виходять, а в неї й хлопця немає. І от зустріла Руслана... Альона впевнена: його їй доля подарувала.
— Мріяла, — зізнається, — щоб мій чоловік був схожий на батька. Тато добрий, працьовитий, надійний. Він завжди всім ділиться з сусідами, друзями. Маму любить і дорожить нею. Нас учив бути добрими, вмілими і справедливими.
Після багатьох зустрічей Альона сама запропонувала хлопцю стати її чоловіком. Відчула: він єдиний такий у світі! А коханий... засміявся. Бо, виявляється, сам уже кілька днів хотів освідчитись, але не наважувався. Альона випередила.
Вони були щасливі. А тепер Руслан Альохін далеко від коханої дружини. Примхлива доля завела чоловіка у краї, звідки колись виїхали його батьки.
Школярик Антон говорить друзям, що в нього тато — герой. Найзаповітніша мрія хлопчика — аби батько якнайшвидше повернувся. У Діда Мороза цього просив, у чарівників, у Бога. І бабусі з дідусями теж про це просять. І мама. А ще вона каже, що це їхня любов тата від куль береже.
...У перших числах квітня старший сержант Альохін повернувся додому.
Зоя ШМАТОК,
м. Корюківка
Чернігівської області