«НАДІЯ ХОЙНАЦЬКА – РОЗДУМИ ПРО ЖИТТЯ...»

Жіноча доля... В кожного своя... Кажуть, що жінка – це непрочитана книга, чим далі – тим цікавіше. Є книги, які відразу забуваєш, а є й такі, що закарбовуються в пам’яті назавжди. Так і жінки... Одні – прості, скромні, нічим особливим не примітні, інші – сильні, вольові і цілеспрямовані, одним словом – лідери. В історії людства жінки відіграють важливу роль. Візьміть хоча б: Мати Тереза, Маргарет Тетчер, Хіларі Клінтон, Юлія Тимошенко та інші. У нас, в Чикаго, теж є своя «жива легенда» - це пані Надія Хойнацька. Вона має так багато різних нагород і титулів, що всіх їх важко запам’ятати, та я зрештою до цього не прагну... Хочу відкрити для вас, дорогі друзі, нову, досі невідому сторінку із життя цієї надзвичайної жінки. Я запросила п. Надю Хойнацьку до відвертої розмови, як кажуть: «Між нами жінками або точніше «між нами директорками» (жарт). І вона люб’язно погодилась:

- п.Надю, ви популярна жінка як у Чикаго так за його межами. Де б не звучало ім’я Н.Хойнацька, обов’язково хтось із присутніх та й згадає: «О, це ж була моя учителька» або «це учителька моєї мами або батька...» І це не дивно – сорок років посвяти «Рідній школі». Розкажіть будь-ласка про себе.

- (З усмішкою) Я й не знала, що маю таку популярність... Але це приємно чути. Народилася у Виспі Рогатинського повіту на Західній Україні в учительській сім’ї. Я була третьою дитиною (всього нас четверо): два старші брати Ігор та Леонід (пропали безвісті у воєнний час під Бродами) та молодша сестра Наталя (з якою ми часто спілкуємось). Батько Степан – викладав історію, був Січовим стрільцем). Мати – Валентина, приймала активну участь в українському русі. Батьки завжди були для мене прикладом у всьому.

- Світлі спогади вашого дитинства?

- Я мала гарне дитинство. Батьки були надзвичайно добрими людьми. Завжди вчили мене, що найважніші речі у житті – це: Бог, здоров’я і наука.

- Майте все своє свідоме життя ви вчилися. Навчання – це «важка праця». Чи не так?

- Знаєте, якщо людина хоче вчитися, вона подолає всі перешкоди. Пам’ятаю як у 1944 році ми змушені залишити рідну землю і виїхати за кордон. Там в таборі у Німеччині перебували також вислані з України науковці, учителі і професори. П’ять днів на тиждень я мала можливість навчатися в українській школі, з різницею в тому, що не було книжок і тому  все доводилось записувати. Після війни 1947р. Я поступила на медичний факультет в Хрістіян-Альбрехт Університет фон Кіль в Кілю, де познайомилася, а пізніше одружилася із студентом музикології, Яном Хойнацьким. Після іспитів на медичному факультеті в 1950р. Родина виїхала до Америки. Я пішла на роботу, а вечорами вчилася. Через деякий час дістала запрошення повернутись до Німеччини, щоб закінчити «медицину». Треба було вирішувати: кар’єра або родина. Я вибрала останнє. Навіть про тимчасове розставання з чоловіком не могло бути мови. Ми обоє були молоді, закохані і щасливі.

- п. Надю, розкажіть про свого чоловіка.

- (З блиском в очах) Мій чоловік був надзвичайною делікатною людиною. Взагалі все почалося з дружби, яка переросла у велике романтичне почуття. Ян був інтелігент: добрий, уважний, і хоча мав вищу музичну освіту і був кандидатом філософських наук, завжди залишався простим і доступним для спілкування. Коли я виходила заміж всі дивувалися: як так ти – українка, Ян – поляк. Що з того вийде? А вийшло 56 років щасливого подружнього життя. Я поважала його культуру, він в свою чергу підтримував все українське. Коли між людьми є взаєморозуміння – усі перешкоди зникають. Ми з ним були як одне ціле: я починала речення, а він продовжував мою думку, любили подорожувати і пам’ятаю, завжди тішилися кожним новим днем. Матеріальні цінності ніколи не були на першому місці. Ян мав талант музиканта від Бога. Міг на слух зіграти любу мелодію. Написав 8 «Святих Літургій» для церкви.

- До речі, на вашому письмовому столі є фото з Папою Римським-Павлом ІІ.

- Ми з чоловіком на протязі 25 років вели персонально переписку з Папою. Я досі зберігаю ці листи листи, як дорогоцінну скарбницю.

- Останні світові новини неможливо слухати не думаючи з острахом про майбутнє: війни, голод? Стихії...Кажуть, що світ став жорстокий Ваша думка?

- Що таке світ? Це кожна людина зокрема – зі своїми намірами і поступками. Не можна нав’язувати свою думку іншим. Я вважаю, кожний народ має право на існування. Можна зламати кордони, та людську душу – дуже важко. Навіть на історичному прикладі України. Скільки було загарбників: турки, поляки, німці, росіяни. Всі хотіли поставити ту бідну Україну «на коліно» - знищити як фізично так і морально. Але все таки збереглася мова, культура, традиції. Українська нація – унікальна в своєму роді. Наші люди роботящі, госте приємні, талановиті, але інколи занадто добрі. Тому усі «кому не лінь» намагаються скористатися тим. Не раз згадую слова своєї мами: «Не будь за солодкий, щоб не злизали і за гіркий – щоб не виплюнули...» Я горджуся своїм народом: скільки поетів і письменників виховала Україна.

- Кому із українських класиків ви надаєте перевагу?

- Коли я вчилася, то не було доступу до Української літератури. Усе заборонялося. Я прочитала багатьох російських письменників Українська класика завжди вражала своїм трагізмом. Майже у кожному творі – трагедія людського існування. Художні твори Т. Шевченка, І.Франка, Л. Українки відображали повсякденне життя народу. Візьміть наприклад, поезію Тараса Шевченка – це треба відчути. І коли ми в школі Українознавства подаємо дітям його біографію – підходити до розуміння Шевченко, як людини...

- П. Надю, ви є однією із тих людей, які багато зробили для України громаду не чекаючи взамін слави.

- Я є українка і це мій обов’язок. Пригадую багато років тому назад ми з чоловіком подарували 10.000 доларів на побудову Українського центру у м. Чикаго, а сьогодні ним користується уся наша громада

- До яких громадських організацій ви належите?

- Я була в «Союзі Українок 84 відділ». Ця організація об’єднувала жінок, які цікавляться літературою і мистецтвом. Дістало велике духовне задоволення від спілкування із цими жінками. Ще я є членом багатьох «освітніх» організацій.

- Скажіть, якою повинна бути сучасна українська жінка?

- Я вважаю, що жінка в першу чергу має бути має бути віруюча і «богопослушна» (не маю на увазі тих, які щонеділі в церкві і найбільше б’ють поклони, а вийшовши починають всіх обмовляти). Адже справжня «віра» починається із середини душі кожного із нас. Якщо людина вірить в Бога і виконує всі заповіді, то вона ніколи не причинить зла ближньому. І це дуже проста філософія... Моя настільна книга біблія – Біблія. Я читаю її щодня стараюся зрозуміти суть, шукаю істину і знаходжу відповіді на всі  життєві запитання. Пригадую такий приклад: під час війни ми з родичами їхали в поїзді, який попав під бомбардувальний обстріл. Було дуже страшно, але всі молилися і залишилися живі.

- Чи були ви в Україні?

- Ні. З того часу як виїхала ( а мені було 15 років) не була. На жаль в мене немає там нікого з близької рідні.

- Ну що ж, а тепер підходжу до найулюбленішої теми: п.Надія Хойнацька – педагог, психолог, директор школи Українознавства (м.Чикаго).  З чого все почалося?

- Мене завжди тягнуло до роботи з дітьми. Напевно тому і поставила «медичну освіту» на друге місце. Я відчуваю серцем, що школа це моє покликання. На превеликий жаль Господь не дав мені власних дітей, але нагородив знаннями і досвідом, яким я можу поділитися з іншими.

- Що є найцікавішим у роботі з дітьми?

- Я люблю спостерігати, як діти мислять. Вони мають неординарне сприйняття навколишнього середовища. Інколи дивуюся. Як в їхні маленькі голівки приходять такі несподівані і глибокі думки. Дитяча свідомість ще не  зіпсована реальністю нашого життя, тому вони відчувають все натурально.

- Чи є у вас улюблені учні?

- Таких було і є багато. Дехто із них стали солідними людьми і тішуся з того.

- Нелегко мати в колективі більше як 25 учителів. Як ви справляєтесь?

- В нас гарний колектив. Усі мої вчителі мають вищу освіту. Хоча кожний зі своїм характером, але ми все рівно знаходимо спільну мову. Я надзвичайно вдячна їм за чудовий вечір з нагоди мого 80 ліття – зворушливо до глибини душі. Це була приємна несподіванка. Дякую усім!!!

- Яка роль батьківського комітету у житті вашої школи?

- Дуже велика. В нас цього року чудовий батьківський комітет  (голова др. Богдан Боднар – колишній учень). Розумієте ми всі в школі – як одна родина. Пригадую, коли помер мій чоловік (три роки тому), тодішня голова батьківського комітету п.Ляля Козацька дуже багато допомогла і подала руку допомоги в тяжку хвилину. От так буває в житті... Хоча, часом, батьківський комітет теж може прийняти рішення «не на користь шкільної програми». Це було давніше, коли скасували одинадцятий клас, не порадившись ні зі мною, ні з учителями. Було дуже прикро...

- Яка роль сім’ї у вихованні дітей?

- Дуже важлива. Я вважаю, якщо мама має змогу не працювати, а займатись вихованням своїх дітей – це дуже добре. Зрозумійте, «нянька» - погодує, догляне, але справжню любов і розуміння можуть дати тільки батьки. Бо інакше ваших дітей буде виховувати Інтернет, телевізія, а найгірше – вулиця... А що з того виходить – самі знаєте...

- Чи були у вас проблеми з учнями?

- Знаєте, з дітьми ще можна справитися, а от з батьками іноді важко знайти «спільну мову». Найгірше, коли батьки в присутності дітей обговорюють педагогів ( інколи зовсім не об’єктивно), тоді учень втрачає повагу до учителя. Слава Богу, що таких батьків небагато. В основному усі наші родичі свідомо приводять дітей до школи, дбають про їхню освіту. Але часом мені боляче дивитись на сім’ї, які приїхали з України: мама і батько працюють, не покладаючи рук (на двох і трьох роботах), щоб дати дитині в майбутньому можливість вчитися в університеті, а діти – стають наркоманами і злодіями. Це велика трагедія.

- Ваше ставлення до новоприбулих учителів?

- Позитивне. Майже всі: свідомі, інтелігентні з доброю освітою. Я дуже люблю п. Таню Барановську. Вона має талант до роботи з дітьми. Взагалі – цікава людина. Можливо з часом обставини складаються по-іншому і п.Таня повернеться до школи.

- Є такий вислів, що «поганих учнів немає – є погані вчителі...» Яким, на вашу думку має бути справжній учитель?

- Справжній учитель мусить: по-перше, любити дітей; по-друге, мати добру освіту; по-третє, бути психологом... І головне – приходити на урок підготовленим. Ще дуже важливо вміти знайти підхід до кожного учня. Виховувати потрібно добротою, а часом: гумором, а не криком і сваркою. Дитина, вона як квітка – кожна має свою форму, колір і красу. Завдання учителя – розкрити цю квітку – ніжну і делікатну.

- П.Надя, скажіть будь-ласка – ви щаслива жінка?

- Я була щаслива, поки був живий мій чоловік. Зараз я щаслива по-своєму: маю школу, своїх учнів і велику віру в Бога...

- І на закінчення, що б ви хотіли побажати своїм учням?

- Дорогі діти! Насамперед, будьте добрими людьми, шануйте батьків і старших, надійтеся в житті на Бога і ще – вчіться, здобувайте освіту. Бо світ міняється з кожним днем. Позаду ті часи, коли єдиним методом вирішення проблеми була гвинтівка. Сьогодні – настав час дипломатів. Люди повинні домовлятися між собою мирним шляхом. Ви, як молоде покоління української молоді – наша єдина надія...  Нехай вам щастить!!!

Ірина ЦЕНГЛЕВИЧ
«Українське Слово»