ЧИ ЗАРАДЯТЬ НЕМІЧНОМУ ЮРАСИКОВІ ДЕЛЬФІНИ?

Батько вірить у це і записався із сином на чергу у дельфінарій. Уже 6 років він тягне свого хлопчика до життя.

Якщо б хотів розповісти про їхню долю – спочатку окрему, потім спільну, а ще пізніше трагічно розбиту, — то у цій розповіді довелось би виокремити кілька сюжетних ліній. Але я зупинюся на одній, на сьогоднішній день найбільш болючій. На історії хворого, дуже хворого хлопчика і його батька.

Крім небесного, у них було земне сонце – завжди усміхнена, щира, лагідна матуся одному і дружина другому. Й ось цього сонця не стало. Страшна аварія, що виникла на рівній дорозі, обірвала життя Дарії. Чотирирічному Юрчику та аварія завдала каліцтва. Такого каліцтва, що Дмитро, який отримав тоді порівняно найменше травм, навіть від деяких медиків чув: цю дитину краще віддати в спеціальний інтернат...

Але він не хоче про це й думати. “Бачите оці очі? – Дмитро показує мені фотографію Юрчика. – Хіба можна їх зрадити? Він же нікому, крім мене, зараз не потрібен...”

Хрест тяжкої хвороби сина батько несе вже понад шість років. Хрест, який починався із несміливого почуття між двома людьми. Почуття, багатьма несприйнятого, багатьма осудженого, багатьма обмовленого, а може, й зловісно висміяного. І навіть не тому, що у кожного з них у минулому вже була сім’я, адже зустрілися, познайомилися і зійшлися вони, будучи розлученими. А головним чином тому, що Дарія була старшою за Дмитра на десять років. Була достатньо забезпеченою, професійно авторитетною, впевненою у власних силах, незалежною жінкою. Напевно, вона й справді мала все. Усе, крім чоловічого тепла. Жінка знайшла його у 27-річному Дмитрові.

Вони були готові до людського осуду. Специфіка маленького містечка така, що тут усі про все знають, і всі вважають, що мають право давати оцінку чужим вчинкам. Навіть якщо йдеться про щось надто особисте.

Вони відчували погляди і розмови за плечима. Дехто випалював свої “цінні” думки у вічі. Їй: “Та він тобі сином може бути”. Йому: “Що, полакомився на Дарчині гроші і майно?”

Свої стосунки Дарія і Дмитро узаконили офіційно. І закріпили їх народженням сина. Дмитро був на сьомому небі від щастя, бо у першій сім’ї дітей не мав. У Дарії материнської любові вистачало і на старшу, майже дорослу дочку, і на маленького Юрчика.

Коли Дарка вирішила започаткувати власну справу – відкрити приватну нотаріальну контору — Дмитро став у неї першим помічником. А Юрчик – другим. Хлопчик ріс таким розумним і кмітливим, що у 3 роки був уже з комп’ютером на “ти”. І зробити ксерокопію відвідувачам маминої контори вважав такою простою справою. А що вже зі священиком любив поспілкуватися, то аж дорослі дивувалися: така мала дитина, а про таке серйозне запитує! Кажуть, що мати десь тоді й обмовилась: може, Юрчик священиком стане...

Зараз цього ніхто не може ані заперечити, ані підтвердити. І мати не може. Бо її нема. А всьому причиною – той нещасливий день і та дивна аварія на рівній дорозі.

Це сталося на початку золотої осені 2001-го. Події розвивалися з хронологічною точністю. 1 вересня, в суботу, вони купили машину. 2 вересня, у неділю, відзначили у сімейному колі день підприємця. А в понеділок, 3 вересня...

Вони поверталися з Долини. У позавчора купленому бусі був Дмитро, поруч – дружина із сином, в салоні сиділи його племінниця і знайомий. Малий дрімав на колінах у дружини, а тому Дмитро вів авто непоквапом. Аварійної ситуації взагалі не було, а тому ніхто й не зрозумів, що сталося, коли їхнього буса вдарила машина з бічної вулиці, розвернувши його впоперек дороги. А дорогою, з того боку, де сиділа Дарка з Юрчиком, неслася іномарка. Дмитро пам’ятає, як він крикнув: “Дарко, вискакуй з машини...” Вона встигала вистрибнути і, можливо, врятуватися, але спрацював материнський інстинкт: жінка притиснула до себе дитину, захищаючи від небезпеки. Так, з Юрчиком на руках, і вилетіла після неймовірного удару на дорогу. Всі повилітали. З більшими чи меншими травмами.

У Дмитра була розрізана голова, зламана грудна клітка, з ніг і з плечей зірвало шкіру. Коли він наступного ранку прийшов до тями у палаті Калуської лікарні, найперше запитав про своїх. “Вони в обласній реанімації”, — почув у відповідь. Хоч насправді обласні медики боролися лиш за життя Юрчика, бо Дарка померла на місці аварії.

Дмитро цього не знав. Котрогось дня чоловіка відправили додому взяти деякі особисті речі – нібито його теж переводять в обласну лікарню. У машині сиділи знайомі дружини, колеги-нотаріуси. При під’їзді до хати сказали: “Діма, Дарка мертва... Ми їдемо на похорон...”

На межі між життям та смертю був і Юрчик. Черепно-мозкову травму він отримав від удару об асфальт. Крововилив, клінічна смерть, втрата 20 відсотків кори головного мозку, батькові одразу сказали, що діти з такими травмами не живуть.

Але хлопчик вижив. У своєму фізичному розвитку він не зупинився, а от усе інше... Юрчик не ходить. Не говорить. Через шість років, що вже минули після аварії, він нагадує дитину, що тільки-тільки починає пізнавати світ. Хоча інколи, коли дивиться книжку, телевізор чи буває на вулиці, якісь спогади, напевно, з’являються у свідомості хлопчика. Він звертає свій погляд до батька, наче хоче сказати: я це вже знаю, я це вже бачив...

За шість років Дмитро навчився розуміти погляди сина. І його жести. І “мову”: розуміє, як той гудить, коли хоче їсти, чи коли хоче в туалет, чи коли щось болить.

А ще за ці роки він 9 разів возив Юрчика на операції в інститут нейрохірургії у Києві, 4 рази був з ним у Трускавці, в Міжнародній клініці відновного лікування, понад 10 разів – у діагностично-лікувальному центрі “Яна” в Луцьку, де лікують голкотерапією. Кожна поїздка – це гроші. Приміром, 12 днів у Трускавці обходяться з проживанням і харчуванням майже 10 тисячами гривень; 5 днів у Луцьку коштують майже півтори тисячі.

На здоров’ї сина Дмитро не економить. Але гроші мають властивість закінчуватися. А тому він щиро вдячний за будь-яку допомогу. Доля хворої дитини не залишає байдужим нікого, хто розуміє, який важкий діагноз криється за трьома буквами – ДЦП.

Але Дмитро не сприймає його як вирок. Якщо й не вдасться вилікувати сина повністю, то він мріє хоч би про те, щоб Юрчик став на ноги, щоб міг сказати, що він хоче, щоб міг обслужити себе в елементарному. Треба тільки, щоб запрацював мозок дитини. Може, дельфіни допоможуть?!

Колись він чув і читав, що від дельфінів виходять ультразвукові хвилі, які, за припущеннями вчених, загоюють душевні рани, нормалізують психічний стан, активізують роботу мозку, позитивно впливають на дітей, які зазнали сильного стресу, сприяють подоланню дитячого церебрального паралічу. Дмитро довідався, що у Трускавець нинішнього літа привезуть дельфінів. Він уже записався із сином на чергу. На червень. Тепер збирає гроші на поїздку. Каже, що не простить собі, якщо втратить цей шанс. Можливо, найважливіший і найпотрібніший у лікуванні та реабілітації дитини.

Батько є батько. А люди є люди. Декого все ще цікавить, яку пенсію отримує хворий Юрчик, скільки грошей залишила покійна Дарія чоловікові, на кого записана хата... Це одна із тих сюжетних ліній їхньої спочатку окремої, потім спільної, а ще пізніше трагічної долі, на якій я не хочу зупинятися. Бо є інша, важливіша. Є хворий Юрчик. І батько, який тягне сина до життя.

Руслана ПИЛИПІВ,
Івано-Франківська область