У ЧІКАҐО БУЛО ПРОВЕДЕНЕ СВЯТО ГЕРОЇВ

Заходом Української Громадської Організації “Помаранчева Хвиля”  в неділю, 1 червня 2008 року, українська громада Чікаґо провела вшанувальне свято присвячене Українським Героям. Доповідачем на святі був Президент Світового Конґресу Українців д-р Аскольд Лозинський. Його доповідь була цікава тим, що він звернув увагу на те, що сьогодні, в Незалежній Україні, існує закон про надавання звання “Герой України” і орден “Золотої Зірки” за здійснення хоробрих та геройських вчинків. На жаль українська влада у Самостійній Україні ще й до сьогодні не усвідомлює собі, кого вважати за героїв. Тоді, як інші країни надають першість на звання героя тим, які причинилися до побудови своєї власної держави, і тим, що  віддали за це своє життя, то українська влада до сьогодні ще нікого не назвала героєм України, який згинув у боротьбі за Неї. Тому пропонуємо читачам прочитати доповідь Аскльда Лозинського, бо він називає тих, які зробили багато для визволення своєї Батьківщини, тих, які віддали своє життя для цієї мети. Треба вірити, що одного дня вони удостояться звання “Герой України” і символічного  надання їм “Золотої Зірки”/ Лука Костелина

Важливість героїв у нашій національній спадщині - це питання сьогоднішного свята, а також питання для кращого розуміння: чому ми такі, якими ми є? Ми - українці, в більшості випадках біологічно, хоч можна вибирати національність. Що нас відрізняє від інших народів - це наша історична культура і спадщина, - основні чинники формування особистости й виховання. Ми засадничо добрі, релігійні через християнську спадщину, працьовиті через зв'язок з нашою землею, з відносно високими етичними та моральними прикметами. У державному будівництві ми пройшли доволі  нелекий шлях і фактично далі продовжуємо вибирати своє майбутнє. Правда, маємо  незалежну демократичну державу, одначе основи й головні актори цієї держави, повя'зані з минувшиною, інколи для нас незрозумілі. Правда, наша держава пройшла Деклярацію про Сувернітет, Проголошення Незалежности та свого роду національне хрещення Помаранчевої Революції в 2004 році. Одначе, давайте глянемо на офіційне розуміння “героя” сучасною, вже не тільки синьо-жовтою, але й помаранчевою Україною.

У Законі України про Державні Нагороди, Стаття 6, під назвою “Звання Герой України”, говориться так: “Звання Герой України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення”. Тим, хто здійснив визначний геройський вчинок, вручають орден “Золота Зірка”, а тим, хто досягнув визначних трудових досягнень - орден Держави. Це звання було започатковане вже в незалежній Українні в 1998 році, хоч, я думаю, воно має  основу в радянській спадщині.

Від 1998 до 14 жовтня 2007 року, коли був відзначений Роман Шухевич, видано приблизно 200 таких нагород, з яких понад 20 були “Золотої Зірки”. Але не  будемо розглядати, кого було удостоєно цим званням за Президента Кучми. Ми глянемо виключно на відзначення  після 2004 року, тобто після Помаранчевої Революції. Від початку 2005 до 14 жовтня 2007 разом з відзначенням Романа Шухевича, 61 особи удостоїлися цього звання, з яких тільки 12 осіб  одержали “Золоту Зірку” за геройський вчинок. На жаль, цієї зірки не удостоївся ніхто з тих, хто загинув за Україну. Її одержали радянські герої Великої Вітчизняної війни та особи, які потерпіли від Чорнобильської аварії. Такі, як Роман Шухевич, Василь Стус, Олекса Гірник, що віддали своє життя за Україну, одержали відзначення не за “визначний геройський вчинок”  і тому не нагороджені  орденом “Золота Зірка”. А Симон Петлюра, Євген Коновалець  і Степан Бандера зовсім не відзначені.

У сучасній українській популярній пісні рок-група “Тартак” співає: “Я не хочу бути героєм України. Не цінує героїв моя країна”. Мабуть, помиляється “Тартак”, бо є звання “Героя України”.  Мабуть героя треба інакше розуміти чим розуміє сьогоднішна влада в Україні. Саме слово “герой” походить з давньогрецької легенди від імені Геро (служительки богині Афродити), до якої її коханий  кожного вечора перепливав річку Геллеспонт, щоб зустрітися. Коли він одного вечора втопився, Геро кинула себе в море. Найбільш авторитетні словники у першому окресленні подають визначення героя як людини, яка відзначилася надзвичайною хоробрістю, або яка виконала акт, у якому виявила надзвичайну хоробрість. Молоді ідеалісти сьогоднішньої України також думають інакше, ніж влада, і часто висловлюють свою думку у піснях. Так, наприклад, Тарас Чубай співає пісню “Під Львівським Замком”  на слова невідомого автора:

“Не плач, стара мати,
Син героєм став,
Він за Україну голову поклав”.

А рок-група “Мандри” співає у пісні:

“Не спи моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно,
Відкрий свої очі,
У світлі далнких зірок,
Де дивляться з темних небес
Загиблі поети-герої,
- Це ті, що віддали життя
За майбутнє твоє.”

Член ОУН, закарпатський поет, на мою думку, герой, Іван Ірлявський, розстріляний німцями у Києві 1942 року написав:

“Не дивися назад, які жертви,
Скільки болю і скільки журби,
- Бо життя розквітає на мертвім,
Що зродилось в огні боротьби”

Це суттєве твердження, бо боротьба героїв звичайно не закінчується зі смертю героя. Наприклад, УВО-ОУН-УПА, найближча  і найцікавійша для нас епоха історії, не завершилась  ні з закінченням війни, ні після смерти її легендарних героїв. Вони, як писав Богдан Лепкий, відлетіли у сірій мряці, як журавлі, але слід після них не загинув. Вони стали поштовхом до нових подій, прикладом для нових героїв і стимулом для нової історії, яка, мабуть, ще не завершилась проголошенням незалежности й Помаранчевої Революції. Доказом тому були перші  політичні в’язні у післявоєнній каральній системі  СССР, де більше половини становили українці і, як писала американська журналістка Анн Апелбаум у своїй книжці “Гулаг”, вони поводились у каральних таборах так, немов за ними стояла якась  організація, таємно обирали провідників та карали сексотів.

Героїчні постаті часів княжої доби - це, мабуть, святі мученики за Христову віру типу святих мучеників Бориса й Гліба, а за козацької доби - поодинокі гетьмани, князі, старшини,  і козаки. Зрозуміло, що в короткій аналізі, з білими плямами  історії чи  з людською слабкістю пам’яті і браку знання, не можна назвати всіх, а то навіть і малої частки. Приходить зокрема на думку з часів Козаччини Дмитро Байда-Вишневецький, про героїчну смерть якого його сучасник, польський хроніст Мартин Бєльський, писав так: “Вишневецький…(був) скинутий з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату,…   зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні  три дні, поки турки не вбили його  з луків за те, що лаяв їхню віру”. Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією  Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Вишневецького лягла в основу  славетної української пісні  про козака Байду.  Ще один приклад - Павло Полуботок, який відoмовився служити цареві Петру І, загинув у тюрмі. Перед смертю, Полуботок сказав цареві: “За невинні страждання  мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед Ним  і Він розсудить  Петра й Павла”.

Симон Петлюра, Ольга Басараб, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера, Алла Горська, Володимир Івасюк Василь Стус і найновійший, мабуть, В'ячеслав Чорновіл - добре відомі нам; але також сотні представників наших церков - Митрополит Василь Липківський, отець Климентій Шептицький, і мабуть менш відомі  культурні й  політичні діячі - Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Павлушков, сотні членів ОУН - Василь Білас, Дмитро Данилишин, Микола Лемик, Олег Кандиба, Олена Теліга і тисячі вояків Української Повстанської Армії - це все герої.

Дозвольте коротко зупинитися над постаттю Євгена Коновальця, 70-ту річницю смерти якого ми відзначили 23 травня. Про заслуги Коновальця як засновника і полковника Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, відомо доволі багато, зокрема у Західній Україні та в Діяспорі. Євген Коновалець, окрім того, був сполучником поколінь під час Визвольних Змагань нашого народу. Він згинув за межами України з рук нашого найлютішого ворога, який, видно, більше його цінив як героя, ніж сьогоднішня Україна, бо вважав конечним його вбити. 

Коновалець перебував поза Україною для відносної безпеки, але дуже добре усвідомлював, що тільки довга рука большевицького агента з Москви може його там досягнути. І хоч за часів Коновальця основна боротьба відбувалася на Західній Україні проти польського окупанта, але ОУН під проводом Коновальця ставила антисовєтські завдання ясно - атентатом начальника консульства СССР у  Львові  у жовтні 1933, щоб привернути увагу світу до Голодомору та намаганням наладнати сітку ОУН на Східній Україні. Коновалець завжди твердив, що без опору в Східній Україні не можна думати про суверенну Українську державу, і постійно наголошував на  важливості Києва. До речі, вбивця Полковника Коновальця, совєтський агент НКВД Павло Судоплатов у своїх мемуарах написав, що йому було доручено  вбити Коновальця  самим Сталіном, тому що Коновалець  і ОУН хотіли визволити Україну  від СССР.

Перед нами у хронології відзначень геройський вчинок п'ятсот українських жінок у Кінгірі, котрі були загартовані героїчним минулим членів ОУН і воїнів УПА. Американська журналістка Анн Апелбаум написала так: “Якраз перед світанком, о пів на четверту ранку, 26 червня (1954), МВД вдарило… не менше 1700 солдатів, 98 собак та п'ять танків Т-34 окружили табір… танки ввійшли в браму. За ними ввійшли солдати вповні озброєні до бою. Є деякі подання, що солдати, котрі провадили танками, і ті на землі, були п'яні. Хоча це може бути й легенда, яка виросла після рейду, але є правдою те, що і Червона Армія,  і таємна  поліція традиційно давали  горілку солдатам, яким доручено робити брудну роботу... порожні пляшки  майже завжди знаходились у групових могилах… П'яні чи ні, водії танків не застановлялися над тим, чи переїхати по в'язнях, які приступили… Вони переїхали групу жінок, які взялися за руки та стали на їхньому шляху, не вірячи, що танки наважаться їх вбити… вони знищили бараки, де спали інші в'язні…”  (Любов) Бершадская (свідок), яка допомагала таборовому  лікареві займалася пораненими, пише про 500 жертв.

У цьому році ми відзначаємо найбільшу трагедію нашого народу - Голодомор-ґеноцид. Загинуло від 7 до 10 мільйонів людей. Американський журналіст Томас Вокер переповів розмову з дев’ятилітньою дівчинкою, яка блукала вулицями Києва в 1933 році:

- Де мешкаєш?
- ніде.
- Де твої батьки?
- Загинули…
- Де загинули?
- В Чернігові.
- Як загинули?
- Не було що їсти.
- Де ти ночувала?
- В подорожньому возі, поза плотом.
- Чи хочеш стати комуністкою?
- Ні, я хочу вмерти й бути з мамою.

Чи ця дев’ятилітня дівчинка була героїнею? Я думаю, що так. Вона померла  таки пішла до мами. Майже 3 мільйони дітей загинуло. Але наш народ живе! Поет-шістдесятник Василь Симоненко майже за 30 років пізніше написав так: “Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ”. Чому він є, чому він завжди буде і чому ніхто не перекреслить мій народ? Бо в нас були і, певне, будуть герої. Така Ми нація!

Слава Україні!
Героям Слава!