ЗАЖУРЛИВИЙ ДЗВІНОК ІЗ ТЕГЕРАНУ або ЧОМУ НЕ ЧУТИ МЕЛОДІЇ КАЛИНОВОЇ СОПІЛКИ В ІРАНІ

Нещодавно в корпункт газети зателефонувала з Тегерану сходознавець Катерина Криконюк – донька колеги Миколи Криконюка, під орудою якого у 80-х роках розпочинав журналістську діяльність автор цих рядків. Катрусю доля закинула аж в Іран, де вона звила сімейне гніздечко (познайомилась й побралась з іранцем під час навчання в Києві), виховує з чоловіком двійко діток. Але вона  не пориває зв’язків з отчою землею, час від часу навідується в Україну, переймається її життям і проблемами. А ще Катерина Криконюк є неабияким популяризатором нашої держави в Ірані. Тому їй болить, що інколи повпредам України байдуже за імідж держави, за її культуру. Принаймні дуже мало робиться, аби про нас знали в світі, зокрема в Ірані. Свідчення цьому – прикрий випадок з презентацією в Ірані книги Оксани Забужко. Про це далі в роздумах Катерини Криконюк, записаних під час нещодавньої телефонної розмови.

„Іже писах – писах” – так починає Оксана Забужко вступ до першого перського видання „Казки про калинову сопілку”, написаного спеціально для іранського читача, благословляючи свою книгу, немов рідне дитя, у добру й щасливу путь на незвіданих обріях країни, яка стала колискою однієї із найдревніших цивілізацій Сходу й подарувала світові таких прометеїв думки, як Зороастр, Фердоусі, Сааді та Гафіз. Письменниця мала рацію, адже, виплекавши книгу та пустивши її у сповнену пригод світову подорож, вона вже більше неспроможна вплинути на подальшу долю свого творіння. Книги живуть своїм життям. І кожна з них має єдино-неповторну  долю.

Очевидно, це ми, читачі, певним чином визначаємо майбутнє книг, коли купуємо і читаємо їх, і, просіявши сутність прочитаного через призму власних житейських естетичних цінностей, ділимося враженнями з друзями. Немає сумніву, що неабияка роль у цьому належить і перекладачам, котрі вдихають нове життя в книгу на теренах принципово відмінних культурних реалій та світоглядів. Прикро говорити про сьогоденний стан книгарства в Україні, який, м’яко кажучи, можна охарактеризувати як незадовільний, проте, якщо взяти до уваги популяризацію української книги закордоном, то мені нічого не спадає на думку іншого, аніж назвати її „бездольною”: ліченим одиницям вдається знайти вихід у великий інформаційний світ, усі решта приречені на глухе забуття.

Судіть самі. Рік тому в одному із найзначніших видавництв Ірану „Нашр-е-ней” була надрукована „Казка про калинову сопілку” Оксани Забужко накладом 1100 примірників – перший переклад твору української сучасної літератури на перську мову. На цей час, окрім згаданої повісті, в Ірані вийшло друком усього лишень два переклади художніх творів української літератури: декілька сатиричних оповідей Остапа Вишні та збірка українських казок (причому переклад було зроблено з англійської мови), тоді як, приміром, російська класика представлена на іранському книжковому ринку майже в її повному обсязі. І ось на цьому тлі відсутності будь-якого іміджу української літератури та культури загалом, появу перекладу повісті Забужко сміливо можна вважати визначною подією не стільки для іранців, як для українців, позаяк є свідченням того, що наша вітчизняна література, широко розправивши крила, відправилася в політ у безмежних просторах земної кулі, щоб на рівні з іншими шедеврами словесного мистецтва творити історію сучасної світової літератури.

Коли перекладач повісті звернулась до української амбасади в Ірані з пропозицією зорганізувати презентацію цієї книги за участю самої Забужко (письменниця любо згодилася взяти участь у заході), то зіткнулася з прохолодністю та цілковитим нерозумінням з боку дипломатів. Ніхто навіть не виявив бажання потримати примірник книжки в руках та погортати його сторінки! Не допомогла і розмова Оксани Забужко з тодішнім керівником зовнішньополітичного відомства України: прохання письменниці залишилось гласом волаючого в пустелі.

Можна було б подумати, що у щільному, переповненому різноманітними культурними заходами, посольському графіку не знайшлося місця підготовці презентації книги Забужко в Ірані, - навпаки, можу з певністю твердити, що наше посольство не робить майже нічого для пропаганди культури держави, яку воно представляє. Мимоволі виникає резонне питання: куди діваються гроші з кошторису амбасади, асигновані державою на культурно-мистецькі заходи? Чи взагалі існує така стаття видатків?

Зазначу, посольства інших держав ревно культивують свою мову та звичаї в іранському суспільстві. Скажімо, амбасада Франції щомісяця влаштовує виставки, презентації книг. Під егідою Французького Культурного Центру, що славиться свою бібліотекою, діють мовні курси та дитячий садок, який мають змогу відвідувати й іранські дітки. Щороку за фінансової підтримки посольства до Ірану приїжджають на стажування французькі студенти-сходознавці. А чим можуть похвалитися українські дипломати? Чи ж їм байдуже, що знають і думають про Україну іранці? Невже немає діла до духовних і культурних потреб української діаспори? Якщо своє, рідне, немиле нам самим, то, скажіть мені, будь ласка, чи буде воно потрібне комусь іншому?..

***

Далебі шукати відповіді на ці питання. Як і на тисячі інших запитань стосовно української державності, української школи сходознавства, культивування в нашому ж таки суспільстві вкраїнської мови, національних традицій та звичаїв. Залишається тільки сподіватися, що час вирішить усі негаразди, і завше даватиме нам шанс виправляти помилки, котрі в кінцевому результаті можуть стати фатальними для наступних поколінь. Яко же повчав нас Володимир Мономах: „...зберіться на всі діла добрії...- мужське діло творіть, на що вас Бог подасть”.

Катерина КРИКОНЮК (Іран) – Іван ДМИТРІВ (Україна)