Єпископ Іриней Білик, ЧСВВ. Тернистий шлях до Бога

Home | ДУХОВНІСТЬ | Благовість | Єпископ Іриней Білик, ЧСВВ. Тернистий шлях до Бога
image

 

- Преосвященний владико, ми раді знову представити Вас читачам «Українського Слова», яких історія і доля розкидала по світах. Гадаю, українцям в діаспорі буде цікавою нинішня зустріч в читацькій вітальні. Адже і Ви, Владико Іринею, також нині поза межами України. В кожного свій шлях на чужину. Яким він був у  Вас?

- В лютому 2007 року Державний Секретар Ватикану Його Еміненція кардинал Тарчізіо Бертоне повідомив мене через Папського Нунція в Києві високопреосвященого Івана Юрковича, що Святіший Отець Венедикт ХVI своїм Декретом від 6 березня підніс мене до гідності Почесного Каноніка Папської базиліки Santa Maria Maggiore (Святої Марії Більшої) в Римі. Я щиро подякував Святішому Отцеві за таку високу оцінку моєї праці. А вже в березні я отримав повідомлення, що оскільки звільнилося місце діючого Каноніка, то Святіший Отець запрошує мене для духовного служіння в цьому уряді, але для цього служіння потрібно виконати певні формальності і переїхати в Рим, щоб приступити до виконання цих обов’язків. А Папі не пасує відмовляти. Ось так я і опинився в Апостольській столиці у Вічному Місті Римі.

Треба сказати, що Рим, як і вся Італія стають все більше «українськими», хоч географічно для нас, українців, все-таки є чужиною, як ви висловлюєтеся. В Італії на теперішній час відкрито для наших вірних біля 130 парафій, якими охоплена духовною опікою тільки невелика частина наших заробітчан в Італії. В деяких містах це тільки 5 чи 10 відсотків.

Але з іншої сторони – духовної, наша Українська Греко-Католицька Церква приналежна до Вселенської Католицької Церкви, тобто, можна сказати є її частиною. Тому Апостольська Столиця є для нас, українських вірних, також і нашим духовним центром. Та і головний храм Католицької Церкви - собор св. Петра в Римі є також і нашим. Там спочивають мощі українського святого – святого священомученика Йосафата, а над престолом святого Еразма, який також називають «українським», знаходяться мозаїчні зображення святого князя Володимира та святої рівноапостольної княгині Ольги.

- З мами починається земне життя. Ким були Ваші батьки? Як їм вдалось у часи комуністичного безбожництва прищепити Вам любов до Всевишнього?

- Так, батькам і родині завдячую за виховання в атмосфері любові до Бога, Церкви і України, «коли народ був в кайданах, край у руїні, а ворог навіть молитись не давав». Батьки були робітничо-селянського походження, але передавали нам - дітям, спадщину релігійного і національного виховання в нашій родині, як кажуть «з діда -  прадіда».

Постійна щоденна спільна молитва, підпільні богослужіння в нашій хаті, де приїздили періодично підпільні священики і збиралися на богослужіння люди.

Батько і мати любили співати. Тож пригадую їх майже щоденний напівшепотом вечірній спів релігійних і патріотичних пісень, яких вони знали безліч. А в час великих наших релігійних свят батьки любили переспівувати всі пісні з пісенника, присвячені цьому святові.

Пригадую, коли батьки купили в той час ламповий радіоприймач, щоб слухати передачу Служби Божої з Ватикану, яку менше-більше не заглушували на відміну від інших українських передач, особливо радіо «Свобода». І якось 22 січня пізно увечері, коли я наставив на хвилю радіо «Свобода», якимсь дивом не заглушили і звучав наш національний гімн «Ще не вмерла Україна». Я був зворушений, коли побачив, як батьки стали по стійці «Струнко» і зі сльозами на очах з великою пошаною напівголосом проспівали до кінця наш Гімн, що вже був заглушений по радіо.

Навіть в час жорстокого встановлення сталінської комуністично-колгоспної диктатури в західній Україні батьки ніколи не йшли на ніякі компроміси з владою і чудом вдалося їм вижити.

Пригадую розповідь батьків, коли в 1939 році після пакту Рібентропа –Молотова більшовики зайняли Західну Україну і почали встановлювати комуністичну владу. Приклáдами автоматів розбивали двері і з собаками-вівчарками вривалися в хати і ставили всіх під стіну та б’ючи всіх підряд, перелякані діти з лементом ховалися попід ліжка. Люди перший раз побачили звиродніле обличчя людиноненависницького комуністично-сталінського режиму. 

А після закінчення війни більшовики остаточно в Галичині почали встановлювати свої Совєтські порядки і закони, як і на сході України після більшовицького перевороту в 1917 році.

Батьки в той жорстокий час єдині в селі відмовилися від «добровільної колективізації», коли в людей забрали все, мовляв колгосп повинен людей забезпечити усім, а натомість з сіл вивозили все, плануючи в Галичині повторити голодомор, як і на сході України в 1932-1933 роках.

Так, як виховував дідусь, вся велика родина після спільної ранішньої молитви і сніданку дружно виходила в поле і цілий день працювала на своїх кількох гектарах землі, збирали урожай, частину якого віддавали в колгосп в якості податку, а решта залишалася для родини. Люди в колгоспах голодували, дідусь по ночах ділився з людьми зібраним урожаєм.

Приходили з різними перевірками і шантажем та погрозами. Мамі довелося навіть з вилами стояти на воротах і нікого не пускати.

Із розповідей тітки (бо батьки про це боялися нам говорити, щоб десь не проговоритися, бо за це ще в той час можна було попасти в тюрму) я довідався, як часто ввечері під вікном роздавався характерний «пташиний свист». Мати знала, що це наші партизани. Виходила крадькома надвір. «Ганю, ми їсти потребуємо», - ледь було чути шепіт знайомих хлопців-партизан. «За три години», - відповідала мати. Відразу в темноті різали курей, варилася картопля. Через назначений час пару партизан заскакували в хату і забирали приготовану поживу. Та одного разу хтось-таки доніс. Якраз на світанку я народився, а тут почалася облава енкаведистів, наїхало більшовицького війська на автах,  оточили село, з собаками і клацаючи затворами зброї, всіх повиганяли з хат і оточили. Мене не дозволили взяти. Батьків тримали цілий день. Можна уявити собі стан і переживання моєї матері. Прибігла ледь притомна, дитина цілий день голодна і в холодній хаті ще дихала, не маючи вже сили плакати.

- Слухаючи Ваш життєпис, переконуєшся, що тернистим був шлях до Бога. Що Вам допомагало не зламатись духовно, не піти на компроміс з совістю?

- Звичайно, довіра до Господа Бога і молитва та приклад і підтримка батьків та духовних підпільних наставників допомагали втриматися і витривати до кінця.

Пригадую, коли я був вже на четвертому курсі університетських студій, КГБ дав вказівку університетському керівництву виключити мене з університету за мої релігійні і національні переконання. Я один на цілий університет не був членом комуністичної спілки молоді. Декан факультету офіційно мені сказав, що «хоч вчишся дуже добре, але ти не є радянською людиною і ми одержали наказ тебе позбутися». Один з викладачів сказав: «Та ти всередині будь собі ким хочеш, але підпиши ту писульку про вступ в комсомол і все буде гаразд, і тобі дадуть спокій».

Був звичайний спосіб позбутися «неблагонадійного». Не зважаючи на ніякі знання викладач мав вказівку поставити на екзамені негативну оцінку. Звичайно, було ясно і до сліз боляче. Та найбільше було шкода батьків, що чотири роки старалися, переживали і матеріально забезпечували процес навчання.

Було це на екзамені на військовій кафедрі. Звичайно, важко було в той час бачити ту несправедливість та і сльози на очі набігали, але Господь давав силу вистояти, так що я зовні зберігав спокій і мовчанку, так що той полковник, який приймав екзамен і фактично знущався наді мною, не витримав і закричав: «меня бесит твоë мëртвое спокойствие». Студенти і викладачі знали, що це була замаскована політична розправа, а по документах виглядало все інакше. Але всі мовчали, бо боялися і кожний переживав за себе.

Мене виключили з університету і я втратив право на відстрочку від військової служби. Отож у травні 1972 року мене забрали на два роки до так званої загальнообов’язкової (тобто, примусової військової служби).

У війську військовий командир якось сказав до мене і ще одного приятеля, якого за національні погляди також виключили з педагогічного інституту, що «ви мали попасти в тюрму, а попали до мене. Тому тіштеся, що так легко обійшлося».

Але так легко не обійшлося, бо коли батько, в зв’язку з хворобою астми, якою він хворів, попав в місцеву лікарню нашого невеликого 5-тисячного прикордонного  містечка Добромиль, де практично всі мешканці одні одних знали і одного дня, коли мама прийшла в лікарню його відвідати, то їй сказали, що «ми його сьогодні вже ранком виписали з лікарні». Мати повернулася додому з надією, що батько вже вдома, але він того дня не повернувся додому,  наступного дня також. Опитали всіх рідних, але безрезультатно. Звернулися до місцевої влади і міліції. Але все знову безрезультатно, хоч батько мав при собі паспорт. Так що в армію на початку моєї військової служби прийшов сумний лист від матері. До цього часу нічого не відомо, чи розправа, а чи збіг обставин. Про подібні факти чи навіть свої міркування в той час небезпечно було навіть комусь говорити. Найкраще було мовчати, щоб не сталося чогось гіршого із вами.

- А чи були у Вас,  Преосвященний Владико, розчарування, миті, про які гірко, боляче згадувати?

- Було в житті дуже багато різних переживань. В той час їх треба було пережити. Не можна їх називати розчаруваннями, бо пам’яталося слова Святого Письма, що «кого Бог любить – того й досвідчає» і що «віруючій людині все виходить на добро». Розчарувань не було. Розчарування – це свого роду поразка. А зналося, що ми на полі бою хоч і з грізним ворогом. Але пам’яталося слова Христа: «Не бійтеся того, хто вбиває тіло, а душі вбити не може». Дійсно, хто міг вбити непереможного духа загартованого в багатьох випробуваннях багатостраждального нашого народу.

Та і всім хто звертався до мене з якимись переживаннями, я їм давав добру пораду (як і собі): «думайте, що буде через 50 чи 100 років у вашому житті. Чи будуть вас тоді турбувати теперішні клопоти і переживання?».

- У кожного слуги Божого були, є вчителі, наставники, які скеровують на правильну путь. Хто ними були у Вашому духовному житті?

 - Як вище говорилося, що, звичайно, першими наставниками і вчителями були батьки і родина.

Дві мої тітки – Марія і Катерина, мамині сестри, були підпільними монахинями. Звичайно, вони ходили в цивільному одязі. Відвідували нас періодично, приносили фотографовані церковні календарі, вервички, медалики, образки, що було великою рідкістю і дуже шанувалося, хоч за виробництво і поширення релігійних предметів грозила тюрма. Поспішно помолившись з нами Молебен і так само поспішно відходили. Хата моїх батьків стояла далеко від інших будинків на околиці невеликого прикордонного містечка Добромиля, на горі, під лісом, біля Василіянського монастиря, в якому починав свій духовний подвиг майбутній великий митрополит Андрей Шептицький. В цей час в цьому монастирі розміщувався психоневрологічний диспансер щось на 400 осіб. По другу сторону дороги в густому саді стояла хата моїх батьків. А так кругом був ліс і поле.

Одного разу прийшла тітка Катерина, наймолодша мамина сестра і залишилася на довше. Переховувалася на горищі. Батьки сказали, як хтось буде питати про тітку, то сказати, що її в нас нема і давно вже не було. Декілька разів приїздили якісь авта з міліцією і по цивільному одягненими особами. Розпитували про тітку. Потім мама шепотом нам розповіла, що тітка у Львові прийшла до однієї знайомої хати, а там якраз була ревізія. І в сумці тітки були образки. Тітку арештували, забрали в КГБ і допитували, щоб призналася, де придбала образки. Але вона мовчала, тому її мучили, пхали голки під нігті. Вона втратила свідомість і захворіла, тому її перевели в спецлікарню, але вночі їй чудом вдалося втекти в нічній сорочці. І так вона переховувалася декілька років.

Тітки Марія і Катерина ще з передвоєнних часів були знайомі з священиками, які тепер повернулися із заслання. Тому приблизно раз в місяць, в умовах суворої секретності, прибував до нашої хати підпільний священик. До його приїзду тітки відвідували перевірені родини в сусідніх селах і повідомляли їх про приїзд священика. Також вони підготовляли дітей до Першої сповіді і наречених до св.тайни Вінчання. Разом з релігійною підготовкою, вони виховували і навчали нас, що згідно з Божими заповідями любови Бога і ближнього, потрібно любити свій рідний край і свій народ. Часто бачив сльози на очах в тіток, коли вони говорили про « велике наше випробування, що комуна хоче знищити нашу Церкву і наш народ» і щоб ми вважали і нікому, ніде, і ніщо не розказували.

В призначений день з навколишніх сіл приходили віруючі. Всі кімнати були зайняті ними. На подвір’ї знаходитися було небезпечно, щоб часом хтось не виявив велике скупчення людей. Сповідь в невеликій кімнаті продовжувалася далеко за північ, коли приходило до 50-100 людей. Розпочиналася напівголосом Літургія при затемнених вікнах, щоб здалека не було видно світла у вікнах. Декілька осіб по кінцях садиби спостерігали, чи не йде хтось з підозрілих людей чи представників влади. Священик відправляв Службу Божу в цивільному одязі, маючи тільки єпитрахиль, щоб у випадку небезпеки, швидше можна було заховати речові докази відправи. Богослужіння закінчувалося пізно, а деколи над ранком і віруючі відходили по черзі і то в різні сторони, щоб не викликати ніяких підозрінь. Батьки суворо наказували дітям, щоб ніде нічого не розказувати, що в нас хтось був.

Ось так познайомився з моїми майбутніми духовними наставниками з Василіанського Чину: блаженної пам’яті о.Пахомієм Борисом, Дам’яном Богуном, підпільним єпископом Софроном Дмитерком.

- Чи підтримуєте зв’язок з вірними і кліром Бучацької єпархії, фундатором і першим ординарієм  якої Ви були?

- З приємністю згадуються вірні і духовенство, яких Господь поставив на моєму шляху і з якими разом переборювалися труднощі становлення і  розвитку нашої Церкви і Бучацької єпархії зокрема.

Колишні мої студенти-семінаристи, а теперішні священики, практично служать по всьому світі і з багатьма я підтримую товариські зв’язки.

Коли наша УГКЦ вийшла з катакомб і воскресла до нового життя, я був призначений ректором першої в той час відновленої Станіславівської, тепер Івано-Франківської семінарії. Було велике релігійне і національне піднесення народу, молодь рвалася і готувалася до духовних і національних змагань, щоб бути на передньому фронті.

Був великий духовний голод і потреба в священиках після комуністичної заборони. Після виходу Церкви з підпілля був своєрідний наче «вибух духовності». Тоді на перший курс зголосилося щось біля 400 бажаючих. Це були юнаки різного віку, які вже до вступу в семінарію мали якусь державну освіту і працю. Найстарший семінарист мав 65 років. За декілька років всіх семінаристів на стаціонарній і заочній формах навчання було вже біля 800. Професорами переважно були ті священики, які повернулися з ув’язнень і заслання, які мали довоєнні наукові ступені і солідну наукову підготовку.

На катехитичному факультеті для дівчат і монахинь було біля 400 студенток. Тоді ще влада не повернула жодного приміщення, тому навчання проходило в різних залах у місті, які ми орендували для читання лекцій. Звичайно, кожного ранку всі обов’язково збиралися на спільне Богослужіння в Катедральному соборі, а потім бігли в пошуках сніданку і на заняття. Семінаристи проживали по декілька осіб на приватних квартирах. Харчуванням займалася кожна група самостійно. Керівництво семінарії хіба що розподіляло для семінаристів зібрані по парафіях кошти. А інфляція після розпаду Радянського Союзу була біля 1000 процентів.

Тоді ціле місто було як «велика семінарія», оскільки різні курси семінаристів  пересувалися по місті до своїх навчальних місць, а потім поверталися додому. Жодних книжок не було, тому семінаристи всі лекції змушені були собі записувати. Це був перехідний період. Але з тих перших часів вийшли добрі священики, які пам’ятають наші спільні важкі початкові кроки і які з приємністю згадуємо, коли маємо нагоду зустрічатися в Україні чи інших країнах, а чи по телефону чи листовно.

- В чому полягають Ваші нинішні обов’язки як каноніка Римської Папської Базиліки Santa Maria Maggiore?

- В Римі, як відомо, є чотири Папські Базиліки. Це св.Петра, св.Павла, св.Івана (на Лятерані) і найбільша у світі, в честь Пресвятої Богородиці Папська Базиліка Santa Maria Maggiore. Уряд Каноніків полягає в керівництві роботою Базиліки, всіма духовними, організаційними, технічними і економічними справами, які стосуються належного функціонування Базиліки.

Уряд Каноніків розпочинається з 12-го століття. Історично склалося, що Каноніків є 24, тобто в два рази більше, ніж Апостолів. Тепер це інтернаціональне об’єднання. Я перший з України покликаний до такого уряду. Хоч також владика Роман Даниляк з Канади скоріше був запрошений до служіння в якості Каноніка цієї Базиліки.

До уряду Каноніка призначає Святіший Отець своїм Декретом. Також історично склалося, що король Іспанії (в теперішній час це Хуан Карлос Перший) є одним з Каноніків, тобто Протоканоніком. Звичайно, що його заступає при різних нагодах і потребах посол Іспанії. Крім діючих Каноніків є також частина Почесних Каноніків і Каноніків-Коад’юторів.

Саме в цій Базиліці апостоли слов’ян святі Кирило і Методій відправили першу Літургію в слов’янській мові і тодішній папа Адріан ІІ її затвердив. Тепер, через століття, у зв’язку з моїм призначенням до цієї Базиліки тут служиться Служба Божа в нашому обряді і нашою рідною українською мовою. Серед сповідників різних мов є також сповідник українською мовою. До речі, він каже, що із всіх, хто приходить до сповіді це 40% українці.

Також та особливість, що в Україні, як Єпископ - ви представляєте ту чи іншу Єпархію, а тут в Римі, ви є представником всього українського народу з його духовністю, політикою, культурою і традиціями. І вас трактують саме так.

Також за моїм посередництвом три наші відпустові місця як Гошів, Погоня і Улашківці одержали духовне споріднення з Папською Базилікою Santa Maria Maggiore і право уділяти Папські відпусти.

- Преосвященний Владико, знаємо, Ви часто маєте зустрічі з Святішим Отцем, маєте змогу брати участь у спільних богослужіннях. Який він, нинішній Папа Римський?

- Я дістаю запрошення на всі відправи з Святішим Отцем. Також за цей період з жовтня 2007 року, коли я почав офіційно виконувати уряд Каноніка, була нагода вже багато разів особисто зустрічатися і говорити з і Папою Венедиктом ХVI, і з Папою Франциском. Я подарував Папі Венедикту ХVI копії трьох наших чудотворних ікон Пресвятої Богородиці: Гошівської, Погонської і Улашківської.  

Мав я зустрічі і нинішнім Папою Франциском, який привітався зі мною українською мовою, позаяк добре знає УГКЦ ще з дитинства.

Папа Франциск часто молиться  у Базиліці Santa Maria Maggiore.

- Українські греко-католики уже багато років домагаються надання УГКЦ патріаршого статусу. Як думаєте, коли це станеться?

- Узагальнюючи, можна сказати, що Патріарший статус ми маємо, бо він належиться нашій Церкві, про що наголошував святої пам’яті слуга Божий Папа Іван Павло ІІ. Інша справа з його проголошенням. Для цього повинні бути сприятливі об’єктивні і суб’єктивні умови. Такі умови виникали ще з шістнадцятого століття, але на жаль, ніколи не співпадали. Також в останній час об’єктивні умови були визріли, коли Україна в 1991 році проголосила незалежність, а в московському Патріархаті відбувалися «баталії» з тодішнім блаженнішим митрополитом Київським, а тепер патріархом Київським Філаретом, але з нашого боку перешкодив суб’єктивний фактор (Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989-1997 років, Львів 1998, Видання «Благовісника», ст.4).

- У ці дні християни західного і східного обрядів святкують Великодні свята. Що хочете побажати нашим читачам, а також усім українцям на чужині?

- З Вічного Міста Риму, з Апостольської Столиці, з дому Святішого Отця мило мені вітати всіх читачів часопису «Українське Слово», як також всіх українців на чужині з торжественним і величним святом Воскресіння Господнього, що його так урочисто святкує наш український народ на рідних землях в Україні і всюди, де недоля закинула наших Братів і Сестер.

Нехай Воскреслий Ісус Христос відродить і оживить наше життя новими конкретними овочами Віри, Надії і Любови до Бога, нашої Церкви і України та наших ближніх. Від щирого серця бажаю Вам і Вашим рідним Богом благословенних і радісних Великодніх свят! Вітаю «Українське Слово» з виходом 700-го номера газети та 15-річчям заснування часопису!

І з цієї урочистої нагоди уділяю всім Вам, дорогі в Христі, моє Архиєрейське Благословення.

- Щиро вдячний, Преосвященний Владико Іринею, за цікаву розмову. А ще мене вразила неабияка Ваша гостинність, напрочуд цікава екскурсія  у Римській Папській Базиліці Santa Maria Maggiore. Доземний уклін, Владико! Сподіваюсь, що Ви й надалі доноситиме Слово Боже на сторінках часопису «Українське Слово». Зичимо подальших успіхів у Вашому єпископському служінні, здоров'я, щастя, добра і Божої благодаті на многії літа.

Розмову вів Іван ДМИТРІВ,

головний редактор газети «Українське Слово»,

Рим (Італія)-Чикаго (США)

 

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (2 posted):

mulberry replica handbags on 02/09/2017 20:34:12
avatar
nice
Thumbs Up Thumbs Down
0
mulberry replica handbags on 24/08/2017 04:52:50
avatar
good
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 2 | displaying: 1 - 2

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: