Священик має повертати в душі бійців мир

Home | ДУХОВНІСТЬ | Благовість | Священик має повертати в душі бійців мир
image

Кожну льотну зміну військовий капелан Івано-Франківської бригади тактичної авіації Віталій Кузьмин проводить на аеродромі, молиться, аби кожного льотчика Бог беріг, був помічником і захисником у небезпеці, допомагав у труднощах і охороняв від усіляких негараздів
Звичайний парафіяльний священнослужитель УГКЦ із села Ямниця на Івано-Франківщині ще чотири роки тому нізащо не повірив би, якби йому напророчили, що він із місією Христовою під гуркіт пострілів об’їде майже весь Схід країни та стане штатним військовим священиком.
— Ніколи в житті не думав, що вдягну камуфляж, хоча і батько, і мати в мене — військові. Але коли розпочалися бойові дії на Донбасі, зрозумів, що вдома не всиджу і буду робити все від мене залежне, аби допомогти тим, хто захищає недоторканність кордонів нашої Батьківщини. Дуже спонукальним став приклад моїх друзів-священиків, які активно допомагали бійцям не тільки вдома, а й на передовій. Тож і я у листопаді 2014 року вирушив у район проведення АТО, був із бійцями на 29-му та 31-му блокпостах під Лисичанськом. Із тієї першої поїздки запам’ятав найбільше хлопців, які не знали, як самим собі відповісти на запитання: «Чи простить Бог за вбивство?» Тому я питав їх: «Ти свідомий того, що захищаєш свою землю і тому стріляєш?» Вони відповідали: «Так». На запитання: «А якби ти мав спосіб захищати, не вбиваючи, ти б убивав?» — у відповідь чув: «Ні». Ось вам і вирішення проблеми. Церква підтримує оборонні війни, і я це пояснював і пояснюю бійцям. І знаєте, навіть сепаратистські ресурси скористались моїми роз’ясненнями заповіді «Не вбий», зробивши мене бандеро-окупантом.
Розповідає отець Віталій і про позитивний «фронтовий синдром», який змушує знову і знову повертатися на передову. Так, 2015-го він був біля Попасної, а 2016-го — у Станиці Луганській.
— Туди треба їздити постійно. У хлопців у АТО серце — як відкрита рана, особливо в тих, хто пройшов тяжкі бої чи був поранений. Вони надзвичайно чутливі до фальші, вразливі, з ними потрібно бути максимально правдивим, їх треба розуміти, бо вони там на власній хвилі. Приходять на сповідь, на бесіду із психологічними травмами. Хтось пройшов серйозні бої. Комусь довелося вбивати. Я сповідував снайпера, який на той час застрелив три десятки бойовиків і якому вбивство боліло. Він буквально виплакував це все із серця. Це важко і для священика, адже на нього також лягає певне навантаження. Ти ж маєш не тільки вислухати, а й знайти слова розради, втішити, повернути мир у душу…
Якось разом із медиком надавав допомогу бійцеві, якому відірвало ногу. Ми буквально збирали його і фізично, і духовно. Крім того, як і на мирній землі, проводжу церковні таїнства, адже і сповідь, і молитва, і причастя знімають стрес, допомагають уникнути депресії. Але є й відмінність, бо в районі проведення АТО це відбувається в бліндажах та окопах.
Україна — полірелігійна та багатоконфесійна країна. Але як у державі в цілому, так і в армії це не є проблемою. У війську питання конфесійної приналежності капелана визначає особовий склад частини.
— Мій обов’язок, — веде далі Віталій Кузьмин, — задовольнити релігійні потреби військовослужбовця будь-якої конфесії чи релігії. Тобто, якщо до мене приходить військовослужбовець-мусульманин, мені належить або доправити його самого, або до нього привести священика, у цьому випадку — імама. У православних віруючих різних конфесій, тобто в православній церкві Київського і Московського патріархатів та УГКЦ, таїнства однакові. Тож я можу, за згодою військового, його і посповідати, і до літургії запросити.
Існує така проблема, що інколи священика сприймають як психолога. Але я, наприклад, не можу допомогти людині подолати суїцидальні настрої, це робота для психологів та психіатрів. Коли боєць говорить, що йому важко на душі й він хоче сповідатись, я його сповідаю, можу з ним помолитися. Коли ж до мене приходить людина і каже, що вона заплуталася, не може розібратись у собі, я відправляю її до психолога. Так, я тісно співпрацюю з психологами, але в них своя робота, у мене — своя.
Появу штатних священиків отець Віталій повністю підтримує і зауважує, що військовослужбовці лише починають звикати до того, що до них у бліндаж чи намет може зайти людина в рясі.
— Бачу по багатьох бійцях, що їм приємно, коли цікавлюсь, як у них справи. Вони починають ставити різні запитання, поступово сприймати мене як частину колективу. Із досвіду можу сказати, що в нас попереду тривалий шлях становлення капеланства. Наприклад, ще дискутуємо, чи варто мати священику військове звання, чи це все ж таки має бути цивільна посада. Не продумане на сьогодні й питання щодо облаштування місця для проведення богослужінь і церковних таїнств у підрозділах. Так, у клубі частини маємо кут, де я навіть поставив імпровізований іконостас. Був випадок, коли через погану погоду проводив богослужіння у досить незвичайному місці — ангарі для літаків. Добре, що в нашій частині командир всіляко сприяє в цьому питанні, ми вже знайшли місце, яке можна обладнати під храм. Тож рухаємося в правильному напрямку.
Оксана УРЕТІЙ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: