Ukrainske Slovo - «Русскій мір» УПЦ МП: чиє життя після Томасу

«Русскій мір» УПЦ МП: чиє життя після Томасу

Home | ДУХОВНІСТЬ | Благовість | «Русскій мір» УПЦ МП: чиє життя після Томасу
image

Українське православ’я як ніколи наблизилось до отримання канонічної автокефалії. На жаль, автокефальними стануть не всі, тому ця довгоочікувана подія не завершить епоху багаторічного розділення віруючих. Не треба бути пророком, щоб передбачити несприйняття автокефалії певною кількістю вірних УПЦ МП. Причин цього несприйняття багато: від політичних (замаскованих під церковно-канонічні) до матеріальних, егоїстичних та банально емоційних. Ймовірно, в глобальному сенсі українцям доведеться вибирати між двома канонічними юрисдикціями: новоствореною Українською православною церквою як такою та, назвемо його умовно, Українським екзархатом РПЦ. Пропорції цього розподілу, а також його форми поки під знаком питання. Деякі спеціалісти вважають, що відток парафій з нинішньої УПЦ до автокефальної може становити 30%, до 50% захочуть перейти під пряме правління Патріарха Московського, решта розподілиться між альтернативними юрисдикціями. Але тут треба зробити кілька «поправок на вітер»: війна на сході України через гібридну участь в ній РПЦ переорієнтувала багато вірних УПЦ МП на «внутрішній ринок», примусивши піти на крайній крок – відмову у поминанні Патріарха Кирила (що для РПЦ вважається ледь не початком відпадіння від Церкви у розкол). Крім того, остання інформація про хід підписання в єпархіях УПЦ МП «антиавтокефальних» звернень теж показує не дуже консолідовану для цієї юрисдикції картину. Очевидно, це пов’язано з тим, що Томос про надання автокефалії уже не виглядає журавлем у небі. Також переток парафій на папері не тотожний фактичному перетоку вірян. Деякі просто виберуть для себе храм поближче до дому, коли проблему його канонічного статусу буде вирішено.
Чи чекає УПЦ МП поступова фрагментація після автокефалії, наданої її «конкурентам»? Для того, щоб дати відповідь на це питання, необхідно чітко уявити, чим є той московський ізвод православної віри, якого притримуються ті ідеологічно ангажовані українці, яким важлива не тільки канонічність юрисдикції, але й «істинність віри».
Якщо коротко описати основні тези «правильного православія», від якого вірянин не може відступатись під страхом втрати спасіння, то це:
•    церковнослов’янська мова богослужінь (причому будь-які переклади на українську вважаються ледь не кощунством та відступленням від віри: «Бог по-украински не понимает!»);
•    перебування лише під омофором РПЦ, тому що, за прикровенними переказами «старців», усі інші помісні Церкви, і особливо Константинопольська, давно «впали в екуменізм» та «відступили від віри» (також див. т.з. «заповіт старця Зосими Сокура»);
•    відмова від контактів з будь-якими неправославними конфесіями чи юрисдикціями, які призводять до «єресі екуменізму»;
•    відмова від визнання будь-яких таїнств або обрядів інших юрисдикцій та конфесій (навіть базових типу хрещення, яке за тими ж канонами взагалі може здійснювати навіть мирянин, і щодо яких в інших помісних церквах давно підписано меморандуми про визнання);
•    проросійський сакральний патріотизм: віра в те, що Російська держава є одним з уділів Богородиці та Катехоном, який утримує прихід у цей світ антихриста («Третій Рим, а четвертому не бувати»); отже, все, що «послаблює Росію», в тому числі будь-які претензії українців на власну державу, є доказом дії антихриста;
•    віра в сакральність монархічної влади у Росії;
•    ідеологія «Триєдиної Русі», яку не можна розділяти;
•    алергія на будь-які електронні засоби фіксування персональних даних (індивідуальні податкові номери) або засоби зчитування інформації (штрих-коди, банківські пластикові картки тощо), в яких вбачаються «печатки антихриста»;
•    подекуди сакралізовані антисемітизм, антиамериканізм та антизахідництво, схильність до політично-національної конспірології;
•    тяглість до сектантського засобу організації церковного життя, самоізоляції та відчуття релігійної самодостатності, ексклюзивності;
•    критика «ліберальних цінностей», прав людини, індивідуалізму тощо;
•    антисергіянська позиція щодо несприйняття можливості конкордату між Православною Церквою та більшовицько-чекистською владою СРСР (виникла після підписання митрополитом Сергієм Страгородським, місцеблюстителем патріаршого престолу РПЦ, відомої «Декларації» 1927 р., в якій висловлюється своє співчутливе ставлення до нової цивільної влади Радянського Союзу).
Релігійні групи, які проповідують ці «високі істини», прийнято називати фундаменталістськими, а саме православ’я називається альтернативним (термін належить відомому церковному публіцисту та журналісту Олександру Солдатову). Звісно, що далеко не завжди в таких групах присутній весь набір вищеперерахованих постулатів. Як свідчить практика, в подібних колах УПЦ МП може спостерігатись певна еклектика – віра в «святого помазанніка Царя-Соіскупителя» та «ефективного менеджера товариша Сталіна» одночасно, у відсутність історичної України («окраїна») та у історичне право на незалежність «ЛДНР»…До певного часу їх об’єднував саме канонічний статус УПЦ МП, але після Томосу вони вимушені будуть робити вибір, і на перший план вийдуть уже доктринальні вподобання, заради вільного сповідування яких дехто буде готовий поступитись канонічним статусом.
Як у цій ситуації можуть ідеологічно розшаруватись віруючі УПЦ МП? Як вище було сказано, найбільш поміркована частина (до якої доєднаються так звані «кон’юнктурники») увіллється в Єдину Помісну церкву. Очевидно, з цим проблем майже не буде на заході країни. Значна частина УПЦ МП буде готова створити український екзархат РПЦ (до якого, ймовірно, увійдуть Почаївська та Святогірська лаври). Але і всередині противників автокефалії є багато течій, яким буде певним чином тісно навіть в екзархаті.
В Україні існує кілька гілок, що належать до «альтернативного православ’я», які теоретично можуть отримати зиск від переформатування УПЦ МП (класифікацію частково використано з неопублікованого рукопису Олександра Солдатова «Альтернативне» православ’я в сучасній Україні: типологія, походження, структура»):
•    «уламки» РПЦЗ («зарубіжники»), що не увійшли до співпричастя з Московським патріархатом після 2007 р.;
•    старообрядці (одновірці та древлеправославні);
•    катакомбники та різні ІПЦ.
Між собою ці гілки також розгалужені на кілька паралельних юрисдикцій (їх детальний опис та різниця між ними не є темою цього дослідження). Крім того, формально українське законодавство не забороняє створити нові течії та юрисдикції або відкрити філії уже існуючих за кордоном. До сьогодні фундаменталістській дискурс в УПЦ МП дещо згладжувався завдяки деяким факторам: потреба у виживанні завдяки канонічності юрисдикції, формальне предстоятельство митрополита Онуфрія (Березовського), а не Патріарха Кирила, внесення змін до статуту РПЦ щодо «перенесення» керівного центру УПЦ в Київ тощо.
«Уламки» РПЦЗ (і то не всі) можуть зацікавити тих, для кого важлива москвоцентричність, альтернативна нинішній РПЦ. Проте при переході колишні парафії УПЦ втратять свою канонічність, адже відсутність сопричастя з РПЦ означає автоматичний статус «розкольників». Інше питання, що після створення Єдиної Помісної Церкви такі «розколи» не будуть відчувати себе деморалізованими та «декласованими».
Що стосується старообрядців, то на їх долю навряд чи прийдеться багато переходів. Як відомо, в Україні старообрядці мають центри у Вінницькій області, Одеській області (Бесарабія), на Хмельниччині, в Чернівецькій області (де знаходиться всесвітньо відомий центр Біла Криниця), Чернігівщині та Києві. За великим рахунком, для деяких церковних діячів «руського міра» перехід у старообрядництво міг би бути досить адекватним вирішенням проблеми. Але знов постає питання з канонічністю: хоча свого часу, у 1971 році РПЦ «зняла клятви» зі старих обрядів РПСЦ, визнав їх «рівноцінно спасительними», її ієрархія декларативно вважається такою, що «от Святыя Церкве в глаголемое староверие отпадоша».
Істинно-православні юрисдикції можуть зацікавити когось, але масового відтік туди теж не прогнозується. Тут тренд може задати єпископ Банченський Лонгін Жар, який уже свого часу перетинався з різного роду антиекуменістами ІПЦ, які навіть готували альтернативний Синаксис. Чи захоче владика Лонгін перейти під прямий омофор Патріарха Кирила – питання.  Адже алергічне ставлення Жара до Патріарха Московського та його «екуменічних ініціатив» після Гаванської декларації 2016 р. досить відоме. Крім того, у випадку такого переходу виникне певний дискомфорт у держави через можливу передачу Свято-Вознесенського Банченського монастиря до фундаменталістської юрисдикції, і, з великою долею ймовірності, Лонгіна відпустять на усі чотири сторони, але з одними ребрами – без брьовен. Адже саме українська держава за часів Віктора Януковича серйозно вклалась у будівництво цього монастиря. Варіант переведення монастиря (на відміну від персонального демаршу) під омофор Румунської  ПЦ (у якої в Україні є осередки Бесарабської митрополії) є малоймовірним. А в тому, що паства підтримає вибір Лонгіна – можна не сумніватись: недарма єпископ працював над власною репутацією «батька 400 дітей».
Що стосується «катакомбників», то найбільшу роль в Україні зіграли «сікачівці». Хоча «сікачівці» є канонічно невизнаною гілкою Істинно-Православної катакомбної церкви (ІПКЦ), в тій же Київській митрополії УПЦ МП у неї є достатньо моральної підтримки. Нагадаємо, що послідовник цього руху «схиархиєпископ Чернігівський» Херувим Дегтяр є автором мему, приписуваного прп.Лаврентію Чернігівському: «Як не можна розділити Трійцю, так не можна розділити Триєдину Русь». Саме Дегтяр є автором біографії прп.Лаврентія, і попри кричущу сумнівність усіх наведених ним спогадів, ці «канонічно-політичні» тези набули широкої популярності в УПЦ МП. Причому нікого не бентежить відсутність чистої канонічної спадкоємності  «сікачівців»: Херувим Дегтяр неодноразово брав участь у богослужіннях в Києво-Печерській лаврі та інших храмах Моспатріархії. Можна припустити, що на тій же Чернігівщині знайдуться священики УПЦ МП, яким буде затишніше в лоні саме таких «катакомбників». Але таких переходів будуть буквально одиниці.
Найбільша інтрига буде в тому, який вибір зробить Києво-Печерська Лавра. З одного боку, там достатньо ідейних «сікачівців» та «діомідівців» (прихильників Діомида (Дзюбана), відставного Чукотського єпископа, відомого своєю антиекуменічною позицією та обвинуваченням Патріарха Кирила у єресі). Серед них, до речі – нинішній предстоятель ПЦ МП митрополит Онуфрій (Березовський). Але тяглість останнього до підкорення Патріарху Московському може бути ключовою. Інше питання, що навряд чи Київській Лаврі дозволять стати офіційною ставропігією РПЦ.
Як не дивно, але певна частина проросійської УПЦ МП може попроситись під юрисдикцію РПЦЗ МП. З формальної точки зору, її керівний центр знаходиться в Нью-Йорку (тобто, не в країні-агресорі), існує сопричастя з РПЦ. Про такий варіант нещодавно говорив відомий православний публіцист, богослов та блогер протодиякон Андрій Кураєв. Підпорядкування канонічним «зарубіжникам» вирішує і проблему легальних візитацій до інших помісних Церков, а також Афону.
Проте, радіти такому «розброду і хитанню» в лавах православних радикалів не варто. Не стримуваний більше обмеженнями церковної дипломатії, цей радикалізм може суттєво зрости. Фактично Російська Церква стала чи не найбільшим експортером православного фундаменталізму, і після отримання Томосу в України можливі проблеми з його загостренням.
Тетяна ДЕРКАЧ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: