Томос єднання чи розбрату?

Home | ДУХОВНІСТЬ | Благовість | Томос єднання чи розбрату?
image

Імовірне надання Українській православній церкві Томосу про автокефалію спричинило в Україні, а також у Росії справжню інформаційну війну. В ході «бойових дій» неочікувано для багатьох з’ясувалося, що чи не найголовніший аргумент, на який посилались у суперечках різних право-славних церков, — так звана канонічність— виявився вельми сумнівним, що випливає з історії існування і розвитку християнства. Втім, сьогодні найважливішим є те, аби ця інформаційна війна не переросла у фізичне протистояння прибічників різних конфесій.
Нерідко у духовному (і не тільки) протистоянні сторони для підтвердження власної правоти вказували на так звані канони — сукупність законів, норм і правил, які вважаються «залізобетонними» аргументами. Проте їхня беззаперечність є «істинною» тільки для некритично мислячих людей, схильних довіряти на слово своїм душпастирям. Якщо ж поглянути на проблему з історичної точки зору, вимальовується не така вже й однозначна картина, яка викликає, як мінімум, певні сумніви.
МУНДИР ОФІЦЕРА ЧИ РЯСА СВЯЩЕНИКА
Так, окремі критики докоряють сучасній Російській православній церкві (а в її особі і УПЦ Московського патріархату) в тому, що була вона заснована (чи «відновлена») Сталіним у 1943 році, коли в країні палала війна. Зрозуміло, що колишнього семінариста (або людожера — кому як подобається) турбували насамперед військово-політичні, а не питання віри. Треба було мати «гарне обличчя» перед західними союзниками (Гітлер на захопленій території СРСР відроджував закриті «вождем народів» православні церкви). Крім того, у визволених від німецько-фашистських загарбників містах і селах потрібно було мати свої «вуха і очі» для виявлення тих, хто співпрацював із нацистами. Цю функцію поклали, зокрема, й на лояльне до радянської держави духовенство, ретельно відібране НКДБ. Усе ж керівництво РПЦ, як свідчать документи з відкритих архівів, було агентами цієї спецслужби. Не дивно, що згодом з’явився жарт, що співробітника КДБ від священика відрізняє тільки форма одягу — мундир чи ряса.
Зрозуміло, це аж ніяк не означає, що Російська православна церква, як дехто стверджує, була лише структурною одиницею КДБ СРСР (а пізніше — ФСБ РФ). Серед духовенства були і є справжні священики, які сумлінно виконували свої духовні функції, служили пастві, а не виключно світській владі, віддаючи належне і Богу, і кесареві. Але зараз не про це, а про «канонічність»...
Із цього приводу згадаймо хоча б Петра Першого, який у 1721 році православну церкву взагалі зробив лише одним із держдепартаментів, замінивши патріархат ПРЦ Духовною Колегією під контролем людини не з духовним, а зі світським званням — обер-прокурора. Таким чином, із патріархатом на Русі було покінчено, а священик ставав державним слугою і мусив ставити інтереси влади вище церковних правил. Відтоді духовні особи були забов’язані доносити на тих, хто на сповіді зізнававсь у злому задумі проти царя. З канонами таке не дуже в’яжеться. Підлеглості світській владі російська церква позбулася тільки 1917 року, але на дуже короткий час.
«ВЕЛИКА СХИЗМА»
Незаангажовані дослідники стверджують, що про справжню канонічність будь-якої церкви вже майже тисячу років годі й казати. Вона зникла після 1054 року, коли відбувся остаточний розкол християнської церкви («Велика схизма») на католицьку під проводом Папи Римського та православну під проводом Вселенського Патріарха Константинопольського. При цьому з точки зору римо-католиків від Єдиної Вселенської Апостольської Церкви тоді відкололись православні («схизматики»), а з точки зору православних — католики («латиняни», «папісти»).
До речі, розколу передувало змагання двох знавців теології з приводу канонів, які вказували Константинопольському архієпископу на місце після Папи Римського. Воно відбулося між представником Папи кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, який представляв Патріарха Константинопольського. У результаті диспуту («колоквіуму») Микита визнав свою поразку.
Усе закінчилося тоді повним розірванням відносин і обопільною анафемою. Примиритись (і вибачитись одне перед одним) вдалося лише у 1965 році, коли Папа Павел VI і Константинопольський патріарх Афінагор «відкликали» ці відлучення від церкви, тобто анафеми.
Є ДЕРЖАВА — Є АВТОКЕФАЛІЯ
Розкол, як і заснування нових автокефальних церков, у Православ’ї завжди мав політичний характер. Найчастіше це було пов’язане з набуттям певною державою незалежності від метрополії і становленням її самостійності. Така «схема» досягнення автокефалії була притаманна Церквам східної частини колишньої Римської імперії — Візантії. Це стосується переважно так званих офіційних церков, які підтримуються або й засновуються владою світською у своїх власних, державницьких інтересах.
Ось тільки кілька прикладів. Після набуття Грецією незалежності в 1833 році на її території було створено Елладську православну церкву. В 1850-му її визнав Константинопольський Патріархат. Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865-му, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862), виокремившись таким чином із Константинопольського патріархату. Її автокефалію було визнано лише у 1885 році. 1872-го було відновлено Болгарський патріархат. Константинополь його визнав лише після Другої світової війни.
До речі, Московська православна церква не мала офіційного визнання своєї автокефалії понад 140 років — з 1448-го по 1589-й. Зробити це їй вдалося тільки завдяки Борису Годунову, який виманив Патріарха Константинопольського Ієремію ІІ до Москви і шляхом інтриг та залякування (фактично піврічного ув’язнення «гостя») домігся свого навіть без участі ієрархів Московської митрополії. Втім, днями архієпископ Константинопольського патріархату Іов Геча нагадав, що Томосу про автокефалію православній церкві в Росії ніколи не було надано. Крім того, у Вселенському патріархаті наполягають, що відання РПЦ українськими територіями було тимчасовим, а не вічним, і саме Константинопольська церква є материнською для Києва, а не Російська.
ОДНА ВІРА, ОДИН ОБРЯД
Були неодноразові спроби подолати розкол між католицькою і православними церквами і повернутися до втраченої тисячу років тому єдності. Однією з таких спроб стала Берестейська унія 1596 року, внаслідок якої з’явилася греко-католицька церква, яка, визнаючи верховенство Папи Римського і католицькі догми, зберігала при цьому православний обряд. Між іншим, маю знайомих, для яких немає різниці, в якій церкві молитись — греко-католицькій чи православній (як автокефальній, так і Київського або Московського патріархату). «Одна віра, один обряд, — пояснюють вони. — А решта — від лукавого». Як на мене, це цілком розумно і логічно, адже про справжню канонічність останні майже тисячу років — після Великого розколу — говорити важко.
АГЕНТИ КРЕМЛЯ АБО ПІДЛЕГЛІ БАТЬКА БРЕХНІ
Тому надання УПЦ Томосу про автокефалію — аж ніяк не можна вважати розколом православ’я в Україні. Власне, він уже існує від початку 1990-х років, коли православ’я поділилося на три церкви — Автокефальну, Київського патріархату та Московського. Тож ідеться лише про звичайне відновлення історичної справедливості.
Проте розкол таки можливий, але не в церкві, а в суспільстві. Спричинити його можуть три сили: Банкова, Кремль і «православні активісти» з обох боків, яких у такому випадку можна сміливо називати екстремістами.
Об’єднанння в єдину Помісну УПЦ має відбуватися природним, мирним шляхом, без революційних потрясінь і захоплень чужого майна. До якого соціально-економічного колапсу призводять революції, особливо «освячені» кров’ю, нам усім добре відомо: розруха, озлидніння людей, розвал і суцільний хаос. Воно нам треба?
Тож, на думку деяких експертів, того, хто закликатиме до «останнього і рішучого бою», можна зараховувати до агентів Кремля або до підлеглих батька брехні.
Багато хто запитує, кому належатимуть Києво-Печерська, Почаївська і Святогірська лаври, які сьогодні перебувають в оренді УПЦ МП. Це вирішуватиме власник — Українська держава. Втім, відразу зрозуміло, кому надаватиметься перевага в цьому «тендері». Тут важливо робити все без поспіху, з урахуванням почуттів і потреб вірних усіх конфесій. І це потрібно усвідомити всім — як віруючим, так і не віруючим. Не дозволяймо лукавому ввести нас в оману і піти за тими, хто закликає до бійки, як це роблять деякі «православні» політики.
НЕМАЄ «НАШИХ» І «ВАШИХ», УСІ — «НАШІ»
Судячи з останніх інтерв’ю чільника УПЦ КП Філарета, який бачить себе першим патріархом нової Помісної церкви, у Київському патріархаті все це добре розуміють і налаштовані мирно. «Наша мета — провести все мирно, вільно, без насильства. Для нас це принципова позиція, тому що нам важливо зберегти державу. Розбрат у церкві — розбрат у державі. А ми хочемо об’єднувати українське суспільство... Нам краще потерпіти, але насилля не проявляти. Тому якщо якийсь прихід не захоче переходити в єдину церкву — будь ласка, залишайтеся в Російській, це ваше право, ми не претендуємо, — зазначив Філарет і наголосив: — Конфліктів не буде. Вже зараз на одній території існують за фактом УАПЦ, Московський патріархат і Київський патріархат, тобто три різні церкви. А якщо ми будемо в єдиній церкві з одним патріархом, то які можуть бути протиріччя? Наш принцип такий — немає «наших» і «ваших», усі — «наші». Так, вони (діючі ієрархи УПЦ МП. — Ред.) не чужі нам, вони для нас свої. Все, що було раніше, хто б що не говорив, все буде відкинуто і забуто».
На це і сподіватимемося.
Михайло ГУБАШ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: