ГАМП

image

    Гамп збирав парасольки. Не так, як колекціонують поштові марки. Або дружин. А так, як назбирують борги. Або коханок. Тобто, випадково. Несвідомо. Принагідно. Насправді, так вважав Ґамп, він навіть не збирав. Він притягував. Як великий потужний магніт, він притягував до себе парасолі. Інколи, в своїх найхимерніших, найекстримальніших думках він уявляв себе парасолею, розлогою, непересічною; щоб захищати, а не захищатися; щоб оберігати, а не оберігатися. І під її жалобно-чорною півкулею збиралися всі випадкові люди цього світу. Як і він сам.
    Усе розпочалося в поїзді. Якось увечері Ґамп повертався додому після тривалого виснажливого робочого дня в університеті. Безконечні обговорення; несуттєві суперечки; студентські оцінки, викладацькі змови; так бемкало в голові та дзвеніло у вухах, що Ґамп, залишивши психоситет – його жарт, яким він дуже пишався – і скочивши до вагона,  майже не помічав свого оточення. Власне, а що помічати? Ось уже майже 22 роки Ґамп їздив звичним потягом, у звичний час, зустрічав звичні погляди звичних супутників; інколи, навіть, за звичкою промовляв звично-шаблонне „добридень” або „добривечір” – так і цього разу, як звикле, він дістав з наплічника газету і, беручись до читання, приготувався забути власні клопоти, щоб зануритися в турботи інших.
    Ранець-наплічник, не течку, він носив уже протягом кількох років. На двох шлейках, дещо вайлуватий – так, і студенти мали поживу для кепкування (він не знав, що вони поза очі нарекли його Ґамп-волоцюга), проте – досить зручний. До того ж, носячи наплічника, він позбувся болю в спині. Масажистка, до якої направив його лікар, коли Ґамп відчув, що його хребет наче кам’яніє (жінку, в яку, правду кажучи, страждалець безтямно закохався, доки не дізнався, що своє помешкання вона розділяє iз шістьма дітьми та боксером, який її лупцює), наполягала на ранцеві. „Носити течку в руці, – вона масажувала словесно, – означає ступати незрівноважено, перевальцем. Як ті пінгвіни. Ви бачили пінгвіна з прямим хребтом?” Під холодними, як жаби, пальцями масажистки Ґамп змушений був погодитися, що ні – він ніколи не бачив пінгвінів з прямою спиною. Але й пінгвінів з течками він також ніколи не бачив – правда, цього вголос він не сказав. Гумор, як правильно здогадався Ґамп, настільки близький до фізіотерапії, як скрипка – до футбольного поля. Він сумнівався, чи бачив пінгвіна взагалі, хіба що – на телеекрані. А чи телепінгвін є справжнім? Привабливе запитання для члена факультету – і монографія, яку Ґамп згодом написав на цю ж тему, хоча це не принесло ані просування по службі, ані прибутку, однак спричинило гострі дебати двох колег – а це вже успіх – і привернуло увагу бібліотекаря з Антарктиди. Там про пінгвінів знають.
    Потяг прогуркотів мостом і одразу ж загальмував. Так пасажирам подавали сигнал позбутися тягара трудового дня, що вони охоче робили, розсовуючи невидимі турботи і клопоти по вагонних закапелках, щоб зранку, сівши в потяг, позіхаючи та куняючи, знову привласнити їх. Клац-клац – колеса вітали підлеглі рейки, а люди, обездушені протягом напруженого дня, відчуваючи подих домівки, вкидали книжки часописи окуляри розчарування до течок (і наплічників) і, погойдуючись у ритмі притьмом гальмуючого потяга, почали підводитися. Також і Ґамп, посеред статті про єпископа та козу (єпископ, захоплений зненацька в перелюбі з козою, завіряв, що дияволиха, набувши подобу тварини, вплутала його у перелюб, а тому необхідно тривалий час виганяти злого духу з кози – тут для Ґампа запахло новою монографією: „Вправляючись, виганяти дух чи виганяючи дух, вправлятись – яка різниця?”) – також Ґамп, захоплений масовою метушнею супутників, згорнув газету і почав було запихати її до наплічника, коли раптом почув: „Добродію, то ваша?”
    Напуджений Ґамп – до дідька лисого будь-які розмови – повернувся на голос, який сидів навпроти, але вже почав спинатися на ноги. „Ондечки, – знову лунав голос, – під вашим сидінням. Гляньте.” І Ґамп глянув. Під сидінням, на сіро-масній підлозі з боку на бік перекочувалася та погойдувалася парасоля. Коротка. Складана. Звана телескопічною. З чорною ручкою. Мабуть його, але як? Як вона ..? „Впала,” – знову той самий приємний голос наче читав думки Ґампа. „Як і ми всі,” – хотів було відповісти Ґамп, але оцінив момент непідходящим. „З ранця, коли ви діставали газету.” І, промовивши це та помахавши на прощання, голос спрямував себе до вагонних дверей.
    Доки всі стояли в очікуванні виходу, Ґамп зігнувся і простягнув руку під сидіння, нишпорячи за парасолею. І доки повз його ніс пролітали штани молодшого помічника другого секретаря відділу пенсій відставних університетських лекторів (знав би про це Ґамп, він би відмовився від спроби заволодіти парасолею), потяг капітулював перед платформою і, наче луснувши, випустив на волю своїх полонених, ген у ніч. І в цю мить капітуляції, здалася в полон Ґампа також і парасоля. Він, єдиний пасажир у вагоні, тріумфально добувши парасолю з-під сидіння, готовий був занурити її в глибочінь свого наплічника, коли – о диво! – помітив, що в печері, якою був  ранець, уже є парасоля. Його власна.
    Наступила дилемна мить прийняття рішення – мить, яка назавжди закарбується в його свідомості.  Коли ви можете достеменно сказати, що саме робили, з ким, якою була погода, в яку сорочку були зодягнені і яка небесна мелодія линула із сусідньої кнайпи і приємно ласкала ваш слух. Чудова мить; фатальна мить: мить, коли перед вами впритул постають усі реалії людського існування і треба негайно зробити вибір: між серцем і розумом, між насолодою і вчинком, між шаною і доганою. І Ґамп зробив свій вибір, інтуїтивно, інстинктивно – поховав парасолю в мороці наплічника, так, наче вона належала йому. Бо, як блискавично зметикував Ґамп, йшлося про обмін: хіба не він за майже 22 річні маятникові подорожі віддав десятки, сотні парасоль своїм супутникам – парасолі, залишені під, на і над сидіннями – а тому тепер він лише повертає собі те, що, образно кажучи, йому належить? До того ж – думки розпирали голову Ґампа – якщо він відкладе парасолю, а хтось би побачив і запитався: „Чому те напхане соломою опудало кладе парасолю під сидіння? То справжня парасоля, а чи бомба?” І запрацювала Ґампова уява: поліційнi авто, завивання сирен, спалахи тисячі вогнів, однострої, допит, суд, в’язниця. Ось чому, переконував себе Ґамп, нехай зостається. У моєму наплічникові. І вийшов з вагону.
    Так Ґамп започаткував збирання парасольок. Спочатку це була гра випадку і лише згодом – наука. Ба, навіть – релігія. Принаймні, пристрасть, яка поглинає все. Але завжди: шанс – понад усе. „Уяви, – казав Ґамп, – будь-який ідіот міг би зайти в супермаркет ятку магазин крамничку АЗС і придбати – купити – парасолю. А хіба ж я ідіот?” Купувати – означає все обдумати, спланувати, жодним чином не слухатися примхливого покровителя парасоль, божка, який, за підозрою Ґампа, обрав саме його боронити на землі всі  беззахисні парасольки. Бо й справді, чим більше озираєшся довкола, тим більше помічаєш осиротілі парасольки. Свою виключну роль в ґрандіозному впорядкуванню людських, а фактично – парасолькових, справ Ґамп відчув за декілька днів після пригоди в поїзді. Він вів бездушне, майже бездиханне заняття зi студентами, які, принаймні теоретично, щось вивчали в запліснявілій напівтемній кімнаті десь на задвірках університету. Пацієнти – так називав їх Ґамп (хіба навчати не означає хірургічно оперувати свідомість уразливої молоді?) – вже накивали п’ятами в пошуках пива та нової наснаги. Йдучи слідом за прооперованими, Ґамп помітив на одній з аудиторних парт парасолю. Яка одразу ж – чомусь – знайшла собі безпечне місце в наплічнику Ґампа. З’явилися арґументи: „Власник повернеться. Я тим часом постережу. Доки не віддам. Тому, хто шукатиме.” Так міркувала свідомість Ґампа. А він цілком раціонально відкинув раціо. І був правий. Бо власник не прийшов. Дійсно – як своєрідний огляд усієї справи – власник ніколи не приходить. Навіть потім, коли Ґамп притягнув до себе третю, четверту, соту парасолю, ніхто ніколи не звертався із запитанням: „Добродію, ви, випадково, не знаходили мою парасолю?” Так, наче, коли Ґамп прибирав до рук парасолю, всі – Ґамп, парасоля, навіть підсвідомо її колишній власник – напевно знали, що втрата (точніше, не втрата, а – знахідка) повертається додому. Знаходить своє пристанище.
    І зростала колекція. Потяги, психоситет, а також парки пляжі автобуси бібліотеки аудиторії поля крамнички звіринці кінотеатри каварні (ніколи – ресторани, бо Ґамп – одинак – харчувався не ґрунтовно, а похапцем; не вишукано, а будь-як) – з усього цього потоком ринули парасолі, як з політиків – обіцянки. Через це, через таку кількість парасоль у своєму житті, Ґамп розвинув теорію – в переносному значенні та, на жаль, у присутності декана – про парасолевий дощ. І запропонував одноіменну монографію. Декан, проте, запропонував звільнення. „Ви, докторе Ґамп, – заявив декан, – або – ґеній, або ж – ніщо. Я скличу найвищий суд університету з віце-професорів, повноправних професорів, шеф-професорів, відставних професорів, професорів-асистентів, фахових професорів, професорів-пророків і пляшок найкращих вин з університетського льоху, щоб вони (професори, а не пляшки) вирішили. А тим часом – випаровуйтесь!” А Ґамп: „Слухаюсь. А як достойний член факультету, я спочатку вивчу, а потім – доведу. Доведу, що таки існує парасолевий дощ.”
    І Ґамп – переносно (і далеко) – випарувався. А професорський склад – яка несподіванка! – показав себе неспроможним вирішувати. А для відточення полеміки замовив ще вина. І ще. Доки, зрештою, ніхто не пам’ятав, яка ж мета зібрання. Але всі погодилися, що грона виноградника з-під замку Премон (урожай 07 року) особливо принадні. А Ґамп, забутий і вже – не збирач (тому, хто випарувався, бракує контактів з пасажирами та пацієнтами), засів за каталог. І створив – так! – архів парасоль, унікальний, солідний, увінчений монографією, завдяки якій – мріяв Ґамп – він прославиться: „Відкриття парасолі, або Гарні ’солі” (цим останнім витвором він сподівався дошкулити допитливості молодого покоління, чий жаргон він пильно вивчав за роки своєї університетської кар’єри: хіба не він, як чудовий педагог, дізнався більше від пацієнтів, а ніж навпаки?). І, варто зазначити, Ґамп гарував чорно, не лише пером, але й молотком і рубанком (хоча й не був прихильником ручної праці), вистругуючи стояки та стелажі, шафки та скриньки з розмаїтими поличками, щоб, нарешті, у власному помешканні влаштувати виставку колекції – цього вагомого внеску до скарбниці  людських знань.
    Ґамп постав як досвідчений фахівець. Імпортних і вітчизняних парасоль; чоловічих і жіночих парасоль; дитячих парасольок, прикрашених мишачими вухами та жаб’ячими очима; кишенькових вітрилоподібних парасоль для гольфу від дощу і сонця автоматичних парасоль ручних пружинних полотняних нейлонових поліетиленових парасоль чорних блакитних зелених парасоль із шкіряними дерев’яними ошатними кострубатими ручками держаками у вигляді псів качок змій чортів – так! Ґамп зробився фахівцем. І доки вчений набирався досвіду в затінку своїх парасоль, світ поступово забув про нього. Він випарувався з пам’яті, із свідомості колишніх супутників, голосу, що вказав на першу підібрану парасолю. З пам’яті нетерплячих пацієнтів, роздратованих колег, владного декана. Сталося так, наче Ґампа ніколи не існувало. Дійсно, а хіба такий був?
    Ну, і так, і ні. Знайшли його (а чи – антипод) через місяць. Коли вже не сила було звинувачувати найближчу фабрику ґумових виробів у нестерпному смороді, від якого дітей нудило, а пси скаженіли, сусіди звернулися до відповідних органів. Два поліцая діяли згідно з інструкцією: чемно постукали в двері й покликали господаря. Гримали знову, цього разу, згідно з інструкцією, чобітьми. Зламавши замок і шпортаючись об купу безкоштовних газет, оголошень про екзотичний відпочинок і рекламних аркушів кишенькових телефонів, якими можна під’єднуватися до комп’ютерної мережі, до факсу, до банківського рахунку, можна замовити піццу і, навіть, розмовляти (весь цей мотлох  недбала рука опускала крізь поштову шпару в дверях), поліцаї, продершись у святая святих Ґампа, зупинилися. Заціпеніли від жаху та подиву.
    Довкола – всюди – парасолі. А посередині, у фотелі – зморщений, поточений хробаками, з усмішкою на гей-би каучукових губах – мертв’як. Його вже невидющі очі втупилися в поштівку, обіперту на пачку з під маргарину, де тепер були згірклі залишки останньої вечері. На поштівці – з Акнтарктиди – був зображений пінгвін. Пінгвін під парасолею. Пінгвін, що радо вітав мертв’яка, чия голова була проштиркнута парасолею. Вона впала зі стіни, про це зробив висновок один з поліцаїв. І занотував, згідно з інструкцією, у записник.
    Але Ґамп – ой леле! За хвилю до того, як  продірявила череп чоловіча парасоля, модель ПРОТЕКТ, серійне число З-45/3505, вироблена між 1995 і 1998 роками в Китаї, провінція Фенджу, фабрика Шендоя, каталожний номер (за системою Ґампа) К 17/2001 – у ту благословенну мить Ґамп знав, довів собі та переповненому сумнівами світові, що існує парасолевий дощ. Довів і спочив задоволений. Та чи справді? А обіцяна монографія, яка мала б уславити Ґампа? Зрештою, достеменно невідомо де і як Ґамп написав її. Але хіба – хіба не ви тримаєте в руках бодай одну її частку?
    2001
Переклав Віктор ПАЮК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

Yeezy Boost 350 Replica on 05/12/2016 06:13:20
avatar
The Three Stripes is turn kicking off a new open source talk series, dubbed #TLKS, beginning tomorrow, December 1, with Pusha T, Ben Jones and Adwoa Aboah down in Dade County.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: