Казка про мрію

Home | ДУХОВНІСТЬ | Культура | Казка про мрію
image

Вибіг хлопчик на вулицю. Подріботів маленькими ніжками. І все було йому цікаво: і м’ячик копати, і метеликів ловити, і кішку гладити, і камінці збирати. Ось так, граючись, зайшов хлопчик у сад, зупинився перед великим потрісканим стовбуром, підняв голову догори, до густої шелестливої крони дерева, і дух йому перехопило від захоплення. Здавалося, верхівка його у небо впирається, таке воно високе те дерево. Здавалося, то не дерево зовсім, а велетень всесильний, такий стовбур той був міцний та широкий. Здавалось, що краси більшої не бачив раніше, ніж та, що в листі дерева, та в його цвіті. Підняв хлопчик руки догори в марній надії вилізти на дерево і так і залишився стояти, свідомий своєї безсилості. Потекли сльози по дитячих щоках, а руки й досі догори пнулися. Вибігла мати та стала жаліти свого сина, обіймати його та сльози витирати. Малий ти ще дуже, синку, - говорила, - не під силу тобі ще на таке високе дерево вилізти. Мусив змиритися з цим хлопчик, але затявся у той момент, що як лиш підросте - то зробить це, вилізе таки на те дерево і не просто вилізе, а на самий вершечок видряпається.
Йшов час, хлопчик виріс і пішов до школи. Треба було багато вчитися, читати. Та не бралася до нього наука та, що у книжках, бо як тільки книгу в руки брав, як тільки відкривав її та перших сторінок торкався, то вже не букви бачив і не цифри, а кору дерева на дотик відчував, чув шум вітру в його верховітті. Бідкалися батьки та зітхали - що з сином робити маємо? Вчитися треба, колись до університету вступати доведеться, а йому все якісь дерева між сторінок привиджаються. А хлопець і не зважає, все чекає того моменту, коли батьки його в село до бабці з дідом візьмуть, щоб у сад швидше забігти, щоб як не вилізти, то хоча б одним оком на дерево глянути. І батьки-таки брали хлопця з собою. Він, звісно, одразу біг у сад і довго просиджував біля підніжжя стовбура, бо ще й досі був замалим, щоб вилізти. Батьки розраджували його, казали: це небезпечно, сину, ти ж впасти можеш, поранитися, ти ще замалий для лазіння по деревах, от виростеш і обов’язково вилізеш, тільки не зараз, потім, пізніше, може. Хлопець корився і йшов із саду, але від того починав мріяти ще дужче. А як тут не мріяти, все ж життя попереду. Батьки ж надіялися, що те потім пізніше ніколи не настане, не можуть же такі дурниці крутитися в голові дорослої людини.
Пройшло немало років. І вже парубок приїхав у село, а не хлопчик до свого дерева. Побіг він до саду і одним махом перестрибнув низький паркан. Підійшов до дерева, глянув догори, і не таким вже й неприступним здалося йому його дерево. Набрав парубок повні груди повітря, відчуваючи в собі силу підкорити його. Та тільки зловився руками за нижню гілку, як хтось покликав його. Озирнувся парубок і побачив своїх друзів, ті гукали його, питали чи то він з глузду з’їхав, щоб по деревах лазити, хіба ж він якийсь хлопчисько малий, хіба немає більше чим зайнятися? Он дівчата чекають на них, на танці пора йти гуртом. А чи не думав він про те, що коли хтось побачить його на дереві, то сміятися стане. Зніяковів парубок, зашарівся, опустив руки донизу. Глянув угору, на шумливе листя, і справді соромно стало, може, й праві друзі його, може, й справді дурниці те все. Плюнув парубок та весело побіг до друзів. А чого спішити, ще сто разів устигне на те дерево вилізти, а потім злізти і ще раз вилізти.
Пролетіли роки, і одного разу пішов прогулятися садом уже дорослий чоловік, що мав дружину та дітей. Присів під якимось деревом, щоб від думок своїх непростих відпочити, та глянув угору. І здалося йому, ніби він щось знайоме побачив там, над собою. А чи не те це дерево, на яке він ще дитиною залізти хотів? Раптом щось таке тяжке лягло чоловікові на груди, ніби то дерево не за спиною у нього, а на грудях тягарем тяжким лягло. А, може, роззутися зараз та й вилізти-таки на нього? Та тільки встиг чоловік про це подумати, як погукала його дружина до обіднього столу. Стрепенувся чоловік, підвівся з землі та пішов до столу. Якось іншим разом, ще є час, ще є.
Наступного разу до саду увійшов уже старий дід. Правнуки, сміючись, бігали навколо нього, та він не зважав ні на що, просто йшов собі, крекчучи та спираючись на паличку, до такого ж старого дерева, як і він. Прихилився до стовбура, щоб відпочити. Хотів лише одного - нарешті зробити це - вилізти на своє дерево. Подивився догори і відчув себе знову безпорадною малою дитиною, бо й зараз розумів, що не зможе вилізти на нього. Що ж було робити? Залишалося одне. Дід повернувся до внуків та попросив їх принести йому драбину. Внуки ж не зрушили з місця, а лише осудливо дивилися на нього. Що ж ви, діду, таке придумали? Хочете на старість літ по деревах лазити? Це ж небезпечно, ще впадете, покалічитеся. Та й чи не соромно вам, що ж люди скажуть, коли таке побачать? Лише схилив голову старий дід та почалапав до хати. Як би хотів він сказати, що часу ще вдосталь, але часу вже майже не залишалося.
Незадовго після того знову приїхав дід у село, приїхав востаннє. Приїхала з ним його сім’я. Дід лежав на ліжку, важко дихаючи, і прислухався до того, як час по краплині витікає з нього. Той час, якого колись було вдосталь, покидав його. Дивився дід на своїх рідних і радий був, що прожив таке довге та щасливе життя, та все ж тяжка думка гризла його душу. Різними справами займався він, на все час мусив знаходити, а те, чого все життя хотів, так і не зробив. Питали діти та внуки діда про останню волю, а він лише просив, щоб йому домовину зробили з найстарішого дерева в саду. Відмовляли його рідні, казали, що старе воно та трухляве,  та все ж волю виконали. Посміхнувся дід, коли побав біля себе домовину, попрощався з рідними та й помер. «Дивацтва різні з людьми трапляються на старість», - думали дідові родичі, «звідки вони беруться», - знизували плечима, - «може від хвороби якоїсь?». Вони говорили, бо ще не знали, що найгірша хвороба - то нездійснена мрія.
Христина КОЗЛОВСЬКА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: