Казка про Крота

Home | ДУХОВНІСТЬ | Культура | Казка про Крота
image

Жив собі Кріт. Тяжко гарував Кріт, так тяжко, що й часу на відпочинок не мав. Рив тунелі під землею, ні вдень, ані вночі не зупинявся, вдряпувався в тверду землю лапами так, що кров на них виступала, так що й пазурі часом на ніц сточував, а все рив, рив. Швидко просувався Кріт, а хотів ще швидше, земля тиснула на нього зусібіч, опиралася Кротовому тілу, хутро його шовковисте стирала, та не зважав на те все Кріт, линяло його хутро, а потім і нове виростало. Кріт рив далі. Все нові й нові тунелі пролягали позаду Крота, а попереду була все та ж глуха стіна, і Кріт пробивав ту стіну, знову й знову пробивав, щоби множилися його тунелі, щоби продовжувалися. Не знали очі Крота іншого кольору, окрім кольору темряви, не знали ніздрі Крота іншого запаху, окрім запаху сирої землі. Тяжко, ой тяжко працював Кріт, бо знав, що скоро народяться на світ його діти. А вже коли народилися його троє синів, то ще дужче впрігся до роботи Кріт, бо вже мав для кого жити, для кого дбати. Вже й забув Кріт, що то є перевести подих, вже рив, як дихав, щоденно, щохвилинно. Та все ширшими робив свої тунелі Кріт, хотів, аби синам ніколи не доводилося стирати хутро так, як йому колись, аби земля не стискала їх так безжально в своїй утробі, як його колись, хотів, аби хоч вони, як йому не судилося, відчули, що то є простір, що то є свобода. От уже й сини попідростали, от уже й вони до праці взялися, от уже йдуть за батьком та допомагають.
         - Сини мої, мої діти, - каже старий Кріт, - тяжко робив я все життя, аби вам легше було жити, погляньте позад себе, он звиваються сотні, тисячі кілометрів широких просторих тунелів, йдіть та живіть там, та продовжуйте рід наш.
         - Е ні, батьку, - заперечили сини, - не хочемо ми твоїх тунелів, хочемо також господарями чутися, хочемо свої власні тунелі вирити, не довго ще нам лишилося самотою ходити, скоро і в нас сім’ї з’являться, скоро й у нас діти народяться.
         - Ну що ж, - зітхнув сумно стомлений, змучений роботою Кріт, та що вдієш, -  то хоч порадою вам прислужуся, як тунелів моїх не хочете.
         От і став старий Кріт синам підказувати, як швидше рити та в якому напрямку. Але й сам роботою не гребує, з останніх сил у землю вгризається, аби все ж синам помогти. Тисне земля на нього, дихати не дає, в ніздрі засипається. От робив, немов проклятий все життя, все ширші тунелі рив, бо простору прагнув, а тепер помру, задушений землею, - подумав Кріт та й змирився з долею, обм’якло його тіло, приймаючи покірно на себе весь тягар землі рідної. Але гірко вмирати наодинці, ще хоч би дітей перед смертю вздріти, стрепенувся Кріт, напружившись всіма м’язами, врився відчайдушно, тіла не шкодуючи, в землю чорну. Покидали Крота останні залишки сил, але й робота кипіла, рив він так швидко, як ніколи раніше, як ще й замолоду ніколи не рив, та забув Кріт у своєму запалі шлях, яким завше рухався, та копнув трохи вище. І от зробив Кріт останній ривок та на поверхню землі пробився. Вдарило йому в ніздрі свіже пахуче повітря, та так сильно, що аж в голові запаморочилося. І побачив нарешті Кріт кольори наземні, про існування яких і не здогадувався раніше, поглянув Кріт у небо, і сльози з очей йому потекли, бо красу неба ледь осягала його свідомість. Та найбільше Крота вразив простір, безкінечний, вічний простір, якого він усе життя прагнув, на розширення якого життя поклав. Бо був упевнений, що простір не дається просто так, що аби його мати, треба муки тяжкі витерпіти. А, виявляється, он він де, простір, виявляється він і не знав навіть, що то таке. Всеньке життя тіло землі тлумив, свердлив нутро її, спокою не знаючи, а до свободи було якихось кілька сантиметрів. Досить було голову підняти та копнути трохи вище. І нарешті я тут, тепер лише жити та життю радіти. Згадав Кріт про синів своїх, хотів вернутися по них та розповісти про все. Кріт переміг, нарешті він виборов у життя свого те, чого завжди хотів, Кріт ще зовсім не здався, зате давно вже здалося тіло Кротове. Спробував поворухнутися, та тіло не слухалося його. Лише й зміг, що голову схилити вниз та крикнути до тверді земної:
         - Сини мої, ходіть сюди, ходіть на мій голос!
         Та сини не обізвалися і не прийшли.
         - Діти мої, прийдіть до мене, тут уся краса світу на вас чекає, - крикнув удруге Кріт, не помітивши, що голос його ще тихішим та кволішим став.
         Та сини і зараз не прийшли, бо не чули батька.
         - Сини мої, мої діти, знаю, не вчуєте мене більше, одного лиш хочу, аби ви до кінця тунелем останнім моїм пішли, - прошепотів старий Кріт та помер, ніби й не жив ніколи.
Сини ж його тим часом працювали. Та через якийсь час спохопилися:
- А де ж батько наш подівся? - спитали один одного.
Посиділи, посумували, сльозу тихо пустили, та не стали шукати, знали бо, що нема вже його на світі. Та й встали, до роботи ж треба братися, нема коли про життя та смерть міркувати, таке вже воно, життя кротяче, кожного дня за простір бій із землею вести.
Христина КОЗЛОВСЬКА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: