100 днів президента Дональда Трампа

Home | США | Від штату до штату | США-Вашингтон | 100 днів президента Дональда Трампа
image

Нестандартна постать 45-го президента США, його екстравагантна манера поведінки і в побуті, і в політиці, які більше личили б поп-зірці, ніж державному мужу, вже зіграли злий жарт з багатьма політиками, політологами, експертами й оглядачами. Тому автори статті поставили перед собою завдання не потрапити в цю пастку — недооцінювати Дональда Трампа.
Аналізуючи результати виборів, на яких сенсаційно переміг Дональд Трамп (був обраний, набравши майже на три мільйони голосів менше, ніж його суперниця), автори цієї статті зазначали, що складність у передбаченні Дональда Трампа полягає не в тому, що він якийсь "не такий" чи "неправильний", а в тому, що наприкінці минулого року було цілком незрозуміло, який він узагалі, які сповідує принципи, як організує свою адміністрацію, розподілить повноваження між основними гравцями тощо. Перші 100 днів президента Трампа не прояснили ситуації повністю, але дали достатньо матеріалу, щоб передбачити певні політичні контури й конфігурації зовнішньої та внутрішньої політики США.
Початок традиції підбивати підсумки перших ста днів першого президентського строку, як способу оцінювання успішності початкового етапу правління, пов'язують з американським президентом Франкліном Делано Рузвельтом. Ф.Рузвельт прийшов до влади з обіцянками зупинити "Велику депресію": повернути американцям їхні робочі місця, захистити їхні заощадження й підняти добробут, допомогти хворим і старшим людям, поставити на ноги індустрію і сільське господарство.
Ф.Рузвельт
Рецепт, або напрями реалізації передвиборного гасла Дональда Трампа "повернемо Америці велич" (make America great again), не суттєво відрізняється від риторики Франкліна Рузвельта. Дональд Трамп також говорить про нові робочі місця, про перезавантаження американської промисловості, про медичне забезпечення. При цьому істотно відрізняються стан країни, в якому Дональд Трамп отримав у свої руки США від попередника, і особистість самого президента.
Проте за результатами перших 100 днів Дональду Трампу важко не лише суперничати з ФДР, а й просто переконати спостерігачів, що він коли-небудь зможе виконати частину своїх передвиборних обіцянок. Позиція щодо Китаю змінена на протилежну; позиція щодо Росії серйозно відкоригована під тиском політичних опонентів; Мексика не платитиме за стіну на американському кордоні; нового і кращого законопроекту про медичне страхування не буде (як мінімум найближчим часом); президентські укази про стримування міграції ефективно заблоковані судовою владою.
Це має і свою ціну. Крива рейтингу суспільної підтримки президента Дональда Трампа після інавгурації поповзла донизу і через три місяці коливається навколо позначки 40%. Знову ж таки — не найменший в історії американських президентів показник, але ситуація для його дев'яти найближчих попередників мала значно кращий вигляд: Дуайт Ейзенхауер — 73% (зростання на 5%), Джон Кеннеді — 83% (зростання на 11%), Річард Ніксон — 62% (зростання на 3%), Джиммі Картер — 63% (зниження на 3%), Рональд Рейган — 68% (зростання на 17%), Джордж Буш (старший) — 56% (зростання на 5%), Вільям Клінтон — 55% (зниження на 3;), Джордж Буш (молодший) — 62% (зростання на 5%), Барак Обама — 65% (зниження на 3%).
Дональд Трамп розуміє, що для переобрання на другий строк цього може бути замало, а тим часом у день інавгурації пообіцяв, що "наступного разу переможемо старим добрим способом" (мається на увазі перемога не лише за кількістю вибірників, а й у загальному електоральному заліку). Очевидно, допомогти "повернути Америці велич" і переобратися Дональду Трампу повинна його команда.
Проте наразі неочевидно, як саме переконати пересічного американця в тому, що його інтереси обстоюватимуть члени кабінету Дональда Трампа, загальні приватні статки яких перевищують 12 млрд дол. США. Незрозуміло також, як боротися за серця колишніх прихильників Гілларі Клінтон у ситуації, коли урядова команда Дональда Трампа складається на 73% з білих чоловіків і за расовим складом є найбільш одноманітною з часів правління Рональда Рейгана. До її складу увійшли лише чотири жінки і двоє "небілих" чоловіків. Для порівняння: в уряді Барака Обами працювали сім жінок і стільки ж "небілих" чоловіків.
ДОНАЛЬД І ЙОГО КОМАНДА
Джеймс Меттіс
Здається, Дональд Трамп не був готовий до того, щоб на власному прикладі переконатися в ефективності конституційного устрою США в частині недопущення узурпації влади. Прокурори відмовлялися захищати в судах рішення президента, суди зупиняли рішення президентських указів, республіканська більшість у Конгресі не завжди голосувала за пріоритетні для президента закони, а керівники спецслужб впевнено свідчили під час парламентських слухань проти президента США.
Основним політичним гравцем перших 100 днів 45-го президента США Дональда Трампа стала Конституція США і закладена в ній система балансів і противаг.
Процес конгресового погодження членів кабінету Д.Трампа не обійшовся без казусів: зокрема, кандидат на посаду міністра праці самоусунувся, зрозумівши стійке несприйняття з боку демократів і неготовність майже дванадцяти республіканців віддати свої голоси за нього. Терези у бік здобуття міністерського портфеля Бетсі Девос (зі статками в 5,1 млрд дол. та 88-м місцем у списку Форбс вона є найзаможнішим членом кабінету) схилив віце-президент, оскільки, будучи головою Сенату, він втручається в голосування, лише якщо голоси Верхньої палати розділяються порівну.
Водночас рекордсменами за легкістю проходження через горнило затвердження в Конгресі стали міністр у справах ветеранів Девід Шулкін, за якого сенатори проголосували одностайно, а також міністр оборони Джеймс Меттіс, який не лише здобув 98 голосів на свою підтримку, а й одержав з рук законотворців спеціальний виняток із закону, який забороняє військовослужбовцям обіймати посаду міністра оборони впродовж семи років після закінчення служби.
На умовній лінії в 100 днів президентства уряду Трампа досі бракує двох міністрів. До сьогодні Білий дім не спромігся внести на погодження Конгресу 475 з необхідних 554 кандидатів на керівні посади в міністерства та відомства.
Так, у Державному департаменті вакантними залишаються 108 позицій, включаючи десятки посад послів — політичних призначенців, яких було звільнено відразу після інавгурації президента Трампа. Навіть Пентагону досі бракує 43 керівники різного рівня.
У загальних рисах ключові постаті кабінету ми охарактеризували у статті "Новий кабінет Трампа: командна стратегія чи какофонія впливів?", але, на відміну від держсекретаря, міністра оборони, керівників ФБР і ЦРУ, повноваження яких чітко визначені, а дії є публічними і контролюються Конгресом, вплив радників на формування політики глави держави становить найбільший інтерес.
Стів Беннон
Американський політичний філософ Пол Готфрід у своїй статті "Занепад і піднесення альтернативно-правих" 2008 року ввів у вжиток відповідний термін. Будучи не інституціолізованими, прихильники цієї течії різною мірою тяжіють до білого націоналізму, расизму, антисемітизму, ісламофобії, антифемінізму і гомофобії, ультраправого популізму і навіть неонацизму. Вони активно виступають проти як нелегальної, так і легальної імміграції, а також часто є прихильниками різноманітних теорій змов. Власне, провідником Трампа по альтернативно-правих закутках політики виступав Стів Беннон, колишній інвестиційний банкір і один із засновників ультраправої інформаційної мережі "Брейтбарт Ньюз Нетуорк". Йому приписують зізнання у прихильності до ідей ленінізму, бо вождь світового пролетаріату "хотів знищити державу" як таку, а Беннон прагне "зруйнувати весь нинішній істеблішмент".
Проте асистемність Стіва Беннона, його зневага до урядового апарату та процедур хоч і були переконливими під час виборчої кампанії, проте стали не вельми доречними у Білому домі, за нетривале перебування в якому радник устиг викликати особисте невдоволення Трампа, роздратованого медійним образом Беннона як свого ляльковода, а також проколами в реалізації важливих президентських ініціатив.
Дослідники життєвого шляху Трампа зазначають, що він доволі зручно почувається в хаосі, що його сам і створює. Трамп не лише заохочує членів свого оточення вільно висловлювати думки, а й провокує конфлікти між ними. Відтак слід очікувати нових пертурбацій, піднесень і падінь у його команді.
Цілком можливо, що це станеться і з найбільш довіреним радником, а за сумісництвом президентським зятем — Джаредом Кушнером, шматок пирога повноважень якого завеликий, щоб проковтнути його без відчутних наслідків. Але наразі зірка тридцятишестирічного випускника Гарварда і володаря імперії нерухомості стрімко сходить на вашингтонському політичному небосхилі. Його "портфоліо" містить широкий спектр питань — від ситуації на Близькому Сході до відносин з Китаєм і Мексикою, від політики інновацій до будь-якої іншої проблеми, розібратися в якій можна доручити лише найбільш довіреній людині. Жартівники стверджують, що окремим завданням Дж.Кушнера є стримування С.Беннона.
Джаред Кушнер та Іванка Трамп
Хоча донька президента Іванка Трамп має не таке багатоманітне, у порівнянні з її чоловіком, досьє (зокрема це питання жіночого здоров'я, рівної оплати праці, доступного догляду за дитиною), її вплив на ухвалення окремих рішень президента складно переоцінити. Вона надає прагматичному політикові-реалісту ореолу людяності й емпатії, що яскраво проявилося у зверненні Трампа до нації перед ударом по Сирії.
Тандем Джареда й Іванки підтримує подальшу зачистку найближчого оточення Трампа від людей, лояльних Стівену Беннону, Майклу Флінну та тих, хто може конкурувати з ними у зростанні адміністративного успіху. До числа висуванців Дж.Кушнера можна віднести міністра фінансів Стівена Мнучіна, заступницю радника з питань нацбезпеки Діну Пауел, радника з питань фінансів та податків Гарі Кона, якого Д.Трамп нагородив епітетом "один з моїх геніїв". Журналісти вже охрестили цю групу "Голден-саксівським крилом Білого дому", підкреслюючи, що всі її учасники є вихідцями з компанії фінансового та інвестиційного гіганта "Голдман Сакс".
Щоразу більше простору для реалізації власного бачення отримує радник з питань нацбезпеки генерал-лейтенант Герберт МакМастер (журнал "Тайм" 2014 року включив його до списку 100 найвпливовіших особистостей світу). Разом з міністром оборони Джеймсом Меттісом вони складають сильну пару військових стратегів, блискучих лідерів та інтелектуалів. МакМастер користується великою повагою зовнішньополітичного та безпекового істеблішменту.
Державному секретареві США Рексу Тіллерсону, вочевидь, доручено опікуватися питанням зовнішньополітичного забезпечення одного з найголовніших завдань порядку денного республіканської адміністрації, яким є боротьба з "Ісламською державою Іраку та Леванту" (ІДІЛ). Напевне, Вашингтон також хотів би перехопити ініціативу в Москви й Тегерана, які на тлі фактичного провалу зустрічей у форматі Керрі—Лавров фактично зробили заявку на роль тандема-лідера в питанні сирійського і Близькосхідного врегулювання. Крім цього, Р.Тіллерсон, схоже, буде й головним комунікатором з Росією, чому неабияк сприяв його успішний квітневий візит до Москви.
Поки що залишається без відповіді питання, чи гратиме самостійну роль у зовнішній політиці віце-президент США Майк Пенс? А те, що він вправно вміє це робити, світ побачив під час його яскравої промови на цьогорічній Мюнхенській конференції з безпеки. Невипадково саме йому було доручено вважливу місію зі зміцнення відносин США з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону на тлі ескалації ситуації на Корейському півострові.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТРАМПА — МІЖ ІЗОЛЯЦІОНІЗМОМ ТА ІНТЕРВЕНЦІОНІЗМОМ
Хто знає, чи є чимось більшим, ніж красивий зворот, фраза Дональда Трампа з інавгураційної промови: "Ми прагнемо дружби і доброї волі у відносинах з народами світу, але будемо робити це з розумінням того, що правом усіх народів є пріоритет власних інтересів. Ми нікому не будемо нав'язувати свого способу життя, а скоріше хотіли б, щоб він став прикладом для наслідування". Трохи пофантазувавши, можна зрозуміти це так, що перевага в зовнішній сфері надаватиметься саме двостороннім підходам, але без активного нав'язування власного бачення шляхів політичного розвитку.
Іншою ключовою тезою є "мир через міць" (peace through strength), яку, серед іншого, Трамп висловив 24 лютого цього року під час виступу на щорічній національній Консервативній політичній конференції в Меріленді. Ймовірно, у цьому разі можна говорити про одну з версій добре відомої концепції realpolitik — зовнішньополітичної діяльності, яка базується на визначенні співвідношення сил і концепції пріоритетного захисту національних інтересів, що добре пасує до відомого гасла Дональда Трампа: "Америка — передусім".
Що саме означає цей заклик, Білий дім наразі формулює так: пріоритетом зовнішньої політики є американські національні інтереси та американська національна безпека; принцип "мир через міць" є віссю зовнішньої політики, що сприятиме стабільному, більш мирному і менш конфліктному світу; знищення ІДІЛ є найважливішим завданням; відновлення могутності і можливостей американських збройних сил; використання ефективної дипломатії задля реалізації зовнішньої політики, що базується на американських інтересах; вихід з Транс-тихоокеанського партнерства (Trans-Pacific Partnership), перегляд умов у рамках Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA) та укладення вигідних для Сполучених Штатів торговельних угод мають сприяти збільшенню робочих місць усередині країни та зростанню американської економіки.
Ще одним можливим показником розуміння Дональдом Трампом принципу "мир через міць" є той факт, що його попередник надавав дозволи на бойове застосування дронів у середньому раз на 5 днів. Дональд Трамп робить це частіше ніж один раз на 2 дні.
На кінець квітня 2017 року до особистого активу Трампа можна зарахувати продуктивні зустрічі з лідерами Британії, Ізраїлю, Канади, Японії, що, власне, більш-менш позначило країни, які традиційно вважаються найближчими союзниками США. Зокрема, це означає і те, що для захисту цих держав і своїх інтересів у них США готові застосовувати увесь без винятку арсенал засобів.
Після початкового періоду зовнішньополітичних помилок і ляпів, як-от фіаско у відносинах з Мексикою, прискіпливі оглядачі з полегшенням зазначили, що саміт з лідером Китаю Дональд Трамп провів без помилок. При цьому навіть прихильні до Трампа ЗМІ не могли не помітити легкості, з якою очільник американської держави після зустрічі з Сі Дзіньпіном забув про передвиборні обіцянки "затаврувати Китай за валютні спекуляції".
Радикальний ісламський тероризм і угруповання "Ісламська держава" Трамп оголосив ворогами, які мають бути безкомпромісно і повністю знищені, що також повинно продемонструвати світові новий стиль американської зовнішньої політики, орієнтованої на результат. У цьому ж контексті слід розглядати операції Збройних сил США в Ємені проти терористів з так званої "Аль-Каїди" на Арабському півострові.
Поки що невідомо, чим завершиться вкрай складна дипломатична гра навколо Сирії. Однак саме після рішення президента США завдати 7 квітня ракетного удару по військових аеродромах режиму Асада, з'явилися підстави вважати, що республіканська адміністрація згадала, що, на відміну від традиційного європейського підходу, який зазвичай базувався на підтриманні так званої континентальної рівноваги, американська зовнішня політика, поруч із міркуваннями в рамках національних інтересів, завжди несла в собі значний ціннісний компонент. Можливо, саме тут, серед іншого, міститься й відповідь на питання щодо глибинних засад і справжніх причин відносин стратегічного партнерства між США та Ізраїлем, що за республіканської адміністрації отримало нове дихання.
Активно відбудовуються порушені президентом Обамою стратегічні відносини з традиційними партнерами на Близькому Сході — Єгиптом, Йорданією, Саудівською Аравією, Іраком.
У світлі кардинально різних поглядів на питання біженців, міграції, вільної торгівлі, доволі непростими, але й надзвичайно важливими були переговори з федеральним канцлером Німеччини Анґелою Меркель у березні. Мабуть, найголовнішими моментами її візиту до США стало те, що Трамп підтвердив свою підтримку НАТО, а Меркель висловилася за виконання Німеччиною своїх зобов'язань щодо фінансування витрат на оборону.
Наразі виглядає так, що Росію США використовуватимуть у тій мірі, в якій вона зможе бути корисною при вирішенні того чи іншого глобального завдання, що буде актуальним для США в конкретний момент. Саме так слід розглядати візит до Москви Держсекретаря США Рекса Тіллерсона 12 квітня. В інших ситуаціях її амбіції намагатимуться стримувати. Ймовірно, що таким інструментом стримування стане нарощування можливостей американських збройних сил та армій країн-членів НАТО. Важливою має стати можлива зустріч Трампа з Путіним у рамках саміту "Великої двадцятки", що відбудеться в Німеччині 7—8 липня цього року.
Інструментарій здійснення зовнішньої політики республіканської адміністрації на перший погляд виглядає послабленим, оскільки планується істотне скорочення як видатків на Державний департамент,так і програм міжнародної допомоги. Очевидно, Трамп планує компенсувати це послаблення перенесенням значної частини дипломатичної діяльності в Білий дім, а "м'яку силу" американського закордонного впливу значною мірою замінити силовим компонентом.
ЯДЕРНИЙ КЕЙС ДОНАЛЬДА ТРАМПА
Тема стратегічного ядерного балансу традиційно є однією з найскладніших у системі міжнародних відносин: вона впливає на відносини між провідними ядерними державами світу, здатна кардинально змінити відчуття безпеки та захищеності в світі, а відтак вимагає зосередження значних фінансових та технічних ресурсів. Тому не дивно, що кожна чергова адміністрація США намагається сформулювати своє бачення цієї чутливої політики.
Україна вимушена протистояти збройній агресії однієї з двох ядерних супердержав і прагне цю війну принаймні не програти. При цьому ми намагаємось отримати військову допомогу від супротивника РФ у ядерному протистоянні. Нагадаємо, що гарантії ядерної безпеки надано Україні в рамках участі нашої країни в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї. Реагуючи на дії США в рамках кризи навколо Північної Кореї, Росія заявляє, що можливе надання союзникам США — Японії та Південній Кореї — ядерної зброї означатиме пряме порушення ДНЯЗ. Це призводитиме до деградації договірної бази та системи контролю за ядерною зброєю. Відтак Україні важливо розуміти ядерні стратегії обох країн.
Ядерна стратегія нинішньої адміністрації з'явиться до кінця поточного року, але експертам вкрай складно спрогнозувати, як саме відбудеться її коригування, оскільки під час президентської кампанії Д.Трамп виголосив чимало суперечливих тез, показавши свою повну некомпетентність. У березні 2016 року він, наприклад, допускав можливість використання ядерної зброї проти ІДІЛ, потім говорив про відновлення переваги Америки у протистоянні з РФ, а згодом — про те, що Договір про скорочення СНО-3 надає односторонні переваги РФ. В одній ситуації Дональд Трамп прагне подальшої ліквідації ядерної зброї та істотного скорочення ядерної програми США, а в іншій — бідкається через те, що ядерний арсенал США є застарілим і його треба негайно модернізувати, а військовим союзникам у Європі (НАТО) й Азії (Японії та Кореї) доцільно мати власні ядерні сили.
Проте хоч як Дональд Трамп критикує стан справ у ядерній сфері, впродовж попередніх 30 років на ядерне озброєння США витратили близько 1 трлн дол. А в наступні 10 років, навіть без обіцяного Д.Трампом збільшення оборонних видатків, планували витратити на програми розвитку та модернізації ядерних озброєнь іще 400 млрд дол. Заяви про ядерну перевагу однозначно матимуть бюджетні наслідки й відповідну реакцію супротивників (Росії) та недружніх і нейтральних країн (Північної Кореї та Ірану, КНР), яка спричинить зростання ядерної конфронтації у світі.
На сьогодні можна лише спробувати передбачити три основні напрямки, щодо яких варто очікувати змін: Росія, Китай і Північна Корея. Командувач Стратегічних сил США генерал Джон Хайтен наголосив, що за останні 20 років роль ядерних сил у стратегії національної безпеки США постійно зменшувалася. Зокрема, відбулися випробування на полігоні в Неваді та Афганістані модернізованої неядерної бомби B61-1; з 2010 року Росію викреслено з переліку цілей для ядерної атаки; основними ядерними загрозами для США вбачаються розповсюдження ядерно ъ зброъ та технологій та ядерний тероризм.
Водночас Росія та Китай як потенційні супротивники США мають протилежні підходи, постійно посилюють свої ядерні сили, а анексія Криму взагалі вимагає перегляду підходів до визначення загроз для стримування амбіцій Москви, про що йшлося минулого місяця під час слухань у сенатському комітеті у справах збройних сил. США проведуть оцінювання наслідків фактичного виходу РФ з договору про заборону крилатих ракет середньої дальності та опрацюють контрзаходи для протидії цій загрозі для союзників у Європі й Азії.
Хоч як парадоксально, але найбільшою проблемою в обговорюваній сфері для Вашингтона є не Росія (яка в розвитку ядерного арсеналу не виходить за рамки політики модернізації наявних озброєнь), а маленька Корейська Народно-Демократична Республіка, проти програми створення ядерних озброєнь якої протягом останніх 15 років так і не вдалося створити ефективної контрстратегії: торговельні санкції не спрацювали, залякування збройною агресією з метою змінити режим тільки посилили мотивацію збанкрутілого режиму захищатися до кінця.
 
Наприкінці квітня 2017 року Д.Трамп вирішив відійти від традиційної практики не вирішувати політичні питання з третіми країнами за рахунок економічних інтересів нації і запропонував лідеру КНР збереження позитивного сальдо в торгівлі зі США в обмін на вирішення проблеми Північної Кореї. Цей крок викликав жорстку критику з боку демократів, частини республіканців та істеблішменту, однак правда полягає в тому, що попередня практика протидії Пхеньяну також успіху не принесла. Проте питання є значно складнішим: у разі колапсу режиму в Пхеньяні під боком у КНР виникне безлад із перспективою встановлення прозахідного режиму, що тільки загострить відносини США і КНР.
 
Для України потенційна невдача Вашингтона у врегулюванні північнокорейської кризи також несе певні ризики. Провал чергової спроби розв'язати проблему (або знову відтермінувати рішення на невизначений час) веде до дискредитації США, оприявнює їхню слабкість перед союзниками та дружніми країнами, призводить до зростання у вивільненому політичному просторі впливу інших ядерних та військових супердержав, у даному випадку Китаю і РФ.
У цій ситуації Україні доречно не просто сподіватися, що ядерну доктрину Трампа сформують запрошені ним до уряду професіонали, а й як державі, яка є ключовим гравцем у процесі ядерного роззброєння, — нав'язати новій американській адміністрації діалог з питань майбутнього ядерних озброєнь та гарантій неядерним державам.
ПРИБОРКАННЯ НОРОВЛИВОГО
Як приборкати Трампа, а точніше й реалістичніше — як вибудувати відносини з новою адміністрацією США? Це питання, очевидно, турбує не лише українську дипломатію. Хоча, напевно, небагато інших країн майже повністю покладають розв'язання цієї проблеми на своїх послів у Вашингтоні (надіслали доручення організувати саміт — і нехай крутиться, відпрацьовує посольську зарплату).
Ось, наприклад, Канада, 70% зовнішньої торгівлі якої залежать від США, мабуть, не один раз у перебігу американської президентської виборчої кампанії потерпала від частого серцебиття і важко дихала, слухаючи обіцянки Дональда Трампа переглянути НАФТА (Договір про Північноамериканську зону вільної торгівлі). Але, зіштовхнувшись з невідворотним — обранням Трампа президентом американської держави, — канадці заходилися перегруповувати свої зовнішньополітичні сили і формувати "американський фронт". Мало хто в Україні говорить про те, що звістка, яку в нас сприйняли з неабияким пієтетом, — про призначення українки Христі Фріланд міністром закордонних справ Канади — насправді аж ніяк не пов'язана ні з етнічним походженням нашої землячки, ні з нашою державою взагалі.
Христя Фрідланд
Канадці розсудили, що попередник Христі Фріланд — освічений, заслужений і високоавторитетний у канадській політиці міністр закордонних справ Стефан Діон, можливо, є найкращим переговірником щодо угоди про вільну економічну зону з ЄС. Але мова Вашингтона суттєво відрізнятиметься від куртуазності зворотів класичної чи торговельної дипломатії Брюсселя. І найкраще, на думку Джастіна Трюдо та його однопартійців, із завданням знайти спільну мову зі США мала би впоратися добре знайома з жителями округу Колумбія колишній журналіст, редактор і автор книжки "Плутократи: розквіт нових супербагатіїв і занепад усіх інших" Христина Фріланд. Феномен найбагатших був предметом досліджень Христі Фріланд, а став предметом її професійної дипломатичної діяльності. При цьому канадці пішли ще далі, і в результаті, перебираючись з кабінету міністра міжнародної торгівлі до резиденції міністра закордонних справ, Христя Фріланд "прихопила" й повноваження і відповідальність за всю канадсько-американську торгівлю.
Але й це не все. Канадці розуміли, що прямий діалог Джастіна Трюдо з Дональдом Трампом з різних причин (і світоглядних, і вікових розбіжностей, і приятельських стосунків з подружжям Обами) може бути ускладнений. То як же найкраще забезпечити комунікацію з Білим домом? Канадська стратегія стала очевидна тоді, коли у програмі візиту канадського прем'єра до Вашингтона з'явились участь у дискусії про права жінок та відвідання бродвейського мюзиклу. В обох випадках у ролі гостинного господаря високого канадського гостя супроводжувала дочка Дональда Трампа Іванка. Судячи з захоплених схлипувань канадських ЗМІ та соцмереж, які довго смакували фотографії Іванки з вологою поволокою в очах при погляді на пана Трюдо, цей канал комунікації з Білим домом більше не доступний для української та інших дипломатій світу.
Але приклад професійного, комплексного, креативного й колективістського підходу до налагодження відносин з новою адміністрацією США більш ніж повчальний на тлі дипломатії вказівок Банкової.
У перші тижні після інавгурації Трампа Вашингтон, щоправда, неабияк здивувала, а декого в українській громаді навіть знервувала хвиля новітніх шукачів каналів комунікації з Білим домом та його господарем. Ось тільки участь у платних велелюдних заходах за участі президента США — це добре хіба для фотографії в Інстаграм. Проблема змістовного наповнення діалогу з урядом США актуальна не лише для української влади. По-перше, на Дональда Трампа неможливо справити враження потоками компромату на політичних опонентів. По-друге, навіть якщо припустити, що США чогось не знають про корумпованість на українському політичному Олімпі, і цей компромат спричинить кардинальну зміну ставлення до президента й уряду України, про що нинішня опозиція говоритиме з Білим домом після того, як стане владою? Про "погану опозицію", "погану Росію" і необхідність стабілізації влади кредитами? І навіщо Вашингтону шукати нових співрозмовників для продовження старої бесіди?
Деякі метикуваті українські політики й експерти нашвидкуруч прикинули, що захоплені відгуки Дональда Трампа про Владіміра Путіна чи його примирливі тиради про Росію є хорошою нагодою трапитися на очі в "вашингтонському обкомі" з пропозиціями про нормалізацію українсько-російських відносин (шляхом поступок з боку України). Немає найменшого сумніву, що Дональд Трамп щиро прагне спокійних відносин з Росією. Але після ракетного удару по Сирії, розслідування американської контррозвідки та слухань у Конгресі питання про незаконні зв'язки Трампа і його оточення з РФ можна впевнено зробити два висновки: 1) Дональд Трамп любить Росію не більше, ніж повноваження президента і верховного головнокомандувача; 2) досі непоясненний пієтет Трампа перед Росією робить його досить таки самотнім (чи, можливо, краще сказати — ізольованим) у коридорах американської влади. Якщо Трампу його платонічна "любов до Росії" наразі нічим не загрожує, то подібні погляди для його оточення чи членів кабінету означають серйозну загрозу їхній політичній кар'єрі.
Разом із тим волю президента США досягнути чогось у відносинах з Росією уряд не може повністю ігнорувати. Тим більше що є низка важливих для США інтересів, реалізувати які легше з Росією, ніж без неї — боротьба з тероризмом, зокрема з ІДІЛ, контроль над наступальними ядерними озброєннями, близькосхідне і сирійське врегулювання тощо.
Тому можна припустити, що в найближчій перспективі українська політика Білого дому зводитиметься до двох простих тез: 1) Росія важлива; 2) чому за проблеми України мають платити американські платники податків?
Після інавгурації Дональда Трампа риторика його адміністрації, як і його власна позиція щодо підтримки територіальної цілісності України, фактично унормувалася на рівні, що цілком задовольняє український інтерес. Разом із тим у контексті наведених вище двох основоположних тез автори цієї статті не закладались би стосовно того, що нинішня позиція адміністрації Д.Трампа безумовно залишиться незмінною.
У разі, якщо українська дипломатія — від президента до уряду і МЗС — не запропонує нового порядку денного для діалогу зі США (поза темами "кредити й фіндопомога в обмін на реформи та боротьбу з корупцією" і допомога у подоланні збройної агресії РФ), цілком може бути, що в Марі Йованович різко зменшиться кількість пряників, а з Вашингтона їй передадуть новий важкий батіг.
Тема протидії російській агресії має бути замінена на програму відновлення довіри в українсько-американських відносинах з дальнім (а не до найближчих президентських чи парламентських виборів в Україні) прицілом на стратегічне партнерство і навіть союзництво.
Дискурс "мінських домовленостей" уже не допоможе ні зробити США активнішим учасником переговорів, ні бодай вирішити проблему поставок оборонних озброєнь смертельного ураження. Для мирного врегулювання конфлікту зброя не потрібна (українська влада сама це придумала), а тим більше, коли знову виникає запитання: "Чому за це мають платити американські платники податків?" Немає в США на території України національних інтересів, які потрібно було б захищати американською зброєю. Отже, цей інтерес слід створювати.
Олексій КУРОП’ЯТНИК,
Богдан ЯРЕМЕНКО,
Олег БЄЛОКОЛОС,
Олександр ХАРА


Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

rolex replica sale on 11/06/2017 22:57:33
avatar
To some diamond-paved rushing eco-friendly.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: