«Згадайте нас — бо ми ж колись жили...»

Home | США | Українське Чикаго | «Згадайте нас — бо ми ж колись жили...»
image

17 вересня в Палатайні  відбулися поминальні заходи з нагоди 85-х роковин геноциду, вчиненого комуністичним режимом проти станового хребта нашої нації — селян. На спільну панахиду за жертвами українського геноциду 1932-1933 рр. усіх бажаючих запросила Фундація українського Геноциду-США. Екуменічний молебень відбувався у парафії Непорочного Зачаття УГКЦ. Після богослужіння за участю Венедикта - єпископа Української Греко-Католицької Церкви, правлячого архиєреєя єпархії святого Миколая (Чикаго), греко-католицьких та православних душпастирів відбувся традиційний «Голодний обід» та просвітницька програма в авдиторії осередку СУМ в Палатайні.
Кровопролитні події останніх трьох років дещо потіснили згадку про те, що відбувалось у не такому далекому минулому. Однак злочин, із яким за масштабом і садизмом не може зрівнятися жоден у світовій історії, скоєний задля знищення українців, викорінення генетичної пам’яті про те, що ми нація, а не асимільований багатоликий «совєтський народ», забуттю не підлягає.
За чверть століття — з 1920-х по 1940-ві роки — «скорботні жнива» тричі спустошували територію України. Хоч специфіка щоразу було різна (влада, втім, в усіх морах звинувачувала «несприятливі кліматичні умови», що призвели до неврожаю), об’єднують і, власне, становлять причину їх примусові хлібозаготівлі. 1921 року на Півдні України та Поволжі лютувала посуха. Замість того, щоб урятувати становище перерозподілом урожаю на користь територій, де був недорід, Україну зобов’язали «прийти на допомогу червоним столицям — Москві та Петербургу», врізаючи до останнього власні потреби. Мільйони пудів зерна вивозилися в Росію та на експорт, а українців косив голод. Число жертв, за деякими підрахунками, перевищило три мільйони...
Скорботний мартиролог продовжили 1932-1933 роки — найжорстокіші, найголодоморніші. Тоді посухи в нашій країні не було. Селяни опиралися чужому їм за духом колгоспному ладу, і кара не забарилася — Україну вирішено перетворити у найкоротший термін «на справжню фортецю СРСР, на справжню зразкову республіку...». Саме таке завдання дав Й. Сталін у листі Л. Кагановичу, який, перебуваючи у 1925-1928 роках на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У, був запеклим ворогом українізації і всього українського. І після від’їзду до Москви, на посту секретаря ЦК ВКП(б), наполегливо впроваджував колективізацію шляхом застосування репресивних заходів, особливо щодо українського селянства. Із завданням упоралися — стягнули з нашої країни непосильну «данину» в розмірі 386 мільйонів пудів зерна і «зламали опір колективізації».
«...Я пам’ятаю, з чого починався голод, — розповідає Євдокія Розгін із с. Буйволівців Ярмолинецького району Хмельниччини. — Їздили підводи і забирали все під мітлу. У нас було небагато квасолі. Мама так її перемішала зі сміттям, що коли взяти жменю, то дві-три квасолини вибереш. І те катюги забрали. Люди пухли від голоду, не було що їсти. Їли сухий жом, гнилі бараболі, лободу. Варила нам мама волок із лободи, так і виживали. Люди помирали навіть на вулицях. Не було кому їх хоронити — рідні або повмирали, або були знесилені. Трупи збирали по селу і везли на голому возі, скидали їх в одну яму. Опухлі люди сиділи попідтинню, дехто там і помирав. Уже навесні їли зелепухи, але від них ще більше було трупів. Хоронили по 10-15 чоловік у яму».
У «куркулів» забирали все майно, відправляли сім’ї «на трудове перевиховання». Господарства, з яких уже нічого було взяти, заносили на «чорні дошки». Для того, щоб божеволіючий од голоду люд не подався в міста, залучали відповідні служби. Особливо жахітна ситуація склалась наприкінці зими 33-го. Селяни вимирали масово. Мали місце випадки канібалізму... Навесні люди стали їсти траву, бруньки, листя дерев, шукали в полях мерзлу картоплю... Число загиблих досі не встановлено (хто тоді рахував скинуті в спільні могили тіла по всіх знеможених селах і хуторах?) — страшна цифра коливається від семи до 11 мільйонів.
Третій голод прийшов у знекровлену війною країну 1946-го. Через посуху врожай не вдався, однак Україну лихоманило від надмірних хлібозаготівель. Зерно йшло в країни Західної та Східної Європи, а півтора мільйона тих, хто ціною непосильної праці його зібрав, загинули на рідній землі вже у мирний час.
За сухими і водночас промовистими цифрами — загублені долі людей і зіштовхнутої в демографічну безодню нації, скалічена генетична пам’ять народу. Наслідки терору ми відчуваємо досі. Ніяк не можемо позбутися комплексу «молодшого брата», дарма що «старший» увігнав ніж у спину і продовжує нахабно патякати на увесь світ про «хунту», «фашистів» та діставати зі смітника історії «трієдінство» народів. Однак вихід із цієї біди один — будь-що треба розправляти крила. Головне, щоб криваві уроки історії були засвоєні, а гіркі висновки зроблені на користь нашого завтра.
***
Останньої суботи листопада ввечері запалімо свічку пам’яті, згадаймо тих, хто загинув мученицькою смертю, і помолімося, щоб наші нащадки ніколи не знали, що таке голод. Пам’ятаєте ці відомі слова: не запитуй, по кому калатає дзвін, — він дзвонить по кожному з нас?
Фото Ігоря ШТОГРИНА

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: