Чи святкувати нам День Перемоги?

Home | УКРАЇНА | Nota Bene | Чи святкувати нам День Перемоги?
image

У Європі вважають, що війну не закінчено, доки не поховано останнього загиблого на ній солдата. Натомість у нас під акомпанемент крилатої фрази «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» по-блюзнірськи викреслили з пам’яті та історії згадку про мільйони співвітчизників, полеглих у боротьбі проти нацизму.
Започаткував цей ганебний процес Сталін, який у березні 1946 року в інтерв’ю газеті «Правда» заявив, що СРСР втратив у роки війни 7 мільйонів людей. Ця цифра відразу стала істиною в останній інстанції, сумніви в якій карали як «антирадянську агітацію». Вусатий вождь виходив з того, що втрати німецької армії за роки війни становили 5,3 мільйона осіб (на всіх фронтах сумарно, а не лише на радянсько-німецькому). Отож вважалося, що в СРСР загинула така сама кількість воїнів, а за рахунок жертв серед цивільного населення загальна кількість втрат зросла до згадуваних 7 мільйонів осіб.
Наслідком сталінських «підрахунків» стало фактичне знищення «зайвих» воїнських поховань на радянській території, коли не лише про одиночні могили загиблих героїв, а й про навіть вщерть наповнені тілами протитанкові рови у місцях запеклих боїв «забували» і зрівнювали їх із землею. Ще нещадніше викорінювали пам’ять про розстріляних гітлерівцями військовополонених, оголошених зрадниками.
Однак ніхто у світі, крім підданих радянської імперії, не йняв віри у міфічні 7 мільйонів загиблих, що спонукало за часів правління Хрущова заявити про 20 мільйонів втрачених людських життів, а за Брежнєва сказати «про більш ніж 20 мільйонів». Причому 10 мільйонів нібито становили воєнні втрати, а решту списали на жертв окупантів.
У часи перебудови і гласності Горбачов оприлюднив до 45-річчя Перемоги дані про «майже 27 мільйонів загиблих», які в путінській Росії донині вважають цілком достовірними. Зате проведені міноборони Російської Федерації дослідження скоротили втрати збройних сил СРСР у війні до 8,7 мільйона осіб, що менше, ніж вважали навіть за радянських часів.
Ця ревізія історії продиктована насамперед політичними цілями, адже, якщо вірити лженауковцям-путіністам, то серед загиблих воїнів росіяни становлять 5,7 мільйона, або 66,4%, українці — 1,4 мільйона, або 15,9%, а частка всіх інших народів з білорусами включно мізерна. Тож Путін отримав підтверджене наукою право заявляти, що, мовляв, Росія перемогла б у війна навіть сама.
Насправді реальні втрати СРСР у війні оцінюються у межах  30—47 мільйонів чоловік, зокрема безпосередньо військові — від 20—26 мільйонів, що відповідає світовій практиці. Бо за всієї масштабності нацистського терору на окупованих територіях гинули насамперед солдати, а не цивільні. Однак це дорівнює визнанню того, що очолювані Сталіним і Жуковим збройні сили СРСР у прямому значенні слова завалили ворога трупами власних солдатів, а вибудувана Путіним доказова база виняткової ролі Росії нічого не варта. Бо частка загиблих у боях росіян, точніше, громадян РРФСР різних національностей, стає меншою за 50%.
Здавалось би, цілком достовірний метод встановлення істини — облік персональних карток на загиблих, що зберігаються у військовому архіві російського Подольська. Цю роботу розпочали ще на початку 1990-х, однак припинили у 2000 році, коли стало зрозуміло, що безповоротні втрати лише Червоної армії становлять 13,6 мільйона осіб. До них треба ще додати загиблих у лавах військово-морського флоту та військ НКВС, прикордонників, мільйони українських «чорносвитників», поспіхом мобілізованих і кинутих у бій без офіційного зарахування до списків військових частин.
Не менш складна ситуація з визначенням людських втрат України у Другій світовій війні, яка для нашого народу розпочалася ще 1 вересня 1939 року з нападу Німеччини на Польщу, в армії якої служили етнічні українці. За часів СРСР тодішній секретар ЦК КПУ Щербицький до 30-річчя Перемоги оголосив «ідеологічно вивірену» цифру втрат УРСР: 6 мільйонів 750 тисяч осіб. Натомість Олександр Довженко із прозірливістю митця ще 6 вересня 1945 року написав у щоденнику: «Україна втратила за час війни 13 мільйонів людей. І це ще з оптимістичною неточністю».
Нині дедалі більше доказів і достовірності цієї цифри, і воістину катастрофічних людських втрат СРСР загалом, відповідальність за які несуть радянські вожді, маршали й комуністичний режим. Не дивно, що аж до 1965 року День Перемоги не був державним святом, бо аж надто багато людей ще пам’ятали правду про війну і про мільйони безслідно зниклих калік-фронтовиків, які виживали подаяннями на вокзалах і в інших людних місцях.
З часів Брежнєва грім оркестрів і святкових парадів до Дня Перемоги, яка з вини тоталітарного режиму стала пірровою, перетворив на зручний владі міф трагедію десятків мільйонів загиблих, більшість яких досі по-людськи не поховано і навіть не визнано! Не дивно, що письменник-фронтовик Анатолій Дімаров відверто заявляв, що він День Перемоги ніколи не святкував, хоч радів Перемозі.
Нині ситуація ще гірша, бо що далі від війни, то більше псевдопатріотів, для яких 9 Травня — не день священної пам’яті про загиблих та скорботи і примирення, а нагода провести черговий святковий шабаш на останках десятків мільйонів похованих та непохованих героїв і жертв війни.
Віктор ШПАК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: