«Теорія» і «практика» гібридної війни, або Кому і для чого потрібні миротворці ООН на Донбасі

Home | УКРАЇНА | Nota Bene | «Теорія» і «практика» гібридної війни, або Кому і для чого потрібні миротворці ООН на Донбасі
image

Війна на Сході України ятрить людей найбільше. Про це свідчать результати різних соціологічних досліджень, проведених останнім часом. Люди втомилися від війни, насамперед від того, що на частині нашої території нехай уже і не масово, але ж гинуть найкращі сини України. Всі хочуть миру. Так, на різних умовах, але таки миру, а не продовження війни. То чому ж вона не закінчується, а триває вже четвертий рік, безперестанку приносячи горе у сім’ї українців по обидва боки лінії розмежування?
ВНУТРІШНЬОГЕОПОЛІТИЧНІ РОЗРАХУНКИ
Історія людства свідчить, що війни розпочинають не народи, а політики (або ж ті, хто їх призначає). Завжди. Вони ж, політики, їх і закінчують. Звідси й відповідь на поставлене вище запитання. Не хочуть теперішні лідери «всіх зацікавлених сторін» завершувати гібридну війну на Донбасі. Напевно, мають на те причини. Кожний — свої.
Якщо проаналізувати все раніше написане та сказане, ці причини можна окреслити. Путін намагається «нейтралізувати» Україну від впливу західних «партнерів» і залишити її у сфері російських великодержавних інтересів. Сполучені Штати зацікавлені у протилежному. Українській владі вигідно всі теперішні негаразди списувати на цю війну, відвертаючи увагу суспільства від так званих реформ, які, на думку деяких політологів, призводять до деіндустріалізації та депопуляції країни, і нею ж, війною, пояснюючи дедалі більше зубожіння переважної частини населення «незалежної». Ще одним «бонусом» від продовження збройного протистояння на Донбасі є неможливість брати участь у виборах кільком мільйонам громадян, які перебувають на тимчасово окупованій території і переважно не симпатизують політсилам, із представників яких сформована теперішня влада.
ВСЕПЕРЕМАГАЮЧЕ «БАБЛО»
Це, умовно кажучи, «теорія». А що ж на практиці? А на практиці те саме — вигода. Але вже не конспірологічно-«теоретична», а практична, без лапок — банальне, вибачте, «бабло», що, як тепер модно говорити, перемагає все: і добро, і зло.
До початку бойових дій на Донбасі Росія найнахабнішим і цинічним способом вкрала Крим з усією його інфраструктурою і промислово-виробничим потенціалом. Потім по-хижацьки — десятками — стала вивозити з Донбасу заводи та підприємства, а те, що неможливо було «евакуювати», різалося на брухт, який також переправлявсь у РФ. Щоправда, довелося розщедритися на фінансову та іншу допомогу самопроголошеним «ДНР» та «ЛНР», але натомість агресор дістав можливість випробовувати нові зразки озброєння у бойових умовах, а цього, як і бойовий досвід військовослужбовців, за жодні гроші ніде в світі не купиш.
Нагріє руки на нашому добрі (чи біді?) і заокеанський партнер. Днями звідти вже прибули перші партії вугілля — антрациту із Пенсильванії. І це не подарунок або надання допомоги у протистоянні України з РФ. Це товар, за який мусимо платити грубі гроші, бо він набагато перевищує вартість вітчизняного антрациту, який, щоправда, видобувається по той бік лінії протистояння. А от коли ця лінія зникне, тобто на Донбасі запанує мир і ОРДЛО повернуться в Україну, чи будемо витрачати кошти на дороге американське вугілля? А воно таки кусається — 113 доларів за тонну. В той час як, за словами співголови Фонду енергетичних стратегій Дмитра Марунича, торік антрацит із ЮАР обходився нам у 60 доларів.
До кінця поточного року державна компанія «Центренерго» домовилася про постачання зі США 700 тис. тонн вугілля антрацитової групи. Згідно з даними статистики Федеральної митної служби Росії, у першому півріччі поточного року з України (тобто з ОРДЛО) до РФ було доправлено майже стільки ж — 703 тис. вугілля антрацитної групи. За ціною 41,5 долара.
Ото ж бо й воно. Ну, а поки що обговорюються плани поставок із Америки ще й скрапленого газу.
Щодо матеріальної зацікавленості у продовженні збройного протистояння вітчизняних посадовців найвищого рівня, то про це вже і сказано, і написано багато. Починаючи від можливості (під прикриттям збереження так званої державної таємниці) «тирити» і «розпилювати» бюджетні кошти і закінчуючи «кришуванням» банального «контрабасу», обсяги якого оцінюються спеціалістами у десятки мільярдів гривень. Хто ж відмовиться від такої розкішної годівниці?! Хто різатиме курку, яка несе золоті яйця, нехай вони і густо змащені кров’ю десятків тисяч людей?
«НАДІЙНІ» БЛАКИТНІ ШОЛОМИ ООН
От і виходить, що «сильним світу цього» не вигідно покласти край збройному протистоянню на Донбасі. Але на словах вони всі, зрозуміло, — за мир. Що ж далі робити, аби і вигоду не втратити, і обличчя зберегти? Мінські домовленості, які вже давно щодо цього мають вигляд майже анекдотичний, потрібно змінити на інший формат — солідніший, на вищому міжнародному рівні. Так з’явилась ідея про залучення до розв’язання конфлікту миротворців ООН.
Таку думку вперше оприлюднив ще у 2015 році Петро Порошенко. До речі, це було досить дивне рішення українського Президента, адже запрошення миротворчого контингенту означає наявність у країні внутрішнього кривавого конфлікту та визнання обох ворогуючих сторін. Але Кремль тоді цю ідею рішуче відкинув. Минув час. Однак коли до розв’язання проблеми безпосередньо долучилися Сполучені Штати, «блакитні шоломи» набули неабиякої популярності у майже усіх «зацікавлених сторін», зокрема й Путіна. З чого б це?
По-перше, на відрядження миротворчої місії Організації і розробку її повноважень потрібен певний час — шість-вісім місяців, а то й довше. По-друге, «блакитні шоломи» лише спостерігатимуть за дотриманням перемир’я та здійснюватимуть контроль буферних зон між сторонами конфлікту. Воювати вони не будуть, не кажучи вже про звільнення «тимчасово окупованих територій». І, по-третє, миротворцям ООН небезпідставно закидають низьку, м’яко кажучи, ефективність у врегулюванні конфліктів. Так, найперша місія, що розпочалася ще 1948 року на Близькому Сході, триває досі...
Отже, ніякі міжнародні миротворці не в змозі принести чи сотворити мир в Україні, припинивши криваве протистояння на багатостраждальній землі Донбасу. Історія свідчить, що війни розпочинають не народи, а політики (або ж ті, хто їх призначає). Завжди. Вони ж, політики, їх і закінчують. Тоді, коли самі цього забажають. Або коли їх до цього примусять.
Михайло ГУБАШ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: